Путь у Францію - Яновський Юрій

Анрі-Жак нічого не помічав, бо тільки в рухові знаходив відраду. Траплялося, його підвозили ра­дянські вантажні машини, коменданти селищ годували й співчутливо ляскали по плечах, повертаючи документа про перебування в таборі. Німці були боязко запобігливі, і Анрі-Жак іноді не відмовляв собі в задоволенні прохо­дити повз них, задьористо награючи на окарині "Марсель­єзу".

Мсьє Ніко не раз розповідав свого часу про душу ра­дянської людини, тепер він сам стрічав цих людей в ролі переможців — і Анрі-Жак схилився перед їхньою скром­ністю. Якось, уже за Лейпцігом, його наздогнав на дамсь­кому велосипеді радянський солдат. Зійшовши з машини, він пішов поруч, ведучи велосипеда за руль. Що йому було потрібно — Анрі-Жак так і не дізнався. Солдат ішов мовч­ки, поглядаючи на французький прапорець, почастував чудесним тютюном, схожим на тирсу, але лютої моці. У, добрий смак! По-селянському помовчали; крокуючи по крайці автостради, солдат сказав, що до Франції ще дуже далеко. Анрі-Жак повів мерзлякувато плечем, але не за­був підкрутити лівого вуса. Мовляв, чого нам хвилюватися, хіба батьківщина може бути далеко? Потім солдат зупи­нив військову машину, потиснув Анрі-Жаку руку й поїхав, сказавши на прощання:

— Володій двома колесами! Коти просто на Париж!

Анрі-Жак зостався на дорозі з велосипедом у руках, і, на свій сором, не відчував незручності,— так приємно й красиво це було зроблено. Він негайно обдивився пода­рунок, велосипед йому дуже сподобався. Можна було мчати як вітер по цій неприємній країні. Радянський солдат правильно вирішив, що й Анрі-Жак мусить відчути перемогу хоч би в способі пересування. В одній перукарні, куди Анрі-Жак зайшов, щоб навести красу, перукар за­пропонував йому свого велосипеда в обмін на дамський. Бачите, у нього дружина — аматорка велосипеда, чому й ні, за таку машину не шкода й доплатити, коли пан француз погодиться. Пан француз розгнівався й сказав перукареві, щоб заткнувся негайно ж, бо його машина — подарунок і не має ціни.

В останній комендатурі його одвели до їдальні, наго­дували й видали продуктів на дорогу,— у відомості Анрі-

Жак розписався повним ім’ям, назвою села й департамент ту, а також знайшов за потрібне дописати слова подяки. ІІри цьому він так змокрів, що змушений був випити до­датковий кухоль пива. Так чи інакше, він, попрощавшіїся з радянською зоною окупації Німеччини, попростував в американську — до кордонів Баварії, звідки недалеко вже до Рейну, а там і Франції, до рідних місць.

Біля радянського шлагбаума стояв вартовий, він по­дзвонив у караулку, з’явився офіцер. Документ Анрі-Жака стільки мав дописок, підписів, печаток, наче власник його йшов з петицією до самого президента. Було зазначено, скільки й де він одержував постачання, де проходив сан­обробку, в якому місці ночував. Дехто з перших його благодійників просив нисьмовно всіх подальших виявити до нього увагу й погодувати: "бо цей француз гордий, він сам не попросить!" Були жартівливі побажання щасливої дороги й просто написи, зроблені шоферами попутних ма­шин, до яких Анрі-Жак звертався по візу: "Давай, кам­рад, жми на Францію! Заперечень нема!"

