Recording - Ірванець Олександр

Натомість я заснув, від перевтоми нервів, від самої нестерпності думки, що ось невдовзі я натисну одну з двох кнопок, і у світі остаточно запанує одна з двох сил. Мене зморило, і я задрімав у фотелі перед маленьким столиком, бо ліжко моє після того, як я прокидався і вставав з нього, на день ховалося у стіну. Розбудило мене пронизливе диринчання і червоне миготіння нулів на табло:000 000! При вході до мого помешкання вже розчахнулися сріблясті двері ліфта, й червоний напис над ними наказував:"Увійти до ліфта!" Я підкорився. А що я мав робити? Що я міг вдіяти супротив?

Несподівано для мене ліфт поїхав не вгору, а вниз, на іще якийсь секретний, невідомий поверх, 38-А, як з'ясувалося. Хоча могли ще існувати й 38-Б, і 49-Ю, звідки мені знати. Зрештою, воно й нецікаво. Все вже скінчилося. Тож я продовжу свою розповідь.

Виборчого статута я знав напам'ять. Але знати й розуміти — це не завжди одне й те саме. Тож коли двері випустили мене на поверсі 38-А й зачинилися, я з жахом усвідомив, що тепер вони відчиняться тільки після того, як я зроблю вибір. Великий Вибір. То ще йшли останні хвилини, коли я не знав, що ніякого вибору насправді немає.

Я йшов Виборчою Залою, що виявилася доволі слабко освітленою і з низькою сіруватою стелею. Йшов по білій пунктирній лінії, намальованій на підлозі. Нарешті лінія вперлась у металеву стінку Виборчого пульта. І я підвів очі. На пульті була тільки одна кнопка.

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ДІЇ.

ДІЯ ДРУГА

Декорація, та сама, що й була.

СТАРИЙ: Я зробив це. Я зробив це на сьомий, чи на восьмий, чи на двадцять восьмий день перебування у Виборчій залі. На той час я вже нічого не розумів і не тямив. Я вже був осліп від голоду і спраги. Так, від безводдя я осліп. І що найстрашніше — я не пам'ятаю момента, коли я зробив це. Але я дуже чітко уявляю, неначе й не себе, а якесь чуже, стороннє тіло, — як воно підповзло наосліп до пульта, як мацало його пальцями з відрослими за тиждень нігтями, як підтяглеся, ковзаючи руками по металевому краю і через силу вдарило по кнопці. Все.

Отямився я вже у ліфті. Після того, як кнопку було натиснуто, двері ліфта розчинилися, і я, мабуть, заповз туди останнім своїм зусиллям. Ліфт підняв мене на вищі поверхи. Тоді ще працювало енергопостачання, й шахта не була ;

завалена. Ліфт мене вивіз на тридцять восьмий поверх, саме до тієї квартирки, в якій я прожив три останні доби перед виборами. Я поповз прямо і наштов— хнувся на маленький столик з залишками сніданку, що я його неохоче | поколупав виделкою в той останній, вирішальний день. Це мене й порятувало. | Я перевернув столика і по підлозі визбирував шматки запліснявілого за тиждень тоста. Великий синій пластиковий термос з гербатою не розбився, і я випив цю загуслу, вже смердючу рідину, як найсолодше вино в світі. Потім лежав нерухомо на підлозі й набирався сили.

Коли я більш-менш прийшов до тями, то злякався, що осліп остаточно. Навкруги панувала така цілковита темрява, що я навіть власного тіла не відчував. Був якийсь час безплотним духом. Але поворухнувся — і тіло повернулось, огорнуло пропащу душу поколюванням, щемом і болем. Сягнув рукою до кишені, клацнув запальничкою. Все стало на свої місця — я перебував у тому самому житловому секторі, тільки світло повсюди вирубилося. Я вже розумів, чому. Поповз вперед, принагідне визбируючи крихти сухарів по підлозі, спромігся видряпатися на крісло і довго-довго безпробудно спав.

Прокинувся знову від голоду, але вже нормального, людського, а не того, який вивертає нутрощі спазмами. Спробував не повзти, а ходити, тримаючись руками за спинку стільця, якого сунув перед собою по підлозі. Зі своєї сорочки змайстрував факела, намотавши її на ніжку іншого стільця. Факел цей більше чадив, та все ж давав хоч трохи світла. Я зіп'явся на столика, що стояв під продовольчим ліфтом, виламав дверцята і поліз угору, на запах їжі. Кухня виявилася близько, лише одним поверхом вище, і я, пам'ятаю, розкривав дверцята шаф та холодильників і пожирав холодний сир, пив сметану, потім натрапив на слоїка з консервованими ананасами, проковтнув солодкі кружаль-ця майже не розжовуючи — й мене вивернуло просто біля холодильника. Тіло уникало смерті, як тільки могло.

Я довго жив у темряві, доки не налагодив автономну підстанцію, там-таки, поруч із кухнею. Тут взагалі все розташовано досить зручно, видно, що саме на такий випадок і будувалося. Але енергопостачання недостатнє. Наприклад, не працює водогін. Я переходжу тут з поверха на поверх, залишаючи по собі переповнені смердючі унітази. Продовольчі склади є на кожному поверсі, але вмиватися доводиться мінеральною водою. Тому я рідко голюся, а іще рідше влаштовую собі ванну. Воду для цього треба гріти в електроказані, а він страшенно виснажує акумулятори. Та й після цього свого запису я довго сидітиму в напівтемряві. Але все це не важить, зовсім нічого не важить.

