Останні орли - Старицький Михайло

а коли що... то й гайда!

— Ех, батьку, коли б твоє слово, — щедро обдарувавши всіх, Залізняк швидкою ходою подався до головного входу в Лавру.

Увійшовши до храму, він підійшов до ченця, що продавав свічки. Той, побачивши полковника, зблід і опустив очі.

"Що це? — подумав Залізняк, придивляючись до зніяковілого ченця. — Гра уяви, нечувана подібність чи якийсь дивовижний випадок? Щоб славний козак Найда, краса й гордість усього Запорожжя, його улюблений хорунжий, котрого два роки вже вважали загиблим, опинився нараз тут ченцем у монастирі? Ні, ні, цього бути не може! Це помилка, неймовірна схожість... Проте чому ж чернець так страшенно зніяковів?"

Незважаючи на те, що кругом них товпилися люди, Залізняк вирішив зараз же з'ясувати свій сумнів. Натовп уже був відтіснив його від того підвищення, на якому стояв молодий чернець, що продавав свічки, але Залізняк знову проштовхався до нього й промовив зовсім тихо:

— Отче! Даруй, але обличчя твоє так нагадує мені мого покійного друга, що не можу я заспокоїтися... Скажи мені, чи не брат ти, чи не родич славному запорожцеві Найді, чи, може, ти воістину сам він, врятований від смерті божим чудом?

Почувши ці слова запорозького полковника, молодий чернець поблід ще дужче, якусь хвилину, здавалося, він вагався, не знаючи, що відповісти... Та ось опущені його повіки здригнулися, підвелися: на Залізняка глянули темні сумні очі молодого ченця, і серце в запорожця стислося від цього погляду.

— Ти впізнав мене, пане полковнику, — відповів чернець тихим голосом. — Я і є той самий запорожець, котрого називали в мирі Найдою.

Якби тепер чернець схотів навіть відмовитися від свого імені, то Залізняк признав би його по самому лише голосу, так добре йому знайомому.

Бурхлива радість сповнила його серце.

— Так це ти, любий, коханий мій, брате мій! — майже голосно скрикнув він, забуваючи, що кругом них товпляться люди, які почали вже звертати увагу на цю цікаву сцену. — Стривай, стривай, але що ж трапилося? Що примусило тебе кинути шаблю й надіти цю чорну рясу?

— Тут не місце, не час, пане полковнику... — з зусиллям відповів молодий чернець, але голос його затремтів і урвався.

— Та хоч одне слово... Яким побитом ти опинився тут? Чого? Чому?

— Потім... потім, — уривчасто промовив чернець, показуючи очима Залізнякові на юрбу прочан кругом.

Справді, їхня коротка розмова привернула до себе увагу людей.

Залізняк поспішив одійти набік, але так, щоб не згубити з очей молодого ченця. До слуху його долинули гармонійні звуки, що врочисто розливалися по церкві, почувся шум від руху багатолюдного натовпу, який ставав навколішки... Залізняк машинально перехрестився, але молитва не заворушилася в його душі. Несподівана зустріч з дорогим товаришем, котрого він давно вважав загиблим, перевернула нараз усі його думки і сповнила груди і радістю, і тривогою, і подивом.

Отже, цей блідий і суворий чернець і є той самий запорожець Найда, котрий два роки тому пропав безвісти з Січі? Що ж могло примусити цього славного звитяжця сховати своє палке серце під холодними складками чернечої ряси?

Яка таємниця ховається в його суворому й сумному погляді, раніше такому відважному, гордому й сміливому?

Залізняк задумався. Йому було відоме все життя Найди, і ніщо в цьому житті, здавалося, не могло провіщати такого сумного кінця. Він знав Найду майже з дитячих літ: запорожці, які брали участь в одному з гайдамацьких походів, знайшли десь цього хлопчика ще зовсім маленького й забрали з собою в Січ, де він став незабаром загальним улюбленцем. Хлопчик ріс, розвивався і виявляв усе більше й більше здібностей до військових наук і письма. Запорожці вирішили відправити його для вищої науки до Києво-Братської академії. Молодий запорожець звернув і в академії на себе увагу ректора своїм бистрим розумом і неабиякими здібностями; та душа його рвалася до рідного Запорожжя і військового життя. Дійшовши до філософії, юний Найда покинув академію і втік на Січ, де всією душею захопився військовими подвигами.

Усе Запорожжя, починаючи від кошового і кінчаючи останнім кашоваром, полюбило Найду, як рідного сина, і за його одвагу, і за його щиру козацьку душу, віддану вірі, батьківщині й товариству. Залізняк, бувши вже о тій порі курінним отаманом, запросив Найду до свого куреня й записав його бунчуковим товаришем, і молодий звитяжець незабаром прославився на всю Україну своїми блискучими подвигами — і в сутичках з татарами, і в таємних гайдамацьких наскоках на Польщу.

І несподівано цей герой, на якого покладалися такі горді надії, кидає все, відмовляється од світу й замикається за монастирською стіною?

Залізняк глянув у бік Найди.

Незважаючи на зовнішній спокій, видно було, що чернець боровся з сильним душевним збентеженням: руки його тремтіли, він раз у раз випускав то свічки, то гроші, які йому давали богомольці; на блідому обличчі його то спалахував, то згасав тривожний рум'янець. Здавалося, в цю хвилину він був так само далекий від молитви, як і Залізняк.

І звідки могла з'явитися в цьому палкому серці ненависть до життя й прагнення до чернечого сану? Звідки?

