Гава - Франко Іван

— Ну, що ж там маєш мені казати? Кажи!

— Хотів я вас запитати, чи багато ви таких чіпців на тиждень можете зробити?

— Як до потреби. Звичайно робимо десять. Але якби тілько нитки, то ми могли би зробити й сорок, і п’ятдесят. Можна би всі три дочки до роботи засадити, ще й стару до помочі. Тілько біда, що мало продаємо, то й на якого чорта їх і робити так много?

— Знаєте що, зробіть ви для мене на другий понеділок п’ятдесят. Я від вас усі куплю. По 15 крейцарів за кождий.

— Еге-ге, дешево би ти хотів.

— Ни, але ж я беру всі нараз, то також щось значить. Не потребуєте по ярмарках волочитися. Нічого вас то не обходить, чи буде добрий торг, чи ні, — ви маєте своє. А я ще чи продам, чи не продам, то тілько бог знає.

— Ну, вже би то ти та не продав! Твій предок, Юда Скаріотський, і Христа продав, а ти би чіпця не продав! Ні, серденько, дай по вісімнадцять за чепець,то й згода.

— Але ж змилуйтеся, пане Староміський! — лебедів Гава. — Самі бачите, я бідний жидок, сам не раз не маю що їсти, а вам заробок даю. Ни, нехай буде по шіснадцять! Коли хочете, то й завдаток вам дам, щоби-сьте мали за що ниток накупити. А знаєте що, робіть пополовині, — половину чіпців білих, а половину зелених, бо в деяких селах носять білі,— а зелених не купують.

— Коли ж бо зелена нитка міцніша! — простодушно відказав Староміський.

"От старий дурень! — подумав собі Гава. — Якби я знав, що ті міцніші, а другі слабші, то міцних би й зовсім не робив, ані не продавав. Адже ж се для мене страта. Хіба ж ота баба не говорила, що один чепець десять літ носить? А се значить, що через сих десять літ другого не купить. Тьфу на таку дурну голову!"

І додав голосно:

— Ви вже о то не дбайте, котрі міцніші, а котрі слабші, а робіть так, як я вас прошу. Я знаю, що ваша робота добра, побачу, як піде розпродаж. А як піде добре, то ми з вами зробимо таку згоду, що ви будете собі помаленьку плести і гроші загрібати, а я буду розпродувати. Ви позбудетеся клопоту, а може, що й для мене капне.

— Чи ще би такому шпекулянтові не капнуло! — мовив Староміський і поплескав Гаву по плечу. — Тебе, певно, мати в самі кучки породила, та ще й в слотаві, і під самим о́капом поклала, то вже там на тебе добре накапало, не бійся!

Ударили по руках, і Гава тут же дав Староміському в задатку ті самі 2 ринські, що іно виручив з продажі його чіпців.

А на другий понеділок, одержавши цілої півсотки чіпців, він не продавав їх уже на базарі, але вирушив з ними по селах, то продаючи, то міняючи їх, то даючи в додатку за інший товар, і рідко з котрої хати виходив без доброго зиску.

VI

— Ну, діти! — кричав Староміський, входячи до своєї вбогої хати. — Тіштеся, дав нам бог щастя!

— Богу дякувати! — відповіла Староміська, стара поморщена жінка. — Богу дякувати! А яке щастя?

Староміський, не кажучи й слова, видобув із своєї шкіряної торби кілька великих клубків півшовкових ниток, а далі кілька ліктів різнобарвних скиндячок і блискучих скляних коралів для "дітей".

— На, маєте! — крикнув гордо, розкладаючи всі ті скарби на столі.

Мати і "діти" тільки очі витріщили.

— А то що? А то відки? — в один голос запитали всі три дівчата.

— Ага, відки? Від жида.

— Ну, знаємо, що не від вовка. Але за які гроші?

— За жидівські.

— Ta-бо говори на розум! — перервала стара. — Де чіпці?

