Діти Чумацького шляху - Гуменна Докія
Але Маніло вже й сам катнув.
— Черевика знайшли! — крикнув він не своїм голосом через вікно.
Добре, що самі дівчата порали в хаті, мама десь забарилися на дворі.
Дарочка саме мила ложки. Так і випав її з рук полумисок.
— Де? Де ж він?
— Катай за мною! В садку!
Біжить Дарочка поперед Маніла, аж ніг не чує під собою.
Але яке розчарування! Під черешнею нічогісінько нема, навіть і хлопці десь щезли. "Дурять!" — думає Дарочка. "Дурить Меркурій!* — думає Маніло.
Дарочка дивиться з невимовним докором на Маніла, вії тремтять, вона може й заплаче зараз.
І в цю хвилину під ноги їй з черешні падає черевик.
— Це добра робота! — бубонить із черешні Меркуріїв голос. — Щоб на черешні черевики росли!
— О, диви! То може Дароччин? — обзивається з другої гіляки Никодим. — Справді!
Вони злазять із черешні, а Дарочка тішиться черевиком, їй навіть у цю хвилину не здається дивним, що на черешні черевики ростуть. Кудлатий Гуйджасало теж був підскочив до черевика, але вона йому не дала, до грудей притисла.
Проте, відразу ж Дарочка зів'яла.
— Та це ж не лівий, це правий!
— А ти якого згубила?
— Лівого! Це не мій черевик...
Хлопці запитливо дивилися на Меркурія. Чого це він голову морочить? Чи ж справді це — знайдена пара до Дароччиного черевика?
Меркурій ніяково вихрить свого їжачка. Тепер йом> незручно лізти на черешню, хоч може там росте ще й лівий черевик. От, досада! Забути, що саме лівого, а не правого черевика бракувало. Мар'янка Ференцева скільки наказувала, — "лівоґо, лівого!".
Дарочка й сама собі не вірила. Може й справді вона забула? Може й справді лівий черевик у неї, тільки правого загубила?
Метнулася прожогом за своїм одинаком, а хлопці зажадали від Меркурія пояснень.
— Хлопці! — таємничо сказав Меркурій і вийняв десь зза пазухи ще одного черевика. — Тут є й лівий, бо я забув, якого бракує, то взяв обидва...
— То це не Дароччин? — в один голос скричали вражені братове.
— Та... ні... — зам'явся Меркурій. — Це мої... себ-то... моєї сестри, Антосі...
— Ну, а вона ж... як?
— Вона?
Меркурій не поспішався розповідати про ті складні сплетіння долі, що привели його з черевиками на Осташен-ків хутір. Він ворушив їжачка й сміявся, показуючи рідкі зуби.
— Тихо... Пс-с... Дарочка...
Дарочка несла свого черевика, а попереду неї біг рудий Гуйджасало. Дарочка притулила свого до того, знайденого. І... диво дивнеє! Це таки був лівий, не правий, як їй щойно здавалося.
— Чого ж ти казала, що правий, як же ж лівий? — докоряв їй Меркурій вже не стримуючи посмішки. — От, дурна коза!
— Еге... — заперечила Дарочка, не маючи часу на іншу відповідь. Вона взулася вже, їй треба було відчути на ногах обидва черевики. — І де ти його знайшов?
— Отут, у рову, — невинно пробубонів Меркурій. — Шукав лошати, а знайшов...
Коли придивляється, придивляється Дарочка, — і знов зів'яла.
— Це не мій!
Троє хлопців мовчки дивляться один на одного.
— Не мій! Мій не так заходжений, і глянцу більше, і... Корок тут не так скривлений...
— Ану, дай я прикладу одий до одного, — щукав порятунку Меркурій.
Приклали. Точ-у-точ однаковісінькі, тільки ж не пара.
— Бери, дурна, та мовчи, — умовляв Меркурій. — Знаєш приказку: "Дають — бери, б'ють — тікай!"
— Ні, не возьму!
— Чом?
— А що я мамі скажу?
