Відгуки
По коханню твоєму воздасться… (поетична збірка) - Власюк Анатолій
Читаємо онлайн По коханню твоєму воздасться… (поетична збірка) - Власюк Анатолій
І зелене
Стає, мов листя, жовтим. Не збагнути…
Чого ти жив, чому спішив, навіщо?
Яку ти роль виконував в житті?
11.10.2011
---
Зашурхотів дощ об вікно,
Важкими краплями упав на підвіконник.
У цьому світі ти ніхто.
Так, випадковий подорожник.
Ідеш у просторі і часі.
Із віку в вік мандруєш тихо.
Десь там зупинишся в міжчассі,
Коли відчуєш чуже лихо.
Лихих людей ти оминаєш,
Немов святішим бути хочеш.
Втікаєш, коли щось не знаєш,
Смиренно у молитві кажеш: "Отче…".
А крапля дощова німа, як сон.
Та істину так промовляє стиха.
12.10.2011
---
Автобуси жовті, немов божевільні.
Розбиті дороги… Ми вільні! Ми вільні…
Ми вільні від страху, і сорому, й честі.
І від зобов'язань партійних цих бестій.
А як обіцяли, коли йшли до влади!
Ми зробимо, створимо і побудуємо!
Потрібен нам мир, а не барикади!
Ми вдягнемо всіх і всіх нагодуємо!
Брехали, бо знали, що ми їм повіримо,
Що нам так простіше – проголосувати…
12.10.2011
ІНФАРКТ
А.Грущаку
Рубець на серці. Ще не смерть.
Та вже з косою стука в двері.
Життя наповнене ущерть:
Вже неживі, та ще не мертві.
Пом'явся лікар: "Це інфаркт".
Поет приречено сміявся.
Нема ще смерті. Ще не факт.
Та знову ти один зостався.
Біліють медсестер халати.
Лікарні запах вже всотав.
Заходять друзі до палати.
А ти лежиш. Іще не встав.
Забороняє лікар встати:
"Лиш хвильку посидіть – і все".
Та ти не можеш не писати.
Народиться нове слівце.
Рядки лягають на папері —
І за строфою вірш зрина.
Мізерні шанси. Ой, мізерні...
І в цьому не твоя вина.
Поета серце все вмістило:
І людський біль, і каяття.
О, вічная небесна сило!
Лиш ти даєш мені життя.
Рядки лягають за рядками.
Пишу, немов в останній раз.
Розводить лікар вже руками.
Поет посунув в простір час.
Рубець на серці залишився,
Та не помер іще поет.
Він тихо-тихо помолився –
Й продовжився фантазій лет.
Лиш Слово Боже вік продовжить,
Діагнози всі скреслить вмить.
І доброту людську помножить.
Рубець на серці не болить...
19.10.2011
СОЛОВЧУКИ КЕРУЮТЬ БОРИСЛАВОМ
Соловчуки керують Бориславом.
Сволот ганебних підлий рій.
Минуле світової слави –
А про майбутнє і не мрій.
При владі ніби українці.
І ніби ходять в вишиванках.
Та окупанти це, чужинці.
Нема на вас ще партизанки!
Брехливі, підлії іуди!
Хруні, що вилізли на сонце!
Майбутнє не за вами буде.
Ще світа Божого в віконці.
Змирилися з соловчуками,
Простили те, що не прощають.
А він кров нашу п'є роками,
Лиш небеса про те все знають.
Не вступиться, мурло паскудне,
Будь-яку владу вихваляє.
Того вб'є словом, того скубне.
Ми мовчимо – він заробляє.
Космічна пенсія у нього,
Й зарплату всю собі прибрав.
А Борислав живе убого.
Він Борислав уже приспав.
Його фальшиве підле слово
Десятиліттями звучить.
Яке знущання, рідна мово!
А Борислав усе мовчить!
В труні зневажені герої
Писань соловчукових сплять.
А він при владі, він на волі,
Його вуста на них сичать!
Соловчуки керують Бориславом.
Сволот ганебних підлий рій.
Минуле світової слави –
А про майбутнє і не мрій.
19.10. 2011
---
Осіннє листя падає під ноги.
Разом йдемо, взявшись за руки.