— Продані всі до одного! І не досить на тім. На другий понеділок має бути готових ще п’ятдесят штук, і мусить бути готових, аби ту не знати що! Я вже завдаток узяв, цілі 2 ринські.

— П’ятдесят штук! — скрикнули всі чотири жінці. — А то для кого тілько чіпців потрібно?

— Певно, десь ціле село дівчат нараз замуж іде, — жартувала старша дочка.

Староміський розповів свою пригоду з жидком в Дрогобичі.

— Ей, старий, — журливо сказала Староміська, — вважай лишень, щоб тебе той жидок у дурні не пошив!

— Як, мене має пошити? — крикнув Староміський. — Я його можу пошити, бо-м узяв від нього два ринські завдатку. А він що мені може зробити?

— Може взяти чіпці і не заплатити.

— Го, го, на таку полову мене не зловить! Положи гроші, то й бери товар, така в мене установа.

— Але ж ти не знаєш, хто він і що він, то як же ж можеш заходити з ним у діло?

— А мені що до того, хто він і що він? Нехай тілько роботу дає і гроші платить! А там нехай собі буде і чорт лисий, щоб тілько ми своє діло чесно зробили.

— Бійся бога, чоловіче, що се ти виговорюєш! — скрикнула стара, хрестячись побожно, і вже більше не розпитувала про того жида.

Вся сім’я Староміських зараз позасідала до варстатиків. Весь тиждень робота ішла як на машині. Всі сиділи, не розгинаючи спини, не досипляючи ночей, ледве встигаючи припочити кілька хвилин під час обіду, полуденку і вечері.

Тільки й було розривки для бідних дівчат при тій одностайній і вкучній роботі, що співанки. Співали вони невгаваючи, в піснях виливали свою наболілу душу. Тут чутно було жаль об тім, що їм не можна ужити молодого віку, не можна гуляти в тім блискучім і клекотячім водовороті, що шумно проносився поперед вікна їх бідної хатини і від котрого вони, здавалось, навіки були виключені, немов галузка, занесена бурею далеко в море, а відтак викинена хвилею на сухий каменистий берег.

А старий батько під голос їх пісень, немов дитина, снував рожеві плани.

— Не бійтеся, діти! — говорив він. — Якось-то бог дасть, буде колись і на нашій улиці празник. Пождіть лишень! Сього тижня заробимо вісім ринських, другого тижня вісім, щотижня вісім, Cyce Христе! Кілько ж то за рік буде! П’ятдесят,тижнів по вісім ринських, тож-то цілі чотири сотки. А нам же при тім, що маємо, на весь рік на життя і всі потреби й одної сотки аж занадто буде. То три сотки будемо могли готовими до скрині зложити, — розумієте, що то значить?

— Е, чи дасть-то ще біг нашому теляті вовка спіймати! — в задумі сказала Староміська. — Ліпше би то, старий, рахувати те, що в руках маєш, а не те, що ще в жидівській кишені сидить.

— Мовчи, стара! Не з тобою говорять! — крикнув він з жартівливою погрозою. — Я тут хотів нашій Маринці щось сказати про одного такого пройдисвіта, що то називається Андрусь Тихий.

— О, так же щось, — скрикнула найстарша донька і зачервонілася, немов уся полум’ям спалахнула. — Що він вам за пройдисвіт такий удався?

— О, видиш, як за ним обстає! — жартував Староміський. — А чим же не пройдисвіт, коли покинув рідну оселю і десь аж за десяту межу забіг, до Добромиля долі шукати? А як забіг, то вже й ніколи не навідається.

— Та до кого йому ту навідуватися? — живо відказала Маринця, низько-низько склонивши почервоніле личко над столиком і працюючи з подвійним, якимсь нервовим поспіхом.

— Ні до кого навідуватися? — не то жалібно, не то жартівливо скрикнув батько. — Невже-таки ні до кого? Ніхто його не дожидає? Ніхто про него не згадує, Маринцю, га?