— От мені лихо! — схрестив на грудях руки Меркурій 1 добру хвилину дивився зчудовано на Дарочку. — Я ще таких не бачив. А навіщо ж тепер мамі що розказувати?
і
Ні, це не вкладається в Дароччиній голові. Щоб щось від матері затаїти? Як не можна мамі сказати, то це якийсь гріх?
І щодалі, то байдужіший ставав їй той чужий черевик. Ніякої радости з нього, бо це не той, якого згубила. Хоч яка довірлива Дарочка, а вже побачила, що тут її нащось дурять, хотять підкинути якогось чужого черевика. Неправдивого. І ця неправда, що їй була така огидна, ставила стіну між її одиноким черевиком та тим чужим...
Даремно умовляв її Меркурій при мовчазному співчутті братів, мовляв, це ж тільки мертва річ, шкіра. Байка, на чиїй нозі вона буде. Це, — ну, правду сказати, — Антосині черевики, з яких вона давно виросла й давно їх не носить.
Дарочка була непохитна. Брати чуже? Та ще й потайки від мами? Цього її наївна, цілинна душа ніяк не могла втямити. Якісь хитрощі, якісь крутійства, все це чуже її натурі, вирощеній на хуторі, на полі, далеко від різноманітних, повсякденних стосунків з людьми.
Інша річ, якби це знайшовся її черевик з отими трохи закандзюбленими угору носками. То щось рідне. А це..
На Осташенковому хуторі ніхто ніколи не брехав. Не вміли. Батько й мати не навчили. А тут — скільки не носитиме цього черевика, все за ним брехня буде волоктися...
— А що, як я вас помирю? — сказав, нарешті, Маніло. — Берімо черевика й ходімо до мами, чи до тата, всі разом...
— Я не піду!
— Я не піду!
В один грлос скричали Меркурій і Дарочка.
Ще ніхто з них і слова не сказав про це. Чого це цей дука, задавака Меркурій Сарґола, який ніколи в близьку дружбу не заходив із Осташенковою молоддю (оце Сарґолове дурило!), — чого це вш раптом узяв до серця Дароччину біду? І так розпадається, щоб Дарочка цього черевика узяла. Ніхто й слова не сказав, а мати про це запитають.
Хоч яка невправна була Дарочка у житті, а добре тямила, що мати про це спитають. І їй було чогось соромно. Ще подумають, що до неї, як до дівки вже, залицяється парубок?
Меркурій же мав свої причини, щоб старі не знали про цю доброчинність. Вони там на ярмарку у Дрижиполі як здиблються, як почнуть під возом п'ятерика розпивати... Ще, боронь Боже, до тата дійде...
В Меркурія е чимало таємниць, яких не знають ні батько, ні мачуха...
Але в цю хвилину під черешнею з'явився ще один черевик. І приніс його не хто, як кудлатий рудий пес, Гуй-джасало.
Він собі лежав, мов неживий, розкошуючи на холодній траві в таку спеку, і не звертав уваги на молодь. Понаносили купу черевиків і справляються коло них. Не знати, що йому спало на думку, — може подумав, що й він теж повинен свою долю вкласти, — але він раптом скочив на ноги й прожогом побіг кудись у аґрусові кущі. Саме в ту хвилину, як Дарочка й Меркурій зійшлися на одному, — з кущів урочисто вийшов кудлатий Гуйджасало й у зубах, мов зайця,за вушко, держав... справжнього, істинного, лівого Дароччиного черевика. Приніс і поклав рядком коло перших двох. Стало три.
До того серйозно клав свою долю Гуйджасало, що від сміху несила було вдержатися.
Та ба! Черевик був пожмаканий, вушко одне роздерте, гумки розтягнені. І все ж, — свій, рідний. Який вже не є, — Дарочка не потребує іншого.
Гуйджасало радісно лащився, махав хвостом, задоволений, що таке бурхливе враження справила його забавка. Недаром він її відняв у теляти, що жувало згубу під осокором тої неділі, недаром заніс у гущавину під кущі. От і здалося!
Але то була його таємниця. Так само не розкаже й черевик, що він зачепився за гілку й нещасливо впав із Ни-кодимового кийка на землю.