Залізняк ще раз пробіг у думці всі відомі йому факти з життя Найди і не знайшов у них відповіді на своє запитання. Років зо два тому Найду було послано від Запорозького війська до Глухова, у гетьманську канцелярію, та в інші місця з листами до значної козацької старшини. Пробув він там місяців два і без пригод повернувся назад. Правда, пригадалося Залізнякові, повернувся він трохи заклопотаний чи засмучений, але не більше. Потім він пішов з гайдамаками в Польщу, та там і пропав.

В одній сутичці з ляхами, коли перевага виявилась на боці поляків і гайдамакам довелося рятуватися втечею, Найди не стало. Його шукали товариші скрізь, але марно, і всі подумали, що Найду наздогнали ляхи і вбили. І нараз ця зустрічі

Залізняк почав з нетерпінням чекати закінчення служби. Чекав він недовго. Незабаром почувся голос ієромонаха, що промовляв слова останньої заамвонної молитви. Люди заворушилися; одні пішли до виходу, інші почали проштовхуватися вперед, щоб поцілувати хрест. Залізнякові довелося пустити в хід свої могутні плечі, щоб проштовхатися до дверей. Догнав він молодого ченця вже на паперті. Той, як видно, чекав його.

— Мені треба поговорити з тобою, друже мій коханий, зараз, негайно, — звернувся Залізняк до Найди, пильно дивлячись йому в обличчя.

— Радий бачити тебе, пане полковнику, — відповів чернець, потуплюючи очі.

— Але тільки поговорімо без свідків. Є в тебе окрема келія?

— Є, прошу пана полковника іти за мною.

Найда показав рукою на ряд довгих одноповерхових будинків з маленькими гратчастими вікнами, що тяглися по обидва боки монастирського двору, і сам пішов уперед; за ним рушив Залізняк, їм довелося пробиратися крізь густий натовп прочан, що заповнив весь монастирський двір.

Мовчки йшов Залізняк, поринувши в свої думки, як нараз дзвінкий голос почувся ззаду і примусив його зупинитися.

— Братику, братику! Дивись, онде знову той самий запорожець, що розмовляв з нами! — долинув до його слуху молодий жіночий голос. — Господи, який же він і гарний, і страшний!

Залізняк оглянувся й зустрівся з захопленим поглядом Прісі. Вони з братом стояли тут же, осторонь від інших прочан, і дивилися, як виходили люди з церкви.

На суворому обличчі Залізняка з'явилася ласкава усмішка.

— Страшний? — промовив він весело, підходячи до Прісі. — Ну, на ось тобі цю абищицю, щоб пам'ятала "страшного", — він зняв з свого пальця перстень і дав його дівчині, що так і зашарілася. — А тобі, парубче, — додав він, — я подарую, як заїду до вас, шаблю на ворогів і напасників наших. Кланяйтеся ж там од Залізняка, од Максима, панотцеві Хомі й своєму татові.

Сказавши це, він квапливо рушив за Найдою.

Підійшовши до довгої будівлі, молодий чернець відчинив низенькі надвірні двері, й Залізняк слідом за ним увійшов до невеликої напівтемної келії.

То була тісна, низька кімната з малесеньким гратчастим вікном і склепінчастою стелею. У кутку, праворуч від дверей, стояв сяк-так збитий тапчан з кинутим на нього снопом соломи; біля віконця притулився такий же збитий з дощок стіл, на якому лежали дві-три книги в шкіряних товстих оправах і велика проскура. В кутку перед образом блимала лампадка; два грубих дерев'яних ослони доповнювали убогу обставу келії. Усе в ній було таке суворе і вбоге, таким холодом віяло від її білих оголених стін і від сірої кам'яної підлоги, що серце Залізнякові стислося при думці, що його юний товариш доброхіть ув'язнив себе в цій тісній домовині.

Схвильований, приголомшений, він мовчки спинився посеред келії. Чернець помітив, яке враження справило його житло на Залізняка.

— Сідай, пане полковнику, — промовив він, показуючи на ослін, — будь дорогим гостем, даруй тільки, що нічим мені тепер пригостити тебе, як бувало колись.

— Ех, яке там пригощання! — з сумом промовив Залізняк. — Дай обняти тебе щиро, міцно, по-козацькому, дай притиснути до серця!.. Отак, отак! — примовляв він, стискаючи Найду в обіймах і гаряче пригортаючи його до своїх могутніх грудей. — Подумай тільки, два роки тебе оплакувала вся Січ, усе Запорожжя, два роки вважали, що ти загинув! А ти хоч би словом озвався!..

— Знаю... але я не міг...

— Не міг? Ех, ех, отак діти про матір пам'ятають! Та розкажи, голубе, що приключилося з тобою? Як ти потрапив у монастир? Я й розуму не доберу... в мене мозок горить... Я ж тебе, як рідного брата, люблю, та й усі, всі...

Слова Залізняка схвилювали й зворушили ченця; в очах його засвітилася ясна радість, а обличчя зашарілося. Від глибокого хвилювання йому перехопило подих...

— Врятувався од ворогів і сховався в цій обителі, — промовив він з зусиллям.

— То ти, виходить, сховався тільки на час під цією чорною рясою від переслідування панів? — радісно запитав Залізняк.

Якусь хвилину Найда мовчав, потім підвів поволі голову й промовив хоч тихо, але твердо, не опускаючи очей перед поглядом Залізняка.

— Ні, пане полковнику, я вирішив не скидати її відтепер ніколи. Залізняк мимохіть відсахнувся.

— О господи! — скрикнув він із щирим смутком. — До чого ж ти дожилася, нещасна Україно, коли найкращі сини твої цураються тебе й лишають на загибельї

— Не цураються й не лишають, батьку, — поквапно мовив Найда, — і за монастирською стіною можна послужити вітчизні й вірі...

— Ха-ха-ха! — злим сміхом перебив його Залізняк.