Замість відповіді на той жарт, гарячі сльози грубими краплями закапали на зелену шовкову тканину.

— Бійся бога, Маринцю! — з переляком скрикнув батько. — Ти плачеш? Цить, дитино моя! Я ж не хотів тебе нічим докорити. Противно, я хотів тобі сказати добру новину.

Дівчина підвела на нього свої глибокі, ще блискучі від сліз очі.

— Яку там новину?

— А таку новину, що твій Андрусь добру службу найшов. Оногди я здибав його в Добромилі. Каже: служу у попів, у василіан. І добре платять, ще й збоку дещо заробити можна. За півроку, каже, ждіть мене в своїй хаті. Розумієш, що се значить?

Маринця розуміла дуже добре, але не відповіла ані слова, тільки лице її знов залилось густим рум’янцем, а в очах заіграли веселі іскорки.

Той Андрусь, про котрого ішла бесіда, то був бідний сирота, наймит. Служачи у господаря, близького сусіда Староміських, частенько заглядав він до тої старої, похиленої, а все-таки опрятної і якось особливо для нього привітливої хати. Швидко батько й мати покмітили, що ясні очі і тихі, щирі розмови їх найстаршої дочки Маринці зробили для Андруся їх хату ще привітливішою і теплішою. Маринця про свої зачахлі ноги була гарна дівчина. Її каліцтво і сидяче життя придали її характерові якусь надзвичайну рівність, м’якість і вдумчивість; життя не встигло ще витворити в ній тої злоби, що буває найсумнішою прикметою всіх людей, покривджених природою. Андрусь часто бував у Староміських, помагав іноді старій дещо зробити при господарстві, а коли вислужився у свого господаря, то між ним і Маринцею ціле діло їх будущого життя нищечком було обдумане і обговорене. В Андруся був невеличкий клаптик власної батьківської землі, "вітцівщина", на котрій від біди можна було хоч як-не-як господарювати та хліб їсти. Але Андрусь на те не спускався. Йому не хотілось бути кепським господарем на дрібнім шматочку землі.

— Що я буду на такім клаптику робити? — говорив він до Маринці. — Ні я господар, ні я жебрак. Ліпше я ось що зроблю. Мені ще два роки чекати, поки буду вільний від військового побору і зможу женитися. Так от я ще ті два роки послужу добрим людям, а землю за той час в аренду віддам, як і досі. А як не візьмуть мене до війська, тоді землю оту продам, доложу дещо з того, що заслужу, куплю добрий віз, пару коней і возьмуся до зарібку, до фірманки. Тепер, чути, мають попри наші міста колію залізну вести, то заробок при ній дуже добрий буває. При будові пісок, каміння, дерево і всяку всячину довозити, а й потому до машини то збіжжя, то дерево, то що раз на раз довозити треба. Я се діло знаю, в Перемишлі три роки при тій роботі був і добре до всього придивився.

Виходячи з Старого Міста, Андрусь розмовився й з родичами Маринці, заявив їм, що хоче з нею женитися, і вияснив свої замисли на будуще. Старі радо його приняли, бо знали Андруся яко доброго робітника і добру сумирну дитину.

Маринця дожидала його з тугою, котрої силу й постійність зрозуміти може тільки хорий або арештант. Новий заробіток, котрого так несподівано достарчив їм Гава, зміцнив її надії тою думкою, що й вона своєю працею здужає причинитися до осущення своїх улюблених замислів і до обезпечення добробиту цілій родині. Бідна дівчина, встаючи й лягаючи, молила бога за свого незнайомого, а так великодушного добродія, яким являвся їй Гава. Молилась за нього і ціла родина Староміських. Молодий, здоровий і спосібний до тяжкої праці мужчина був конечно потрібний в тій хаті, де жили самі каліки та немічні.