Вісім чи дев'ять (Сміховинки про Безглуздів) - Воробкевич Сидір

— Але яким би то способом нам і тут учинити се милосердне діло? — питав далі, насипавши з ріжка на долоню чимало табаки і набивши нею ніздрі свого набряклого носа.

— І на се є рада. Обіснуємо вужищем усі гілляки горіха, перекинемо кінці мотуза на другий берег, ви перебредіть на другий бік і тягніть за вужище щосили. Так і напоємо спрагнений горіх, — каже Головатий.

Принесли мотузи, й зі сто міщан кинулося до роботи. Обвели горіх вужищем, пустилися убрід і почали згинати дерево додолу. Всі почервоніли, як буряки, але горіха не напоїли, хоч посхилювали чимало гілляк.

— Ну ж бо, Лесю, видряпайся на вершок, — каже Головатий до одного безглуздівського теслі, — і згинай вершки у воду.

— Добре, — сказав Лесь, скочив, як вивірка, на горіх і став згинати гілляки, аж йому руки ув'яли.

— Тягніть, братчики! — кричить він із дерева, — а то не моя сила сього великана нагнути до води!

А вони як попруть із усієї сили, а вужище як не трісне, а горіх як не свисне вгору, як не шпурне Лесем, наче галушкою, геть далеко на берег!..

Повалився Лесь трупом та ще й без голови. Вража гілляка відтяла йому голову, наче шаблею, а безглуздівці й не помітили, як вона полетіла у воду і пропала там без сліду. Прибігли всі до трупа, а Яремко каже:

— Не пригадую собі, чи була у Леся голова, як ліз на горіх, чи не було?

— А смуток його знає, — відізвався Панько, — мені здається, що не було.

— Ні, не було, — зашуміла вся громада.

А мудрий дяк ударив руками об поли і, здивований, процідив крізь зуби:

— Се чортова робота! Відколи світ світом, ніхто не видав такого дива, щоб чоловік та не мав голови.

— Треба спитати жінки, — радить Головатий. — Скоч, Грицю, до Лесихи та спитай її, чи була сьогодні вранці в Леся голова, чи ні.

Побіг Гриць, повернув незабаром та й каже:

— Чи мав сьогодні Лесь голову на в'язах, чи ні — Лесиха собі не пригадує. Знає тільки те, що в суботу, безперечно, була, бо сама мила її лугом. Я заглядав і в кучму, і в капелюх, що висять на кілку, але там і чуба з Лесиної голови не було.

Поховали безглуздівці бідного Леся без голови. І довго ще розбивали собі мізки над тим безголов'ям.

7. ЯК БЕЗГЛУЗДІВЦІ СТАВИЛИ МЛИН

— Людоньки добрі! — каже одного дня безглуздівський начальник, Яремко Головатий, до громади. — Чи не сором нам, що в нашім містечку нема млина? Та ж млинок — Божий да-рок.

— Як не сором? Стид та ганьба! — відізвалися в один голос панове радні.

— Коли і ви гадаєте так, як я, то ставмо млин! — каже Головатий далі.

— Ставмо! — притакнули всі радні.

Позакочували рукави, поплювали в долоні та й узялися до мозольної праці. Насамперед загатили Бруднівку і висипали гарну греблю. В ярі такої води набралося, сказати — озеро. Вже й видніється гарний млин коло греблі, реве вода лотока-ми, декому вже й причувається, що млин меле.

Один тільки клопіт забив усім панам радним баки: нізвідки взяти того клятого млинського каменя...

Але, як то буває, де великий клопіт, там зараз близька поміч. Саме над млином стояла висока гора, а на самім її верху стирчала величезна брила. Лупай із неї, коли воля, і сто маленьких каменів!

Із долотами та клевцями звиваються наші міщани, що аж страх! Так довго ловили із нудьги гав, а тепер працюють пильно, такі швидкі, як віл у ярмі! За дві неділі вже й млинський камінь готовий. Величезний, грубий, округлий, із дірою на самій середині.