З тобою вмить зникають всі тривоги
І віддаляється у часі мить розлуки.
Здається, все на світі зупинилось.
Лиш листя шурхотить попід ногами.
Ми поруч, разом. Це нам не наснилось –
Намріялось оце ночами.
Кохання не зника в космічній павутині.
Немов той лист осінній, все кружляє.
І скільки б ти не жив у самотині,
Та все одно до тебе повертає.
Йдемо ми мовчки, слів земних не треба.
Бо неземне це почуття. Космічне.
Ми взором летимо до неба,
А там Кохання дивне, вічне.
Моя рука руку твою стискає.
У такт серденька наші б'ються.
Нічого в світі кращого немає.
Закохані серця не розійдуться.
Осіннє листя падає під ноги.
Разом йдемо, взявшись за руки.
З тобою вмить зникають всі тривоги
І віддаляється у часі мить розлуки…
23.10.2011
---
Осінній дощ навскіс січе в обличчя.
Холодний вітер аж проймає до кісток.
Земля і небо. Пограниччя.
Реалії сумні. Тобі не до казок.
У Космосі бліді зірки палають.
Проблеми наші їм далекі та чужі.
В агонії вони вмирають,
Звиваються, немов вужі.
І нас це не пече, що з ними.
Під ноги дивимось собі.
Омиють нас космічні зливи,
Та не приймаєм цей двобій.
Вже сутінки життя планеті нашій.
А тайни зір – за сімома замками.
І до кінця не зваримо ми каші.
І свідками всі станемо ми драми.
Планета гине. Зірки миготять.
Дають нам знати: щось робіть.
Та душі наші вже болять.
Ми відганяєм їх: ідіть…
24.10.2011
КРИЛА КОХАННЯ
Роки минули. Сивина
Вже снігом голову накрила.
Але, ти знаєш, дивина:
З'явились від Кохання крила.
Лечу, мов ангел, до вершин.
Коханої усмішка сяє.
В цім світі я вже не один.
Мене Кохання зігріває.
Крила Кохання, крила Кохання –
Це зіркопад наших мрій.
Крила Кохання, Крила Кохання –
Йди кожний день у бій.
Крила Кохання, крила Кохання –
Ніжно шепочеш: "Ти – мій…".
Крила Кохання, крила Кохання –
Не зупиняйся, дій.
Крила Кохання, крила Кохання –
Разом навіки ми.
Крила Кохання, крила Кохання –
Найчарівніші сни…
7.11.2011
---
Минає ніч, біліє ранок.
Думки вискакують на волю.
Вберу у себе цей світанок –
І крикну радісно від болю.
Радію дню, що вже минає.
В передчутті живу я дива.
Майбутнього ніхто не знає:
Коротка чи далека нива.
Та ти твориш життя сьогодні
І пам'ятаєш про минуле.
9.11.2011
КОВАЛІВ
Край столу згасла свічка.
На руки впала голова.
Заснув старий учитель. І слова
Згубила підла нічка.
Та мозок лиш дріма, не спить.
Іскриста думка слово креше.
І чисте серце, що не бреше,
Вогнем неправду спопелить.
Насниться щось таке чудне,
Що в Бориславі й не здибаєш.
І ніби ти уже конаєш...
Й життя брехливе і брудне...
Та Бог надішле ранок вмить,
І нова свічка запалає.
Таїни творчості не знає
Убогий чоловік, та все ж творить.
І як воно все спричинилось?
Ковалів ніби і не спав...
І взяв перо, і записав
Оте, що бачив. Чи наснилось?
Гуде у голові – мов дзвін
З далекого дитинства гука.
А на столі – листочків купа.
У цілім Всесвіті лиш він.
Затарабанив дощ в вікно,
І позіхає сонне небо.
Здається, вже тебе й не треба,
Але живеш ти все одно.
Франко! Аж стрепенувсь Стефан.
Згадав: професор нині завітають.
Свіжі думки у просторі витають –
І ти над ними вічний пан.
Та все ж давно пора до школи.
Розмріявся сьогодні щось.
Життя шалено пронеслось
І не повернеться ніколи.
А в школі ті ж учительки –
Жидівочки щебечуть по-своєму.
І таїна святого Вифлеєму
Вже людством втрачена навіки. На віки...
