На чужині - Тесленко Архип

І його колись так кохала матуся, його рідна матуся... цілувала... колихала, тільки не так, і в хаті не в такій, і не в сарафані була, а в керсеті, в запасці. Українка матуся його!.. Так. Українка.

— Баинька ти мой!— голубить молодиця дитинку. — Касатик тьі мой... У, чяво?.. што?..

Голубила колись і його. Троянду, рідна матуся... голубила, тільки... не баїнька казала йому, не касатік, не чяво, што, а... серденятко моє, голуб'яточко... манюсіньке.

Ріднесенька! Був уже бігунчиком він. Нагодує було його кашкою, умиє, поцілує, розчеше і так подивиться було у вічі йому. "Рости, рости, мій синочку!" — погладить по голівці було. А в школі учився... Ні доїсть, ні доспить, та все Петрусеві: "На, на!" Коли рублика, коли й два. "Учись, учись, мій синочку, — було всміхається, — та не забувай, гляди... пам'ятай про свою неньку рідненьку..." Дорога матуся... І вона ж хто? Українка! Ех! Раніш і не думав про це.

* * *

Ішов Троянда через пересильні, заражені тифом, і це дурно не минуло йому. Поболює голова в його й поболює. А тут ще третього дня подорожі ції занегодилось. Небо так і застелилося хмарами, сіре-сіре зробилось. Пішов дощ дрібненький, холодний. Як увосени стало. А тут ліс і ліс. Понамокали хлопці, померзли. У Троянди зодів легенький, дрижить увесь так.

Настала ніч. Лежить він в ізбі одній, а в виски тільки сіп-сіп йому. Розвиднилось. У дорогу рушили. Не підійде Троянда ніяк. Голова йому хилиться, ноги тремтять, підкошуються. Сердяться стражники на його, "живєй!" — гарикають. Не підженуть. Дійшли до земської поштової станції, припрягли у віз другу коняку, посадили його.

Швидко увесь час провадили засланців стражники. Декому з їх хотілось увірвать часу з ції подорожі, щоб і дома побуть. І от сьогодні вони в стан прибули, ще спав становий. Здорове село. Волость, больниця є. З дозволу станового повели Троянду до лікаря. Тиф. Робить нічого. Положили в больницю його.

Таке в їй між тифозними тими... Ось хтось кричить:

"Вон-вон!.. го-го-гої.." Он хтось бурчить щось. А там, у кутку, хтось харчить страдно так.

Лежить Троянда у білому всьому. Так от куди він хопив! І це в його тиф. Так це він палить його, розвалює голову? А коли ж це він пройде?.. — А як ліками пахне! — промовив уголос. Поворухнувся.

— Ссьільньїй-то, кажется, да?.. А, молодой человек? — почулось у його з правого боку, так болісно, тихо.

Повернув у той бік очі Троянда. Лежить там, дивиться на його чоловічок один у борідці. Спав до цього часу, був укритий. Лице таке біле, чисте, худе тільки страшно, виболів, видно.

— Да-а, — промовив Троянда теж болісно-болісно. — Ссьгльньїй... не дошел й до места й вот...

А тот: — Извините, пожалуйста... Так залежался... полегчало... й поговорить-то, право, хочется так... Литовец-то сами, да-а?

Всміхнувся Троянда.

— Н-н... малор... украинец я.

— Украинец-то!! — Чоловічок аж на лікоть підвівся. — Интересно... Смотрю: не русское что-то... Украинец! Читал я, читал про Украйну. Сам-то я — местний учитель... Гоголя читал, других. Например: "Ти знаешь край, где все обильем дьішит?.." или "Тиха украинская ночь..." Сльїхал й песни украинские... Чудньїе песни... Вот сторона! А еще когда там сади зацветут-то... воображаю... Вторая Италия, знать-то... Так радісно забилось серце в Троянди. "Люба Україно! — подумав він. — Ану-ну, забалакать про тебе".

— Да-а... зто верно, — почав.

— Служитель! — почувся голос хворого якогось звідтіль, де харчав хтось. — А, служитель! Человек умер-то.

Так і пішов поза шкурою мороз у Троянди.

— Сльїшали? — прошепотів до сусіда він.

— Да, — зітхнув той, — умирают люди. Сколько й при мне-то их отсюда винесли уж!

Дивиться Троянда.

"Боже мій! — думає. — Так це ж саме й зо мною незабаром буть може! В голові ж так і креше і підвести ж уже трудно її. Ой!.. — Повернувся на другий бік, щось задрало у горлі. Кашлянув і виплюнув кров у чашку. Така чорна, липка. — Якраз воно й є... це ж смерть, рятуйте ж мене!.. — Устромив лице у подушку. — Та хоч би ж хоч і вмерти, — думає, — та дома, на Україні, де матуся, любій, дорогій Україні... "Хотя бесчувственному телу равно повсюду истлевать, но ближе к милому пределу мне все б хотелсь почивать", — пригадалось йому з Пушкіна. О "милий предел!"..."

