Неповторний Арістофан - Білецький Олександр
Помер Арістофан у 385 році.
Відомий старогрецький філософ-ідеаліст Платон серед учасників свого філософського діалога "Бенкет" виводить Арістофана як співбесідника знаменитого у свій час трагічного поета Агафона (про нього дуже високої думки Арістотель, але твори Агафона до {11} нас не дійшли), філософа-мораліста Сократа (ми зустрінемося з його ім'ям у комедії Арістофана "Хмари"), а також представника "золотої" афінської молоді, пізніше видатного політичного діяча Алківіада та ін. Це могло б засвідчити належність Арістофана до культурної верхівки афінського суспільства V століття, якщо припустити, що філософська бесіда, відтворена Платоном, взята з дійсного життя[8]. Але комедії Арістофана, одначе, показують, що він аж ніяк не був поетом, заглибленим у філософські міркування, а навпаки, жив загальнонародними інтересами, відгукуючись на найпекучішу "злобу дня" словом, зрозумілим масовому глядачеві.
Ці комедії б'ють буйними фонтанами сміху, проте створювались вони, як сказано, в дуже тяжкі для Афінської республіки часи.
В 431 році (до н. є.) почалась тривала, так звана Пелопоннеська війна, яка поділила грецьке суспільство на два ворожих табори.
Гегемонія (зверхність) Афінської республіки в грецькому світі, що здавна турбувала стару суперницю Афін, аристократичну Спарту, привела нарешті до відкритих збройних сутичок. Перевага Афін над Спартою на морі була безсумнівною. Афіни й розраховували на це, але також на допомогу своїх численних союзників. І все ж війна для Афін була в цілому безуспішною, а кінець її майже катастрофічним. І не тому, що весь інший грецький світ був настроєний "антидемократично". А тому, що для нього все більш тяжкою ставала своєкорислива, загарбницька, гендлярсько-зажерлива політика самих Афін, які в кращу свою пору були центром стародавньої грецької культури.
В Афінах період цієї війни був часом жорстокої боротьби партій, соціального розкладу, погіршенням добробуту мас.
На зміну Періклу, який мав безперечні організаторські здібності і вмів якоюсь мірою мирити торговельно-промислову[9] демократію з усуненими від керма правління землевласниками-аристократами, прийшли ще одвертіші демагоги, для яких особистий успіх і матеріальний добробут стояли на першому плані.
Помітною особою серед них був Клеон, власник шкіряних майстерень, завзятий прихильник війни, який особливо часто зазнавав різних нападів з боку комедії. Арістофан пробував висміювати його вже в ранній, що не дійшла до нас, комедії "Вавилоняни" {12} 426 року. Кажуть, що Клеон, незважаючи на безкарну свободу театральних вистав, хотів притягти Арістофана до відповидальності за образу представника влади, а отже, і народу (!) в спектаклі, на якому були присутні іноземці. Чим закінчився цей конфлікт драматурга з демагогом — невідомо. Але уже через два роки (в 424 р.) була поставлена нова комедія Арістофана "Вершники", де "пафлагонець" (Клеон) і вуличний кра-мар-ковбасник, двоє рабів, суперничають за вплив на господаря. А господар цей — Демос, якого Арістофан наважився змалювати дряхлим, вередливим дідом-самодуром. Демос у всьому довіряє своєму рабові, пафлагонцю-шкірянику, а той користується його довір'ям, щоб, зухвало обдурюючи його, гнобити своїх товаришів по рабству. Доведені до відчаю, вони звертаються до оракула й дізнаються, що "шкірянику" судилося загинути від іншого, ще більшого негідника ковбасника. Його відшукують, приводять, і вся наступна дія — це тривала суперечка між двома противниками, що кінчається перемогою ковбасника. Більш вправний пройдисвіт переміг... Але комедія не може так закінчитися. Ковбасник, перемігши, змінюється сам і змінює свого господаря. Вводячи в закінчення казковий мотив (поширений і в наших казках), Арістофан примушує колишнього ковбасника "зварити в казані" старого Демоса, повертаючи йому колишню "марафонську" молодість... Арістофанівська комедія завжди оптимістична в силу своїх народних коренів. І за старою народною традицією вона звичайно закінчується веселими піснями й танцями.
Читання Арістофана для того, хто вперше знайомиться з ним, може здатись тяжкою справою. Але є чимало читачів серед нашої молоді, які скаржаться на те, що Щедріна їм теж важко читати. Великий російський сатирик одного разу так характеризував свою творчість: "Моє писання до такої міри-просякнуте сучасністю, так щільно приладнане до неї, що коли й можна гадати, Що воно матиме якусь цінність у майбутньому, то лише і тільки як ілюстрація цієї сучасності"[10].
Час, одначе, показав, що ця самохарактеристика Щедріна однобічна і що щедрінська "сучасність" дуже живуча, хоч і набирає інших зовнішніх форм. Твори Арістофана не менш "щільно приладнані" до його сучасності. І все ж, читаючи їх, як і твори Щедріна, ми відчуваємо в них щось "неминуще" або, краще сказати, щось ще не зовсім минуле, і разом з обома великими письменниками добираємось до таких глибоких пластів людської {13} природи і суспільних відносин, які дуже нескоро ще стануть "палеолітом".