Радянський офіцер уважно перечитав цей увесь оброс­лий додатками паспорт і, розуміючи, яка перед ним лю­дина, записав до контрольної книги й відпустив. Анрі-Жак віддав честь радянській стороні, прощаючись з нею, і про­йшов пішки півкілометра до американської застави. Він не сідав на велосипеда, бо вважав цей шматок путі дуже важливим місцем, де треба було зосередитися: в якій мірі союзники походили один на одного. Чортовиння,— простій людині ніхто не підкаже… Побіля американського шлаг­баума вартового не було. Анрі-Жак зупинився і став терп­ляче чекати. Ті ж німецькі сосни похитували головами, іржаво-коричнева земля одгонила вогкістю, по свіжій траві валялися банки з-під консервів. Минула година, та Аирі— Жак не смів без дозволу переступити на той бік шлагбау­ма. Нарешті від соснового новенького домика почувся свисток, яким кличуть собак. Анрі-Жак оглянувся,— кли­кали його. На порозі караулки стояв американський сол­дат у касці, зеленкуватій блузі й довгих штанях, заправ­лених в жовті черевики. Анрі-Жак підійшов, чітко віддав честь йому й простяг багатострадницького документа, геть списаного французькими, німецькими й російськими сло­вами. Солдат шарпнув документ, обдивився з усіх боків, як щось брудне й таке, що зовсім не вимагає прочитання. Після цього зареготав, мазнув Анрі-Жака документом по обличчю й з новим завзяттям став жувати свою гумку.

Анрі-Жак розумів, що це був солдатський жарт, проте його вуса, розкошлані чужою рукою, заворушилися, мов у роздратованого тигра. Диявол йому в печінки, прокля­тому янкі,— він не сміє ображати громадянина Франції! Але солдат був напідпитку, знов мазнув Анрі-Жака по вусах і заіржав, а коли той, загубивши тяму, поліз битися, схопив його в оберемок і потяг досередини. Там силоміць посадовив на лавку, став щось оповідати дружкам і рего­тати знову. Лише в концтаборі Анрі-Жак почував таку без­порадність. Солдати обшукали Анрі-Жака досить вправно і знайшли в нього окарину. Це додало їм веселощів. З’яви­лися на столі консервні бляшанки з пивом, всі випили, потім Анрі-Жак мусив був у парі з похмурим американцем, який фальшивив на губній гармошці, пригравати невідомі мелодії. Його обрали за об’єкт розваги, як приблудне собаченя, кішку або підбитого птаха.

Вони обіймали Анрі-Жака, аж кістки йому лущали, і мар­но він намагався втовкмачити союзникам, що він не ні­мець, а громадянин Франції,— вони негайно ж охрестили його жабником, стали кумкати й плигати по-жаб’ячому і заявили Анрі-Жаку, щоб він не дуже бундючився, бо Францію вже закрито, а інші нації чекають своєї черги — у них, американців, все йде по-діловому, о’кей!

Кінокрасуні, якими було щільно обліплено дерев’яні стіни караулки, почали вже підморгувати Анрі-Жаку, у нього крутилась від пива голова, боліли вуха од жахливого галасу аматорів співу, коли солдатам спало на думку по­грати в футбол. Вони нап’яли Анрі-Жаку поверх його бе­рета каску, дали в руки палицю й поставили замість себе на пост біля шлагбаума, а самі побігли на сусідню галя­вину поганяти м’яча. Часом то один, то другий футболіст підбігав до Анрі-Жака й довго реготав, хапаючись за жи­віт, неначе перед ним стояв не пристойний француз, а й не знати яке чуперадло.

Примчав маленький джипро зветься у росіян вілісом, Анрі-Жак помітив його лише тоді, коли він прикро загаль­мував на повній швидкості позад нього, офіцер скочив на дорогу й став галасувати, мов недорізаний. Та бідний вар­товий не добрав жодного словечка й тільки сумно мимрив, що він простує до Франції. Солдати поприбігали з га­лявинки й почули нову порцію лайки від офіцера, після чого джип обкрутився на місці й гайнув назад, і на зад­ньому його сидінні товкся й підлітав вище од шофера худенький Анрі-Жак з порожнім ранцем та прапорцем на ньому, залишивши в караулці свої манатки, документи й дорогоцінний подарунок російського солдата — дамський велосипед.