Анатолій ВЛАСЮК
Стає, мов листя, жовтим. Не збагнути…
Чого ти жив, чому спішив, навіщо?
Яку ти роль виконував в житті?
11.10.2011
---
Зашурхотів дощ об вікно,
Важкими краплями упав на підвіконник.
У цьому світі ти ніхто.
Так, випадковий подорожник.
Ідеш у просторі і часі.
Із віку в вік мандруєш тихо.
Десь там зупинишся в міжчассі,
Коли відчуєш чуже лихо.
Лихих людей ти оминаєш,
Немов святішим бути хочеш.
Втікаєш, коли щось не знаєш,
Смиренно у молитві кажеш: "Отче…".
А крапля дощова німа, як сон.
Та істину так промовляє стиха.
12.10.2011
---
Автобуси жовті, немов божевільні.
Розбиті дороги… Ми вільні! Ми вільні…
Ми вільні від страху, і сорому, й честі.
І від зобов'язань партійних цих бестій.
А як обіцяли, коли йшли до влади!
Ми зробимо, створимо і побудуємо!
Потрібен нам мир, а не барикади!
Ми вдягнемо всіх і всіх нагодуємо!
Брехали, бо знали, що ми їм повіримо,
Що нам так простіше – проголосувати…
12.10.2011
ІНФАРКТ
А.Грущаку
Рубець на серці. Ще не смерть.
Та вже з косою стука в двері.
Життя наповнене ущерть:
Вже неживі, та ще не мертві.
Пом'явся лікар: "Це інфаркт".
Поет приречено сміявся.
Нема ще смерті. Ще не факт.
Та знову ти один зостався.
Біліють медсестер халати.
Лікарні запах вже всотав.
Заходять друзі до палати.
А ти лежиш. Іще не встав.
Забороняє лікар встати:
"Лиш хвильку посидіть – і все".
Та ти не можеш не писати.
Народиться нове слівце.
Рядки лягають на папері —
І за строфою вірш зрина.
Мізерні шанси. Ой, мізерні...
І в цьому не твоя вина.
Поета серце все вмістило:
І людський біль, і каяття.
О, вічная небесна сило!
Лиш ти даєш мені життя.
Рядки лягають за рядками.
Пишу, немов в останній раз.
Розводить лікар вже руками.
Поет посунув в простір час.
Рубець на серці залишився,
Та не помер іще поет.
Він тихо-тихо помолився –
Й продовжився фантазій лет.
Лиш Слово Боже вік продовжить,
Діагнози всі скреслить вмить.
І доброту людську помножить.
Рубець на серці не болить...
19.10.2011
СОЛОВЧУКИ КЕРУЮТЬ БОРИСЛАВОМ
Соловчуки керують Бориславом.
Сволот ганебних підлий рій.
Минуле світової слави –
А про майбутнє і не мрій.
При владі ніби українці.
І ніби ходять в вишиванках.
Та окупанти це, чужинці.
Нема на вас ще партизанки!
Брехливі, підлії іуди!
Хруні, що вилізли на сонце!
Майбутнє не за вами буде.
Ще світа Божого в віконці.
Змирилися з соловчуками,
Простили те, що не прощають.
А він кров нашу п'є роками,
Лиш небеса про те все знають.
Не вступиться, мурло паскудне,
Будь-яку владу вихваляє.
Того вб'є словом, того скубне.
Ми мовчимо – він заробляє.
Космічна пенсія у нього,
Й зарплату всю собі прибрав.
А Борислав живе убого.
Він Борислав уже приспав.
Його фальшиве підле слово
Десятиліттями звучить.
Яке знущання, рідна мово!
А Борислав усе мовчить!
В труні зневажені герої
Писань соловчукових сплять.
А він при владі, він на волі,
Його вуста на них сичать!
Соловчуки керують Бориславом.
Сволот ганебних підлий рій.
Минуле світової слави –
А про майбутнє і не мрій.
19.10. 2011
---
Осіннє листя падає під ноги.
Разом йдемо, взявшись за руки.
З тобою вмить зникають всі тривоги
І віддаляється у часі мить розлуки.
Здається, все на світі зупинилось.
Лиш листя шурхотить попід ногами.
