Палата без числа - Вражливий Василь
Почувши плач, він спинився ще раз біля прокурорового ліжка.
— Приставляється,—крізь зуби промовив він. Йому ще щось хотілося сказати, але в цей час у Колі-вчителя знов, пішла горлом кров.
— Відсіля воно в нього й береться,^здивовано сказав він, притиснувши ґудзик дзвінка до сестри.
Двічі на тиждень хорих одвідував професорі. І:сі сестри і лікарі його боялися: із самого ранку в палатах метушилися санітарки або, як їх тут звали, няні,—вони витирали чікна, двері, дбайливо прибирали столики хорих, бажаючи, щоб цей день щасливо минув для них. Паркет ставав слизький, як лід,—до обходу ніхто з хорих не вставав, щоб плямами од своїх ніг не накликати гніву на персонал.
19 Вражішнй
198
У той четвер, коли минуло рівно чотири місяці, як Колю привезли сюди, прокурор найбільше хвилювався.
— Ти нічого не скажеш про мене йому?—допитувався він.—51 жартував. Коли б я знав, що так станеться...
— Хіба я дитина чи що, що буду скаржитися,—відповідав Коля.
Стукнули суміжні двері, по коридорі почулися чиїсь рівні чіткі кроки, які дуже виділялися серед інших.
— Професор,—прошепотів ґудзь, який чомусь не менше
ЙОГО бОИВСЯ, НІЖ ВВеСЬ персонал.
Ще входивши в палату, професор приємно посміхнувся. Як і завжди він був чисто виголений, в міру надушений І привітний. В нього було багато удаваної молодости, що все таки видавалася чудною, коли хто вперше бачив його дивно біле ЕІОЛОССЯ. Йому б личило мати довгу бороду, так само сиву, що й голова, і важкі пухнаті брови, але він ніе любив нічого що б нагадувало про старість. З хорими професор поводився дуже ввічливо й чемно, часом навіть весело, але не такий він був із сестрами, що майже всі вони його ненавиділі.
Професор сів біля Ґудзя. Збоку можна було подумати, що до хорого прийшов якийсь веселий товариш, бо він почав свою розмову з анекдоти, потім перевівши балачку свою на врожай... 1 таким способом між жартами він став робити своє діло.
— Навіщо послали вас сюди?—говорив прэфесор до Ґудзя.—Вам би косою махати... Поверніться, будь ласка!., пе дихайте.—Часом він звертався до ординатора або сестри, І тоді тільки посмішка зникала з його іпривітного обличчя.
З прокурором професор засперечався Що якусь судову історію.
— Та ви всі тут здорові,—весело промовив він, підійшовши до Колі.—Ну, як справи? поправляємося?
— Де там?—теж намагаючися посміхнутися, відповів Коля.
— Ну, от'—незадоволено поморщився професор.— В нього такий чудесний вигляд, а він іде й незадоволений... Нерви, мабуть, трохи балуються... Ну, а тепер давайте не балакати,—він притулив вухо до грудей дорого.
Ординатор прикусив губу, коли професор, дивлячися на нього, немов жартуючи, заплющив очі. До тієГ гримаси, що давно вже ввійшла в звичку професора, і досі не могла звикнути сестра,—щоб непомітно краєм хустки витерти очі, вона одвернулася до вікна.
— Як мої справи, професоре?—передчуваючи щось недобре, спитав Коля.
— Чудесно!.. Ви дивно поправилися тут... Ми навіть деякі г роцедури вам одміняємо... От, з нервами біда!... Вас, мабуть, турбують сусіди?
— Не вони мене, а я їх. Як-не-як, а я важко хворий...
— Уже й важко...
— Та я ж і ходити не можу...
— А вам бігати захотілося?.. Вам треба спокою, голубе! . Чи є у нас там окрема вільна палата?—звернувся професор до сестри.
— Є,—відповіла сестра. І на цей раз нона дивилася у вікно, ніби не хотіла зовсім розмовляти із професором. На ща:гя, професор більше нічого не питав у неї.
— Так от! Треба перевести туди нашого любого педаго 'а.
Також із посмішкою він покинув кімнату. Після нього зосталися приємні пахощі, що нагадили Колі еесну. Але як тільки зачинилися двері, професорове обличчя враз змінилося: сивуваті брови похмурилися, губи стиснися, пін, розділяючи кожний склад, сказів сестрі:
— Коли ви Навчитеся триматися, як слід?
ЇМ
Почуваючи свою вину, жінка почервоніла. В нгі не знайшлося жадного слова на відповідь.
— В ізолятор його!
Зніяковіла сестра не розчула його слів, тому ординатор теж по складах, як і професор, промовив.
— В палату ч. 17.
Про це приміщення склалися справжні леґеньк. Це була камера смертників, бо, дійсно, там доживали останні дні засуджені хоробою до смерти люди, .-ііхто з хориїх не знав, де саме міститься ця палата, цифри, які могли б її викрити, давно вже були зафарбовані,
Після обіду, коли хорі мали спати, за Колею прийшли санітарки. Сестра, перемігши себе, намагалася; бути веселою.
— Там вас ніхто не турбуватиме,.—промовила вона, коли його брали з ліжка.
— Я все розумію, сестро,—байдуже відповів Ксл*.
З ним похмуро попрощався Ґудзь, а прокурор, якому цей перевід до іншої палати здавався якоюсь цікавою й страшною містерією, не здолав нічого сказати,—г.ін не хотів вірити, що Колю несуть у палату смертників..
— 'А давно цього чекав,—сказав він Ґудзеві, копи за санітарками зачинилися двері.—Це все робота сестрі.
— Дурень,—тільки й знайшовся це відповісти Ґудзь, у якого не було охоти розмовляти.
Якась думка примусила прокурора одчинити двері. Побачивши, що санітарки завернули в лівий коридор, він навшпиньках побіг за ними. Сестра, мабуть, пішла вперед, бо її не було з Колею. Непереможна цікавість потягла за носилками прокурора. Довелося ще раз звернути правор'уч, щоб не загубити санітарок. Нарешті, пін сховався в ніші біля пожежного ґранту, що