— А то-то смачні книшики їстимемо незабаром, — потішалися потомлені міщани.

Готовий камінь, та з ним новий клопіт.

— Як притаскати сей камінь до млина? — питає Панько, шкрябаючись в потилицю.

— Чудний чоловік! — відповів йому Яремко. — Спустимо камінь, як колись спускали бервена до нашої ратуші! З горба він злетить без ніякого заходу і труду аж до млина.

І поставили млинський камінь насторч, і вже мали його спускати в діл, коли нараз надбіг нещасний дяк і крикнув затривоженим голосом:

— Як же ж нам опісля знати, куди камінь залетить? Та ж він не вміє говорити і до нас не відізветься?

— Не журіться, і на се є рада, — каже мудрий Яремко. — Треба тільки, щоби один із нас упхнув голову в діру каменюки, от як перепуджений віл у ярмо, та покотився разом із каменем у діл. Він і опісля дасть знати, де камінь опинився.

— Розумна рада! — загорлали безглуздівці, й усі вже аж під боки беруться, такі втішні.

— Але хто упхає шию в камінь?

У сього шия загруба, у того затонка. Сей здатний до тої важкої громадської справи, той ні. Нарешті згодилися всі на Микиту Дудика. Се був чолов'яга хитрий, сміливий, що не раз та не два ставав уже міщанам у пригоді. Він готов був для братів-міщан по-жертвувати не то своєю шиєю, а й не знати чим. Зі щирим серцем вложив свою голову в діру камениська. Яремко крикнув: "Пускайте!", — і безглуздівці пустили камінь, та ще із розмахом.

Полетів каменисько із Микитою в долину, як стріла, а за ним, як вихор пустилися безглуздівці, мало голов не поскручували.

Позбігали, шукають каменя. Але де там! І сліду нема! Наче в землю запався. Пропав, як поза хмару звалився. Стали безглуздівці щосили кричати-гукати:

— Микито! Микито! Де ти подівся з каменем?

Але відповіді дасть біг. Соломонські голови, а не помітили, що каменисько разом із Микитою пірнув на саме дно загаченої Бруднівки і пропав без сліду.

— Знаю я, де дівся камінь, — каже мудрий Панько. — Микита — гірш цигана. Ласий був на чуже добро. Я присягнув би, що він украв камінь і з ним потікся у світи, а нас усіх змудрував.

— І мені так здається, — каже Головатий знехотя, злий, що не йому впала така розумна гадка до голови.

Засіли безглуздівці до ради. Радили, радили, а на кінець уложили такий стежний лист і пустили його світами: "Коли

Сидір Воробкевич

хто надибає чоловіка із тяжким млинським каменем на шиї, нехай із ласки своєї відставить того громадського злодія, що то руками дивиться, а очима лапає, що то майстер до чужих тайстер — тюпцем до містечка Безглуздова, а певне не мине його тяжка кара — цюпа".

Кажуть, що правнуки славних безглуздівців спокійно й донині чекають, щоб до них привели зрадника Микиту Дудика із млинським каменем.

8. ЯК У МІСТЕЧКУ БЕЗГЛУЗДОВІ РОЗВЕЛИСЯ

ОСЕЛЕДЦІ

Нема що казати, добра і смачна страва для бідного — оселедець, а ще як його притрусити цибулькою та приправити оцтом, так, як його пани їдять!

Як вибирали посла до сойму, то у Безглуздові вибрали однодушне славного начальника Головатого. Чи місяць, чи довше вже пробував Яремко у великому місті, у столиці. Підголений, зачесаний, у новім кожусі, у білій, чистій сорочці й нових чоботах, сидів наш Яремко у соймі на раді.

Як сказали йому, було, там устати, то так скоро вставав, наче би його пружина підносила, а як треба було сидіти, то сидів, мов би приріс до крісла. У Безглуздові він був аж надто говірливий, а там, у городі, став такий мовчазливий, що, бувало, не пустить пари з уст.