Ми поруч, разом. Це нам не наснилось –
Намріялось оце ночами.
Кохання не зника в космічній павутині.
Немов той лист осінній, все кружляє.
І скільки б ти не жив у самотині,
Та все одно до тебе повертає.
Йдемо ми мовчки, слів земних не треба.
Бо неземне це почуття. Космічне.
Ми взором летимо до неба,
А там Кохання дивне, вічне.
Моя рука руку твою стискає.
У такт серденька наші б'ються.
Нічого в світі кращого немає.
Закохані серця не розійдуться.
Осіннє листя падає під ноги.
Разом йдемо, взявшись за руки.
З тобою вмить зникають всі тривоги
І віддаляється у часі мить розлуки…
23.10.2011
---
Осінній дощ навскіс січе в обличчя.
Холодний вітер аж проймає до кісток.
Земля і небо. Пограниччя.
Реалії сумні. Тобі не до казок.
У Космосі бліді зірки палають.
Проблеми наші їм далекі та чужі.
В агонії вони вмирають,
Звиваються, немов вужі.
І нас це не пече, що з ними.
Під ноги дивимось собі.
Омиють нас космічні зливи,
Та не приймаєм цей двобій.
Вже сутінки життя планеті нашій.
А тайни зір – за сімома замками.
І до кінця не зваримо ми каші.
І свідками всі станемо ми драми.
Планета гине. Зірки миготять.
Дають нам знати: щось робіть.
Та душі наші вже болять.
Ми відганяєм їх: ідіть…
24.10.2011
КРИЛА КОХАННЯ
Роки минули. Сивина
Вже снігом голову накрила.
Але, ти знаєш, дивина:
З'явились від Кохання крила.
Лечу, мов ангел, до вершин.
Коханої усмішка сяє.
В цім світі я вже не один.
Мене Кохання зігріває.
Крила Кохання, крила Кохання –
Це зіркопад наших мрій.
Крила Кохання, Крила Кохання –
Йди кожний день у бій.
Крила Кохання, крила Кохання –
Ніжно шепочеш: "Ти – мій…".
Крила Кохання, крила Кохання –
Не зупиняйся, дій.
Крила Кохання, крила Кохання –
Разом навіки ми.
Крила Кохання, крила Кохання –
Найчарівніші сни…
7.11.2011
---
Минає ніч, біліє ранок.
Думки вискакують на волю.
Вберу у себе цей світанок –
І крикну радісно від болю.
Радію дню, що вже минає.
В передчутті живу я дива.
Майбутнього ніхто не знає:
Коротка чи далека нива.
Та ти твориш життя сьогодні
І пам'ятаєш про минуле.
9.11.2011
КОВАЛІВ
Край столу згасла свічка.
На руки впала голова.
Заснув старий учитель. І слова
Згубила підла нічка.
Та мозок лиш дріма, не спить.
Іскриста думка слово креше.
І чисте серце, що не бреше,
Вогнем неправду спопелить.
Насниться щось таке чудне,
Що в Бориславі й не здибаєш.
І ніби ти уже конаєш...
Й життя брехливе і брудне...
Та Бог надішле ранок вмить,
І нова свічка запалає.
Таїни творчості не знає
Убогий чоловік, та все ж творить.
І як воно все спричинилось?
Ковалів ніби і не спав...
І взяв перо, і записав
Оте, що бачив. Чи наснилось?
Гуде у голові – мов дзвін
З далекого дитинства гука.
А на столі – листочків купа.
У цілім Всесвіті лиш він.
Затарабанив дощ в вікно,
І позіхає сонне небо.
Здається, вже тебе й не треба,
Але живеш ти все одно.
Франко! Аж стрепенувсь Стефан.
Згадав: професор нині завітають.
Свіжі думки у просторі витають –
І ти над ними вічний пан.
Та все ж давно пора до школи.
Розмріявся сьогодні щось.
Життя шалено пронеслось
І не повернеться ніколи.
А в школі ті ж учительки –
Жидівочки щебечуть по-своєму.
І таїна святого Вифлеєму
Вже людством втрачена навіки. На віки...
Анатолій ВЛАСЮК
Відгуки про книгу По коханню твоєму воздасться… (поетична збірка) - Власюк Анатолій (0)