Щось заторохтіло в кутку, де вмер чоловік. Глянув Троянда... Якісь два чоловіки в попередниках взяли ліжко з мертвим, понесли у двері кудись. Підвівся з трудом-трудом, сидить, обіперся руками об ліжко, дивиться у вікно. Хмарно, мокро надворі; дощик іде, вітер шумить. Понесли чоловіка доріжкою... Жовтий, страшний... Понесли прямо в мертвецьку. Стоїть під сосною така невеличка, хрест зверху. Так от!.. Станція... А то... що то за огорожею, далі туди?.. Ой! Місце вічного спокою... кладовище пішло... Боже! Та яке ж... Могилки такі невеличкі, горбики якісь з глини, піску; бур'янець якийсь ріденький-ріденький на їх. Хрести... прямо дрюччя якесь покладене навхрест... Ой!.. А далі... Ліс і ліс далі пішов, синій, страшний.

"І закопають отут тебе, — тьохка в Троянди, — і не виросте вишенька над тобою, не заспіває соловейко тобі, не зашепоче верба коло тебе, не одвідає тебе ні матуся, ні батько, ні дівчина, ні брат, ні сестра; не залунає рідна мова над тобою... О... заснуть... назавжди... і заснуть на чужині отак!"

Ухопився Троянда руками за голову та так і впав на подушку.

* * *

Шумить у голові йому, дзеленчить. Там палить його, там морозить. Дух пре з його. І дедалі все гіршає. Лежить і тільки:

— 0-ох, пх-х, брр!.. — оддувається.

"О, хоч би ж був хто це тут з рідного краю, тут, коло його, — бажається йому. — О, де той дядько у вишитій сорочці, вуси униз? Хоч би це хоч словечко рідне од його почуть... А де матуся, рідна матуся? Арештували його, як вона побивалась за ним, плакала!.. О... Ой!.. пху!.. ху!.. О, що? Знов кров... О-о! Умирать... умирать же оце і... і не бачить її, не чуть... не чути востаннє голосу її, мови рідної! Не чуть, не бачить востаннє нічого, нічого, того, що у житті найуперше побачив, почув!.. О-о!.. А де Галя, гай!?"

Лупне очима, — якісь смуги чорні, п'ятенця якісь перед ним.

Смеркло раз. Засвітили лампу. Дивиться — щось жовте перед ним, хмара якась. Метелики чорні, зайчики плигають у їй. О, пищить щось уже... Муха! Так, муха. Чи ні... — верби шумлять. Співає десь хтось... Галя!.. Ага! "Скажіть, зорі", — співає. Чи ні!.. То вітер в віконницю... Так ні... то матуся... еге.. матуся... Сипле он кашку: "Рости, рости, мій синочку, — всміхається, — не забувай, пам'ятай..." О ненько рідненька... "Предел милмй"... Галю! О, пустіть же мене!..

— Лежите, лежите! — хтось зуби вишкірює. О, а то хто? Пика червона якась. Ні. То дядько той... вуси вниз. Чи ні... Пеньок чорний якийсь: "Чей-но будешь-то?" — усміхається він... "Бен-бен", — заводять п'ятенця... "Чяво — што?" — регочуть метелики... Ой!.. Що!.. Темніє-темніє... Стій, стій!.. Згортається хмара жовта, згортається... Україна у вишитій сорочці зробилась... "Серденятко моє, голуб'яточко!.." — усміхається... Чи ні... якась зірочка... О, тремтить, пада... пада у безодню чорну кудись... Перекидається й ліжко туди, хилиться й він... Ря-я-туйте!..

* * *

Місяць цілий пролежав Троянда в лікарні. Разів скільки падав отак у нестяму. Якою радістю забилось серце йому, як він з ліжка устав! Це ж він здоровий уже! Україну, "предел мильш", матусю, батька, Галю побачить ще, значить?! Не буде в пересильних, глядітиметься, не заболіє вже так. Одбуде заслання, приїде додому і... боже!.. усім, усім він покаже тоді, що то є Україна, рідний край.

Як тільки поселили його в деревні одній, сів він і написав листи до дівчини, до батька, матері. Зроду не писав він листів рідною мовою, а це написав.

"Кохай, люба дівчино, кохай той край, який тебе викохав, породив", — пише до Галі.

А до батька і матері: "Будете, мої рідні, у городі, взнайте у книгарні земській адреси газет українських, книгарень. Тепер, тільки тепер, на чужині, я взнав, хто я, чий я оин".

Август, р. 1910