Петрович і Принцеса - Власюк Анатолій

Першого разу збрехав їй щось невиразне, аж самому соромно стало, що, з'ясовується, я на таке здатний. А потім все-таки сказав, що в уяві зародився новий роман, треба проробити деякі деталі, так що мушу ще трохи залишитися тут. "Біля покійного?" – єхидно перепитала дружина. Я не встиг відповісти, бо вона перервала зв'язок. Звісно, дружина вже звикла до моїх творчих витівок, коли я писав, скажімо, у найнесподіваніших місцях. Але, мабуть, і для неї було дивним і неприйнятним, що задум нового роману зародився на похоронах. Збоченство якесь! Якби мені самому напередодні сказали про це, я б не повірив. Уже значно пізніше я подумав, що дружина банально приревнувала мене. Мовляв, для мене нема нічого святого, коли навіть на похороні надибав якусь молодичку. Звісно, дружина мала всі підстави думати саме так. Кожне симпатичне личко, незалежно від віку дівчини чи жінки, притягувало мене. Коли був молодшим, інколи все закінчувалось – ну, ви самі розумієте, чим. Тепер роки зробили мене стриманішим, бо підказували: хлопче, можеш осоромитися перед молодичкою. Але якщо взяти цей конкретний приклад, то дружина явно помилялась: жодного симпатичного личка не передбачалось. Я справді хотів глибше, наскільки це можливо, пізнати Петровича, який усе чіткіше й виразніше ставав головним героєм мого нового роману. Причому не треба було щось особливо видумувати, дофантазовувати. Просто бери й пиши, як є, – і вийде геніальна річ. Ця думка частенько навідувалася до моєї бідної голівоньки. Я чинив їй спротив. Як це так? Перетворитися на банального натураліста, описувати все, що бачиш перед собою, – а як же читач, чи сприйме він подібну писанину, адже звик услід за письменником щось домислювати і ставати таким чином співтворцем літературного твору? А, з іншого боку, на прикладі Петровича я переконався у простій істині, що писати треба насамперед для себе, не пристосовуючись до смаків і уподобань читача, не прислуховуючись до його думок чи навіть критики, а вже віддаючи йому на поталу готовий продукт – а там будь що буде. Не з'їсть же він тебе без солі та перцю. Втім, часто буває так, що тобі самому подобається власне творіння, а читач сприймає його сухо, без емоцій, без шквалу аплодисментів. І навпаки: відчуваєш, що написав щось буденне, сіреньке, а несподівано читачеві це прийшлося до душі, зацілував тебе від п'ят до голови, а в зливі компліментів можна захлинутись. Тому тут кожний письменник повинен вибирати: або він залишається з сучасним читачем, строчить йому на догоду, або все-таки думає про майбутнє, пишучи так, як підказує серце. Доволі часто з майбутнім усе ж можна помилитись, випавши в осад в одному з паралельних світів.

Мою останню розмову з дружиною почув Петрович. Ми стояли на сходовій клітці. Я помітив його лише тоді, коли зв'язок з моєю половинкою уже був перерваний.

– Кохана дружина переживає за коханого чоловіка? – запитав він.

Я хотів почути в його словах хоч натяк на іронію, але цього не було. Іронія дозволяє віддалитися від людини у часі й просторі – й саме такого феномену мені найбільше зараз хотілося стосовно Петровича. Звісно, в глибині душі я розумів, що треба пізнати глибше цього чоловіка, аби вийшов правдивий літературний герой, тим більше, що я не збирався вдаватися до послуг Її Величності Фантазії. Але все це мало бути потім, значно пізніше. Мабуть, і Петрович у якості спорідненої душі розумів це, а тому жодної відповіді від мене йому не потрібно було. Поки я метикував, що ж таке розумне сказати, він уже пішов сидіти біля покійного, залишивши мене віч-на-віч зі своїми думками.

А я справді подумав, що всю цю катавасію з убивцею Якова Марковича Зінгера затіяв не Нишпорка, а саме Петрович. Здавалося, він провокує сищика на якийсь необдуманий крок. Мовляв, нехай Нишпорка підозрює Петровича у вбивстві адвоката, для цього випливуть усі обставини і визріють мотиви, а в останній момент стане зрозумілим, що Петрович має такий же стосунок до вбивства Якова Марковича Зінгера, як і до смерті американського президента Кеннеді в 1963 році. Залишалося лише логічно завершити думку, навіщо Петровичу знадобилися ці хитромудрі ігри. Але коли в хід вступає фантазія, логіка відпочиває.

6

Мабуть, наші люди вже давно би звар'ювали, якби на похоронах не жартували і не веселились. Будь їхня воля, вони б ще танцювали і співали. Колись я читав про цей незвичайний феномен, але причини його з'яви геть чисто вивітрились із голови. Запам'ятав лише, що в деяких народів елементи веселощів і навіть розваг є складовою частиною похоронного обряду. Мабуть, залишки цих традицій дійшли і до наших часів. Або люди – такі незбагненні істоти, що творять нове на залишках давно забутого старого.

