Гайдамаки - Вовчок Марко

Сам батько, що по йому не дуже то пізнати, чи йому холодно, чи тепло, і той ніби трохи блисконув очима.

А Максим поздрастувався, усіда на лавці та й каже:

— Оце уступив до вас трохи відпочити.

І такий якийсь він... не походить на того, що сидів тут позавчора, білий та понурий, схиливши голову; наче світ йому угору піднявся...

— Далеко був? — пита батько.

— Був у Гайворонщині, — каже.

Від Чорностава до Гайворонщини не так, щоб дуже близенько — верстви неміряні, — а поїхавши зрання та доброго коня добре поганяючи, встигнеш туди опівдня.

— А як же ви Переплавку перебрели? — пита тітка Мокрина. — Мабуть, крига вже скресла, а там така бистря, що Боже...

— Ще держить, — одказує, — хоч вода вже поверх дзюрчить, перебрів якось.

За Орисю ані словечка.

Тітка Мокрина розмотує своє прядиво та раз у раз спогляда на його та зітха, сама аж по комір почервоніла, — кортить поспитати за Орисю. Кортить, мабуть, і Катpi, тільки Катря сидить як мальована та вишива свої квіточки. Катря трохи в батька вдалася — коли вже наважила: не ворухнусь, то не ворухнеться, хоч її запали.

Стара таки не викріпила, спитала:

— А що ж, Максиме?

— А що? — пита Максим. Наче забув!

— Узяли Орисю?

— Взяли та зараз і вернули додому. То вели, то несли. Тяжко занедужала.

— Тяжко занедужала? Голубонько моя! Може, з переляку? Або засумувала дуже? — журиться тітка Мокрина.

— Може.

— Дякувати Господеві! — зітха тітка. — Хвороба минеться, а тим часом, може, Пречиста заступить, забудуть. Дякувати Господеві!

— Дякує й вона. Спасибі Богу та спасибі Богу, тільки й чути.

— А ми ще часом журимось! — додає батько. — Бува, що й нам Господь спосила, чого нам треба.

— А бува, — згоджується Максим.

— Чого се ви надумали у Гайворонщину? — пита тітка Мокрина.

— Карпо Семиренко привозив у двір лист від свого пана, та переказав мені, що Грицько Березовий давно мене вигляда, а не так, може, вас, — каже, — як свої грошенята, бо йому тепер шостак за копу стає. Відколи вже я йому винен, та все не спромогався віддати. Оце я й надумав одвідати.

Тітка зараз розпитувать, що там, в Гайворонщині, чутно, та чи там якусь Устю свекруха жалує, та чи дума якийсь Левко узяти восени якусь Химку, та ще кого там бачив, та що чув.

— Там тепер чималий переляк і розрух, — одказує Максим.

— А що там таке? Що таке? — перехоплює тітка.

Цікава була старенька.

— Та десь там недалеко в гаях розбійники, кажуть, уявились, чи що.

— Ой лишенько! — вжахається тітка. — Багато людей вбито? Смутку ж мій! Недалечко й до нас... А ми самі в лісі... Мати Божа...

— Та заждіть трохи, Мокрино, не жахайтеся, — впиня Максим, — нікого ще, дякувати, не вбито. Чутка йде, що ті розбійники людей не займають, а ніби трохи лякають панів. На тому тижні заскочили, славлють, кривчуковського пана і крипточку налякали. Справник і досі сидить у Кривчуках.

А тітка Мокрина:

— Мати Божа, Мати Божа! Піймав?

— Ще.

— Піймає! Піймає! — метушиться тітка. — Пильнесенько, мабуть, шукає?

— А пильнесенько... і щиро... От як інколи ви голку, — всміхається Максим. — У кривчуковському лісі, кажуть, наче ярмарок, — гук, огром, тупотить, грукотить... Усі вовки у ноги — кудою який втрапив. Кривчуковський пан двораків узброїв — такі лицарі, що й не сказати — сам на коні виграває, атаманує... А по сій мові, бувайте здорові — час додому. — Та до батька: — Може, трохи проведете мене, Лавро?

