Маленький грішник - Коцюбинський

"Може, ма­ма їсти хотіли, як я ку­пу­вав ко­зи­ки… мо­же, во­ни го­лодні й по­мер­ли, не діждав­шись хліба… Не ска­жуть матінка, не приз­на­ються, бо не­ма вже їх на світі… і ніко­го в ме­не не­має… сирітка я безрідний… Та чи ви­ба­чать мені ма­м­­ка за все, що я на­коїв? - ду­має Дмит­рик, не вти­ра­ючи сльо­зи, що ско­ти­лась йо­му на об­лич­чя. То десь бог по­ка­рав ме­не: на­що бу­ло об­ду­рю­ва­ти усіх, про­ся­чи для сла­бої неньки? На­що бу­ло ка­за­ти, що я сирітка?.. От те­пер бог і дав так… А все той Гав­рил­ко не­доб­рий він хло­пець, він ме­не на все підво­див… Ні, то я не­доб­рий, що слу­хав­ся Гав­ри­л­­ка… Не ви­ба­чить мені бог, не ви­ба­чить…"

I Дмит­рик пог­ля­дає в ку­ток, де з чор­них рам ди­виться на йо­го су­во­ре об­лич­чя бо­га-батька, і здається Дмит­ри­кові, що не варт він про­ба­чен­ня, що ніхто не да­рує йо­му ви­ни йо­­го…

"Що зо мною бу­де? - тур­бу­ють дум­ки ди­тя­чу го­ло­ву. - Де я подінусь?.. Хто ме­не на­го­дув, хто зо­дяг­не ме­не, каліку не­потрібно­го?.. Знов стар­цю­ва­ти?.. Ні, не бу­ду, не хо­чу й ба­чи­ти то­го Гав­рил­ка, що нав­чив ме­не ру­ку прос­тя­га­ти… Бу­ду щось ро­би­ти, на хліб за­роб­ля­ти, Добрі лю­ди по­мо­жуть… А де ж ті добрі лю­ди? Є! Я знаю, що є! Ад­же матінка не­дур­но ка­за­ли, що світ не без доб­рих лю­дей!.."