Померкло вже багато злободенних натяків. Часто у віршах комедій трапляються імена, які свого часу викликали пожвавлення в натовпі театральних глядачів, а тепер вимагають спеціальних коментарів. Читач може уявити собі, наприклад, Перікла, Клеона, Сократа, Евріпіда, Есхіла, але зовсім не зобов'язаний знати, хто такі Клеонім, Гіпербол, Клісфен, Клеофонт, Пісандр. А афінська публіка при згадуванні імені Клеоніма, виведеного ненажерою, боягузом, який загубив у бою щит, товстуном, схожим трохи на шекспірівського Фальстафа, реготала до безтями. Повз її увагу не проходили глузування над подібним до жінки Клісфеном, над "вельми радикальним" Клеофонтом, завзятим прихильником війни "до переможного кінця", над хабарником і боягузом Пісандром. Вона не могла не оцінити влучної характеристики талановитого, але безпринципного індивідуаліста Алківіада, яка дається Евріпідом і Есхілом в "Жабах". Евріпід каже про нього: "Не терплю я громадян, хто гається допомагать вітчизні й швидко шкодить їй". А Есхіл підсилює сказане образом: "Не слід у місті левеня виховувать, — хто ж виховав — корися злому норову". Всі ці й подібні їм епіграматичні стріли свого часу влучали в ціль. Але щоб оцінити цю влучність, треба уявити собі мішень.
Звичайно, для повного розуміння Арістофана треба знати історію його часу, історію Афінської республіки часів злощасної Пелопоннеської війни.
Уявіть собі Аттику, спустошену ворожими набігами, і Афіни, перенаселені біженцями із сільських місцевостей і приміських околиць. Ці біженці скупчились за мурами і укріпленнями столиці, їм несила забути, що їх виноградники знищені, фігові й оливкові дерева вирубані, поля сплюндровані. Багатьом з них доводиться жити в місті під голим небом, харчуватись урядовими подачками, переживати жах епідемій і терпляче чекати кінця війни. Крім усього іншого, людину мучить вимушене неробство. Добре ще, наприклад, Стрепсіаду ("Хмари"), який давно покинув село й думає лише, як виплутатися з боргів, у які вліз через сина, любителя кінного спорту. Та ось проста людина — Дікеополь ("Ахарняни") марно намагається на народних зборах почути хоч одне розумне слово про припинення війни. Замість цього він слухає фальшиві звіти послів, яких було послано в Персію та у Фракію, щоб укласти союз для продовження війни, бачить лише якихось шахраїв, які нібито є представниками присланого на допомогу фракійського війська, або якогось юродивого з аристократів, якого послали для переговорів зі Спартою. Збори шаленіють від одного слова "мир", і, махнувши на збори рукою, {14} Дікеополь повертається в рідне село, щоб укласти там фантастичний "сепаратний" мир для себе і своєї сім'ї.
Конфлікти розв'язуються жартом, — вторгненням казкової фантастики. Але під цими жартами ми, зіставляючи їх з історичною дійсністю, відкриваємо глибоко серйозні і, зрештою, скорботні роздуми драматурга про кризу, яку переживає його вітчизна. Були спроби виставляти Арістофана ідеологом землевласницького класу, ворогом демократії, реакціонером. Але Арістофан ніколи не виступає проти основ демократичного ладу, хоч і таврує вождів сучасної йому "демократії".
Навпаки, він високо цінує і звеличує ту демократію, яка колись переможно відбила навалу персів, відбудувала наново Афіни, заклала основу їх політичної й культурної могутності, об'єднала всі прогресивні сили тодішнього еллінського світу. Вона вміла виховувати молодь за правилами суворої моралі і чесності. Головний "агон" у комедії "Хмари" — це суперечка "Правого" й "Неправого" ("Правди і Кривди"). Правий, звертаючись до юнака, кличе його на той шлях, на якому виростало колись плем'я героїв. Якщо ти підеш за мною, каже Правий, то —
І, здоровий, квітучий, міцний, ти свій час
у гімнасіях будеш проводить,
А не в дотепах пишних, як люблять тепер,
на міському вправлятись майдані,
Чи у позвах крутійських, нікчемних, дрібних
по судах цілоденно тягатись.
Ти в гаях Академії, в тиші олив
плодовитих гулятимеш скромно
Із розумним ровесником, в світлих вінках
з очеретяних білих листочків.
Аромати дзвіночків вчуватимеш там
і тополі сріблястої шелест,
На дозвіллі радіючи в час весняний,
коли ясен з платаном шепоче.
Як моїх ти послухаєш добрих порад
І всією душею пристанеш на них,
будеш завжди міцний,
Будуть груди могутні, обличчя ясне,
Плечі сильні, кремезні...[11]
Перед нами ніби античний барельєф, освітлений сонцем се-Ред зелених весняних гілок. Але це мрія, якій уже не відповідає Дійсність часів Арістофана. В педагогіці, як і у філософії його часів, головне місце посіли тепер софісти (вчителі мудрості), які проповідували відносність всякої моралі, як і всякого пізнання. Парадоксальні твердження блискучих, широкоосвічених ораторів {15} приголомшували й захоплювали слухачів, яким переконливо, доводили, що "чорне" є насправді "біле" й навпаки. У нас збереглося в мові слово "софізм" для означення невірних тверджень, зовні побудованих ніби цілком логічно. Звичайно, було б помилково виходити з цього слова при оцінці софістів V століття до н. є. Але те, що вони розхитували традиційне світосприймання, сіяли скептицизм до старих вірувань, прокладаючи шлях новій раціоналістичній філософії, — безперечно.
У галузі поетичного мистецтва старі "марафонські" часи висунули таку титанічну постать, як автор "Прометея закутого", "Орестеї", "Персів" і трагедії "Семеро проти Фів" — Есхіла.