— Чому не провести, — каже батько, — мені треба назирнути в Велику Яругу. Позавчора трохи не застукав там двох з Панасовки. То по дорозі.

І батькові невеселі очі якось блисконули.

З сим словом виходить з хати.

Я б за ними слідком випурхнув, коли ж тітка Мокрина кинулась засувати двері і вхопила мене за рукави.

— Куди се, дитино? Хіба ж не чув, що скрізь розбишаки?

Та, зглянувши на мене, об поли руками:

— Матвійко! Се ж ти, мабуть, в озеро шургнув? Пропала свитина! Така прехороша. Горенько мені з тобою! Змок, як вовченя, певно захолодився навіки! Казала ж я, що колись втопиться хлопець, так воно й буде! Ой Мати Божа милосердна!

А я прошуся.

— Та я вже, тіточко, обсох, та і свитинка не попсується. Та я вже на озеро більш не піду...

— Скидай свитинку... Ой, горе мені з тобою — неслухняною дитиною! Ось моя кожушаночка — одягнись... Змерз, мабуть... Ой, лишенько!

Одягаюся у кожушаночку, а в думці: кудою батько подався — чи мені до Великого Яру, чи до Дякового Кута бігти?

— Чуєте, тітко, — кажу, — батько кличе... Та й відсуваю двері.

— Де там кличе? Не відсувай! Не відсувай!

А я вже за дверима та й дременув до Великого Яру.

Дременув, та разом і скаменів...

Батько з Максимом недалеко подались — сидять на колоді коло тину. І чую — Максим ніби батька запевняє:

— Що б то не пізнати Дашка! Він самий з ними... І жартує, казав Микита, є, жартує...

Батько загледів мене та й пита:

— А куди се ти вибрався, хлопче?

— Та я б, тато, з вами, — кажу, — до Великого Яру.

— На сей раз ти лучче берись до хати, сину, бач, нахмарило, і дощ накрапає. Та й пізно вже — самий час спати.

Мусив я до хати.

І такий невеселий, розтурбований, що тітка Мокрина тільки двічі чи тричі заклопотала милостивую Мати Божу зглянутись, якого я старій тітці жалю завдаю, а далі вже любенько спитала, чи я не голодний.

— Може, ти злякався? — пита. — Може, боїшся тих, мовляв, розбишаків? Не бійся, голубенятко, се так тільки славлють... Може, де вони й туляться, та до нас ніколи в світі їм не доступити... А може, в тебе що болить? Чи так роздрімався? Лягай спатки, та щоб мені добренько спав...

Поклала мені свою подушечку, помостила гарненько, вкрила мене, обгорнула. Побачила, що я очі заплющив, перехрестила і дала покій...

Хоч заплющив я очі, а сон мене не змагає — і думу в мене, думу, як на морі шуму... Дашко з ними — з ким? Наш Дашко? Пізнали його... Чую, тітка Мокрина бере своє прядиво й пита:

— Катрусю, любко, що ж се ти задумалася?

— Я, тіточко, мережу.

— Ти не бійся, серце... Де б то ті розбишаки взялися.

— Ви, тіточко, самі, здається, забоялись, — одказує, ніби всміхаючись, Катря.

— Та се я так зразу... бо таке несподіване, а далі я вже розмислила, що нас не заскочуть... А ти, голубко, не заходь далеко... Оце по той хмиз берешся аж геть за озеро, у той байрак, у саму гущавину... Не треба того хмизу... Обійдемося, чуєш, Катре? Не заходь далеченько!

— Добре, тіточко.

— Казав Максим, вони людей не напастують, тільки панів ніби трохи лякають... І не вбивають нікого, еге?

— Так він казав, тіточко, не вбивають.