Куди вони його везуть? Офіцер-бо зрозумів, що він француз, а не німець, повертається на батьківщину з конц­табору, але від цього Анрі-Жаку не полегшало. Де ж воля, яка вела його по землі? Невже знову чуже свавілля? Душу Анрі-Жака то обпікало вогнем, то кидало в холод. Скільки можна мучити людину,— хотів запитати нещасний, та зму­шений був міцно зціпити зуби: джип підкидав його, наче щось неживе. Андрі-Жак ке дурно був бургундець,— навіть крізь зціплені зуби він співав, нехай американці не споді­ваються, що він їм підкориться: "Діжон! Коли розходи­ться світанковий туман!"

Знову ж таки джип заскочив на повній швидкості в якісь ворота, біля яких Анрі-Жак помітив поліцая в ні­мецькій синій уніформі, з пов’язкою на руці. Боже мій, це був табір знову! Миттю Анрі-Жака сфотографували, він прибрав пристойної пози й підкрутив вуса. Плівка зафік­сувала його берет, рішучий ніс, довгополий бауерський під­жак із підкасаними рукавами, лижвяні штани, заправлені в черевики армійського зразка, сумку з прапорцем на гор­бі. Гаразд, знімайте в профіль, будьте ви прокляті з ва­шими порядками! Невже Франція так підупала, що з її громадянами поводяться, мов із мазуриками?

— Сподіваюсь, мсьє не комуніст? — запитав реєстра­тор.

— К чорту ваші сподіванки,— ввічливо прогарчав Анрі— Жак,— з якої речі ви лізете до мене в душу?! Годі з мене проклятих бошів!

— Так і запишемо: селянин, співчуває де Голлю п…

— А де був де Голль, коли я сидів у концтаборі?!

— Він організовував рух Опору…

— Комуністи організовували рух Опору, коли хочете знати! Зрозуміло?

— Що ж, запишемо інакше: розпропагований комуні­стами…

— Ні, молодий чоловіче, не будемо дріб’язкові,— дру­куйте на вашій машинці просто "комуніст"! Хай мені про­бачать справжні комуністи, а я інакше не можу!

Так, цілком несподівано для самого себе, Анрі-Жак потрапив до категорії людей, яким саме перебування в та­борі для переміщених осіб дуже ускладнялося. Коли Анрі— Жак відсидів належний час в санізоляторі, який дивним чином нагадував скоріше карцер, а потім відбув обробку допитами, його запхнули до бруднющого гуртожитку, і він дістав право блукати вздовж вулички поміж бараків. Кого там тільки ие було! Про деякі національності Анрі-Жак навіть не чув у себе вдома. Чому ж вони не поспішають до своїх? От вам і американці, та вони самі, як німці,— бач, тримають в неволі людей!

Але вже найближчого часу Анрі-Жак дещо зрозумів. До нього підійшов біля загальної вбиральні неамерика— нець в американській формі й почав товкти. Це сталося так несподівано, що Анрі-Жак навіть не боронився. Рап­том він опинився долі і почув, як по ньому топчуться під­ковані черевики. На його щастя хтось завадив бандитові і потім допоміг скаліченому дійти до койки, яку урочисто отіняв його французький з червоним бантом прапорець.

— Це що за тип? — поворушив спухлими губами Анрі— Жак.

—У себе на батьківщині він служив Гітдеру,— відпо­віли йому пошепки.

— Зрозуміло,— зітхнув Анрі-Жак, хоча насправді ро­зібрався в цьому значно пізніше. Йому довелося перебу­вати в цій милій громаді цілий місяць, доки один випад­ковий відвідувач табору журналіст-француз не втрутився в його долю, а до того доводилось всіляко: його шкура скуштувала повного політичного гарту і ребра також.