Коли я повернувся до кімнати, де лежав покійник, то найперше побачив, що на моєму місці сидить Петрович, і почув, що моя колишня сусідка розповідає смішну історію про Якова Марковича Зінгера, а всі присутні сміються, а інколи навіть відверто регочуть, забувши, мабуть, де знаходяться. Чомусь я відчув себе в центрі уваги, хоча, за великим рахунком, зараз нікому не був потрібний. До мене був прикутий лише погляд Петровича. Я не смів глянути йому в очі, але відчував, що він дивиться на мене. Зараз залежало, чи пройду випробування, аби на мінімальну відстань наблизитися до Петровича з метою його глибшого пізнання зсередини. Випробування полягало в тому, чи зумію я і, головне, чи посмію зайняти колишнє місце Петровича, яке тепер було порожнім. Здається, ніхто ні за ким не застовбичував визначеного місця: сідай де бачиш. Тим більше, що всі крісла були зайняті, а на диванчику теж не втиснешся, не вмостишся ж, направду, на бильцях. Здається, все просто: сідай на вільне місце, адже воно одне й залишилось. Але ж в моїй пам'яті закарбувалося, що це місце Петровича, і коли він виходив із кімнати, ніхто не смів його зайняти. Я явно втрачав час, і відпадав сам по собі сенс будь-якого зближення з Петровичем. Мабуть, остаточно би спасував, якби не глянув у бік того, хто мав стати моєю спорідненою душею. Петрович, здається, забув про моє існування і був захоплений розповіддю моєї вже тепер колишньої сусідки. Тієї ж миті до моєї голови прийшла проста, а, значить, геніальна думка: якщо Петровичу можна зайняти моє місце, то чому мені зась вмоститися на його? Я що, рудий? Тут не автобус чи кінотеатр, де купуєш квитки і сідаєш на визначені касиром місця. Було важко уявити Петровича в якості касира. Ця думка розвеселила мене, а ноги по-своєму витлумачили те, що зараз відбувалося в голові. Я й незчувся, як перетнув заміновану територію й опинився в кріслі Петровича. Той і оком не моргнув у мій бік. Мене прийняли до вищої ліги небожителів. Тепер я мав можливість добре вслухатись у те, що розповідала моя вже тепер колишня сусідка, біля якої з одного боку сидів Петрович, а з іншого – Нишпорка.

Поки я був зайнятий собою і тим, що подумає Петрович, якщо я сяду в його крісло, – не розібрав останніх слів жінки, яка душилася від сміху, розповідаючи чергову кумедну історію про Якова Марковича Зінгера. Пролунав потужний вибух реготу, що міг і мертвого підняти з труни. Але адвокат, мабуть, уже звик до подібних жартів, тому лише ледь усміхнувся (так мені здалося) і продовжував незворушно лежати. Я перевів погляд на Петровича. Ніхто б не зміг звинуватити його, що він нещиро регоче, але вже за якусь секунду-другу я переконався саме у штучності того, що робив цей чоловік. Петрович реготав за компанію, бо погляд його залишився таким же сумним і космічним, як і тоді, коли я вперше побачив його. Він зрозумів, що я все розкусив, і не став далі грати вар'ята. Усмішка на обличчі тепер була непотрібною. Петрович швиденько прибрав її, хоча все ще продовжував сміятися – для інших. Я викрив його, і, здається, він був страшенно незадоволений цим, ніби я без дозволу заліз у потаємну схованку його душі, чого ще ніхто ніколи не робив. Найбільшою карою для мене було би зараз, якби Петрович привселюдно й показово зігнав мене зі свого крісла, раз і назавжди даючи урок усім присутнім, що за будь-яких обставин він залишається господарем ситуації. Але цього не сталося. Вдруге за короткий проміжок часу я відчув себе переможцем.

Жінка, яка розповідала кумедну історію про Якова Марковича Зінгера, ще не відійшла від попереднього сміху, а вже почала видавати наступну порцію оповідки. Я почув, що одного разу вона була разом з адвокатом на якомусь похороні. Коли розносили канапки з горілкою, адвокат добряче собі хильнув. Він сидів у широкому кріслі біля покійника і закуняв. За вінками його не було видно, бо голова звісилася на груди. У передчутті чогось цікавенького присутні вслід за оповідачкою почали тихесенько сміятися, лише я і Петрович зберігали незворушність на своїх обличчях. Людей біля того покійного, про якого розповідали, було мало. Якась старенька сиділа біля входу і не відразу второпала, що би це мало значити, коли захропів Яків Маркович Зінгер. Вона ж його не бачила і подумала, що то ожив покійник. Бабуся скочила на рівні ноги й почала кричати, повільно задкуючи до виходу, ніби мертвий міг піднятися, наздогнати її і зробити щось погане. Всі перелякались, а один найсміливіший заглянув до кімнати із кухні і відразу зрозумів, у чім справа.

Видно, ця історія не була такою смішною, як попередня, але присутні сміялися, причому щиро, хоча й не так голосно, як тоді. Звісно, я і Петрович розуміли, що насправді нічого смішного нема у звичайній життєвій історії. Ми, ніби за командою згори, разом усміхнулись, аби не виглядати білими воронами. Петрович дивився на мене, я – на нього, і це були погляди, коли розумієш один одного з півслова.

Коли смішні історії закінчились і потекла шляхетна світська розмова, я перевів погляд на Нишпорку. Мені здалося, що він з цікавістю роздивляється жінку, яка щойно розповідала про Якова Марковича Зінгера. Так ось хто справжній убивця адвоката! Чи це знову беруть гору мої фантазії?

7

Мабуть, я задумався й упустив із поля зору Петровича. Він несподівано зник – чи розчинився у просторі й часі. Коли голова затуманена, бо ти давно мав бачити третій чи четвертий сон у своєму ліжку, – неодмінно фантазії беруть гору над реаліями життя.