Та се тут ні при чому. Досить, що оселедець — добра річ. Із ним і пізнався Яремко у місті, й так йому він засмакував, що як, було, до нього причепиться, то ні з голови, ні з хвоста і знаку не лишиться.

Одного разу подумав собі Яремко, засипляючи на нарадах: "Тут радять і над сим, і над тим, та що мені до податків, залізниці, до банків, ґуралень. У мене важний оселедець: оселедцями я піднесу своє місто, збагачу, до нечуваного щастя доведу, побільшу громадські доходи, через оселедці стане наш Безглуздів першою громадою на Вкраїні".

Ся гадка не давала Яремкові спокою. Скінчилися наради, посли роз'їхалися. Пора і Яремкові вертати додому, бо ж і дома без нього, як без рук. А ті оселедці не сходять йому із гадки! Купив Головатий здорову бочку тої славної риби і, задоволений, поїхав до своєї громади.

Питається його сей та тойг над чим у городі радили, що порадили доброго, корисного, а Яремко на всі ці питання цідить із одної бочки:

— їжте, людоньки, оселедці, вони такі добрі та смачні, що лиш їж та облизуйся.

І облизувалися від оселедців: і присяжні, і радні, і десятники, і свати, і куми, і стара баба Палажка, і слизькоязикий пияк Лисогуб, старе й молоде, велике й мале, словом, — усі і вся.

Та минулися оселедці, бо на цілім світі нема такої бочки, щоб із неї їсти, а вона щоб усе була повна. Цілому місту сняться уночі лиш оселедці. Цілий день ніхто ні про що не говорить, тільки про оселедці. На огірок та на капусту, на біб та на горох, на квасолю та борщ ніхто вже не хоче й дивитися.

Бідонько солона! Що ж тут робити, як тут зарадити, щоби людям було добре? Скликає громадська старшина раду, а начальник Яремко, як звичайно, всюди напереді. Радний Пань-ко питає Яремка, чи би не можна яким способом розвести оселедці.

— Чому б ні? — відповідає Головатий. — Оселедці множаться так, як кожна риба, а навіть сто раз скоріше. Хіба ж ви не бачили, кілько то ікри у самички? Сила. Кинеш навесні бочку оселедців у став, то восени, певне, матимеш сто бочок готових оселедців, — научав Головатий.

— Коли так, то скиньмося на розплід. Громаді невеликий убиток, а користь явна, — сказали старші мудрагелі. — Лиш біда, що в нас ставу нема.

— Се пусте! Загатимо Бруднівку, і буде став! — репетував Яремко.

— Правда, правда! — обізвалася ціла громада.

Загатили річку. Яремко поїхав до міста, купив щонайбільшу бочку оселедців і привіз у село. Поставили бочку над берегом, розбили уважно-розважно дно й поспускали оселедців поволі-поволеньки, по одному у Бруднівку, примовляючи при тім раз у раз:

— Множися, як лист-трава, як пісок у морі!

Радість, надія містечку, всі на осінь ждуть, як на бога! Щодня сходяться міщани над Бруднівку, бачать, як водою пливуть молоді оселедчики, видять, як на сонці блищиться сріблом луска. Ціле літо ходили. А то гарні жнива будуть! Коби тільки осені дождатися!

Вкінці надійшла й осінь. Пастушки на сопілках грають, дівчата в барвінках ходять, цигани тнуть веселої. Ціла громада обступила Бруднівку. Одно з ночвами, друге з дійницею, третє із кошем у руках, щоби, бачте, було в що забрати свою пайку. Спустили гать, стали заходитися коло спуску. Нелегка то робота! Нараз щось як не гримне! Вода скажено заграла і почала стікати... от, от і в річці вже мало води. А з оселедців і одного хвостика не видно! Пощезали, як туман, як мрія. Що се таке! Та ось там щось дриґнуло! Ловіть його! З гіркою бідою зловили ситого, великого пічкура.

— Отеє ворог, що всіх оселедців, усю ікру поїв, — крикнув гнівно начальник Яремко.