— Гайдамаки вони, чи що? Тільки гайдамаки вбивали. Ох, вбивали! Я, дитино, бачила тих гайдамаків, на власні очі бачила. Була ще маленька, а пам’ятаю, добре пам’ятаю... Моя старша сестра покійничка — нехай царствує в Бога! — надумала у гостину до дядини і дуже журилась... Відколи журилась, надумала, а й досі не вибралась, та хто його зна, чи коли й виберусь (дядина жили далеченько на хуторі). Коли одного ранку покійничок батько — хай над ним землиця пером! — кажуть: "Мушу з возом до містечка, дівчата, сідайте та їдьте до дядини, підвезу вас аж до Сорочого Броду, а там вже не забаритесь перебігти до хутора". Покійничка сестра зраділа, хутенько вбралася і мене вбрала — як ми всиротіли, то вона була мені ніби за маму, — як кози, скочили до воза, доїхали до Сорочого Броду і побралися пішки. Їдемо весело. Сестра розказує, як у гостині погуляємо, навчає, як мені, малій, треба поводитись, як дядину любенько вітати. Я хоч вже і притомилася, та не признаюся, — тупаю...

— А чого се поперед нами такого вороння летить? — каже сестра.

Спогляну — летить воно та летить, одно одного попереджає.

— Може, і вони до дядини у гостину, — кажу.

— Бач яка вигадничка — що вигадала! — сміється сестра.

Дочапали ми вже до Холодної гори, і зазеленіла нам глибока долина — та Холодна гора височенна, а схилок у долину повільний і рівненький.

— Перебіжимо долину та за тогобочною кручею зараз і хутір, — каже сестра.

Коли дивлюсь, неначе щось чорне по долині розкидано, а хиже птаство понад нею колесом, колесом... Ми далі до схилку, ближче — аж то лежать люди... неживі... замордовані... Пізнали Мошку лимаря, а коло нього якесь кучерявеньке жиденятко... Боже мій! Світе мій! Повернули ми — та втікати...

Біжимо, біжимо... Упадемо, підведемось, та знов біжимо... Коли чуємо, щось ніби гукає: "Дівчатка, шкода втікати". Оглянемось — аж їздець чвалує, а за ним ціла зграя. Доскочили, переймають; ми устеч. З переляку збожеволіли ми. Вже наочно, що не втекти, а таки втікаємо... А той, що попереду, знов гукає: "Дівчатка, не втікайте! Дурно свої ніженьки не втомлювайте!" Спобігли нас...

— Звідки ви, дівчатка, кудою простуєте? А чого ж се ви так злякалися? — каже той, що попереду доскочив, атаман їх, чи що. — Хіба хто б скривдив таких гарних дівчаток? Та за таку кривду земля б його пожерла. Правда, товариші?.. Як тебе зовуть, крале? — А сестра покійничка була красавиця. — Мене зовуть Одарка, — одказує сестра, — а се моя менша сестра, Мокрина. — Ось тобі, Одарцю, на пам’ятку. І дає їй два дукача. — Носи на здоров’ячко. Мабуть, ти вже й одлюблена? Еге? А таки згадай колись мене, гайдамаку. Бувай здорова, ясочко! І ти, маленькая (так до мене). Щасти вас Боже! І побігли чвалом... А ми так і пали при дорозі...

Прислухаю я — бо й не сказати, який я був цікавий про старовину, про гайдамаків слухати, — прислухаю, а з думки не іде Дашко. Стоїть перед очима, як стояв того останнього вечора, хвалячись, що виборно його катували, жартуючи, що не скляний він і на злість катові не розбивсь. Вже і на сон клонить, а все думки буяють, все мигтить мені його обличчя — біле, як крейда, і очі палючі, і той усміх незабутній, що обгорнув тоді й мене, дитину, сумом.

III

Весна того року була рання й дружна. Вранці сніжок береться, а вже опівдні попід дубами наче обручки з темного оксамиту, а по тих обручках де-не-де, наче зелені голочки, стріляє травиця, а на другий день вже та травиця тут полойчиками. Сьогодні прислухається, чи се не пташка десь озвалась, а на завтра вже й тут, і там, і скрізь черкають крильця, а позавтрому вже цілісенький гай співа, щебече, цвігоче і вицвіркує, грухає, сокоче, турчить і квилить. Засинілось озеро, гурчить вода по ярах, струменем ллється з узгорок, шумує по тіснинках, гуде просмиками, дзвонить рівчаками.