Меркурій не мав більше чого робити, як вийняти й четвертого, правого черевика. Та й поклав його поруч із трьома, отак сам до себе лише всміхаючись.
Стало чотири.
2. НА ВЕСІЛЛІ В ОЛЕВСЬКИХ
І.
Меркурій поспішав.
Він не зчувся, як пройшов день у Осташенковому хуторі. Хто ж знав, що ці тихі, та непоказні Осташенки — удома такі милодушні, сміхами й веселощами надихані, як степове повітря сонцем і пахощами польового зілля? І це зовсім не та галаслива, нерозминуща з чаркою веселість, яку досі знав Меркурій. Якась чиста й незакаламучена, як увесь затишний дух їхнього хутора. Ясна, правдива, незлостива.
Меркурій почував себе так, наче він добре-добре відпочив. Скинув із плечей важкий тягар, якого звик носити, і щойно тепер відчув, як той тягар намуляв йому плечі.
Але все ж, він дуже, дуже поспішав. Просто біг. Так біг, що на Троянах, де три дороги різно йдуть, зопалу мало не завернув додому, — коли ж йому треба тепер до Олев-ських.
Це вже батько дадуть йому чосу! Такий-сякий, ледацюго, оббийбоко, гульвісо! Де волочився? Хазяйські діти он пильнують добра, а ти тільки й знаєш — його переводити... І пішло, поїхало...
Ці думки Меркурієві розбив глухий тупіт копит по шляховій пилюці десь позад нього. Два верхівці невзабарі вирівнялися з Меркурієм і він впізнав у них двох молодших Олевшанок.
"Чого це вони гарцюють кіньми, коли в них удома весілля?" — здивовано подумав Меркурій, проводжаючи поглядом вершниць, особливо ту старшу, Маринку — струнку й недосяжну.
А, це певно, старий посилав їх кудись за чимось...
Дві амазонки як з'явилися, так само> швидко промчали й зникли в пурпурових проміннях західнього сонця. Рисаки
Олевських були знамениті, славилися далеко. А ці дівчата мов позливалися із своїми кониками, сиділи струнко, впевнено в сідлах, як і в житті почувалися. Вся сім'я Олевських кохалася в гарних конях і всі дівчата добре їздили верхи. А дівчат там було багато.
Старий Нечипір Олевський був колись наймитом у пана Браніцького, хвости волам крутив. Така сама мужикота, як і ми, грішні. "Так йому Бог дав", — перекривив у думці батька Меркурій, — "що він собі розбагатів коло панських волів". А тепер уже налічував землі не десятинами, як Осташенки, не десятками десятин, як Сарґоли, а сотнями. Мав у власності землі цілих сіл. Ось віддає заміж старшу дочку, Меланю, за попового сина, лікаря Хрисанфа Дем-ницького, й у придане дає Розумнянські землі, п'ятсот десятин.
Нечипір Олевський не цурався старих звичаїв, старих друзяк. Ось зустрінеться на ярмарку в Дрижиполі у четвер із Сарґолою, Полішуком, Барабашем та іншими хазяями з Троянівських хуторів та й залюбки з ними роздушить півока десь під возом на землі. Спочатку про молодече чумакування згадають, про предків чумаків з діда-прадіда, а потім і затягнуть чумацької... Любили, хвалити Бога, чарку, а бесіда сама текла.
Оце й тепер Меркуріїв батько, видко, не на один день засів за весільними столами у Олевського, як загадав йому прийти по коні.
Ну, а вже молоді, ті все заводять удома на панський лад. Компанії з такими, як Меркурій та сини-дочки інших хуторян, не водять, зимою вчаться по школах, літом не роблять у полі, як вони з Христею та Мокриною, — хіба пошле старий котру за наймитами доглянути.
Ось же йде він, хазяйський син, до них не на весілля, а як наймит, — лише коні забрати.
II.
В подвір'ї Олевських було, як у четвер на ярмарку: повно возів, бричок, тачанок, якихось бідок, верхових коней.