І все ж таки підготувалися вони грунтовно. Тут, у цьому безкінечному підземеллі є все для виживання. Незліченні запаси харчів нагромаджено в рефрижераторах. Кілометрами тягнуться склади натільної білизни та верх-нього одягу. Величезні зали відведено під казарми з рядами однаково засте-лених двоповерхових ліжок. От тільки виживати немає кому.

Коли я налагодив енергопостачання, в одній далекій звідси кімнаті знайшов відеотеку й телецентр. Камери кореспондентів останніх вістей спромоглися записати справді Останні Вісті. Зі стаціонарних штативів на вулицях, на вершечках телевеж і дахах найвищих хмародряпів, з надувних куль атмосфер-них зондів та бортів космічних супутників, які ще й зараз, напевно, ширяють навколо планети, мертвотно поблискуючи металом своїх зовнішніх деталей, — камери побачили й передали на вже безлюдні телецентри це величне видовище: палахкотіла зелено-коричнева Африка, вирували озера й невеликі внутрішні моря, а на сході чорною обвугленою плямою вигоряв Китайський океан. Міста не горіли — вони просто кришилися на порох, розсипались від подиху гарячого вітру над ними, сірим піском западали, неначе носи в сифілітиків. І десь там, у тому кришиві, хаосі, у тій попелястій імлі, можливо, востаннє волали передсмертним криком і моя добра матуся, і моя дружина, і троє діточок моїх — Лоло, Боло і Міоло, п'ять років, вісім і дванадцять, перетворюючись на смерть, на попіл,, на ніщо...

Приблизно раз на місяць я роблю собі ванну з мінеральної води. Тоді ж я піднімаюся драбиною на верхні поверхи, до складів і беру собі свіжий комплект солдатської білизни • спідню сорочку й підштаники. Онуч брати не хочу, а на шкарпетки щось ніяк не натраплю — вони, напевно, десь далі, у тих лабіринтах, куди я просто не в силі дійти. Добре хоч, що продовольчі ряди близько біля шахти ліфта. Коли я вибрався туди вперше, іще напівсліпий і знесилений, найперше, що мені трапилось — були сухарі. Височенні стелажі з галетами найрізноманітніших гатунків. Галети й печива, солоні й напівсолодкі, з перцем і тмином, і навіть не знаю, з чим там іще. Я кілька днів поспіль спав під ними, а прокинувшись простягав угору руку, діставав пачку і гриз її прямо зі слизько-солодкою поліетиленовою обгорткою. І це знову врятувало мене, бо трохи далі, за рогом, кроків десь за п'ятдесят знаходилися стелажі зі свіжим хлібом, завареним у вакуумні мішечки. Багети й паляниці, буханці і сайки, рогалики й французькі булочки — я міг би запросто отримати заворот кишок, якби натрапив на той стелаж одразу. Але я кілька перших днів провалявся між галет — і це врятувало мене.

Зараз, коли я входжу у хлібні ряди, я напружено вслухаюся. Я мрію почути хоч би легенький шурхіт, шелест, шкряботіння. Але тут все так загермети-

-зовано, що які там хробаки, які там миші. А я мрію, я вмираю, так хочу побачити мишку — малу-маленьку, блакитно-сіру, з перетинчатими крильця-ми, з очима-намистинками і гостреньким носиком, — таку, якою її малювали з підручнику з зоології для нульового класу. Або кільчастого й мучнистого хробака — живого хробачка, який пульсує своїм досконалим довгастим тілом і, проштовхуючи крізь себе їжу, повзе до нового харчу. А від нього потім введуться інші хробаки, спершу — маленькі ніжні хробаченята, я ходитиму між ними дуже-дуже обережно, аби не те що не наступити, — не налякати їх своєю ходою, своєю тінню, своєю постаттю, своїм диханням. А вони попідростають і перетворяться на товсті веретенця лялечок, з яких потім випорхнуть білі метелики, і, можливо, декотрим з них вдасться подолати засипану шахту ліфта, й вони виберуться на поверхню і серед сірого попелу планети заснують цивілізацію метеликів, спершу білих і сліпих, з неприємно-розлогими вусами, з крильцями, всипаними рипучою пергою, ледь слизькуватою на доторк.

Та все це мрії мої, райдужні мрії... Нічого живого, ані блошиці, ні мухи, навіть невидимої оку інфузорії немає тут!..

На котромусь з тих поверхів, куди я можу досягти, мені трапився цілий склад ляльок. Ляльо^ з секс-шопів. Те сховище я вивчив^лише ледь-ледь. Кілька перших контейнерів. Лежать у них величезними партіями білява Саллі й довгонога Холлі, тоненька Барбі й пишногруда Саманта, і ще лискуча чорношкіра Блек Чері. Можливо, десь далі, у глибині сховищ лежать у контейнерах ще й інші породи, види та модифікації — з двома головами, чотирма грудьми й шістьма ногами, або, скажімо, з тулубом слона й ассирійською бородою. Хто

-чна. Тут готувалися сидіти довго і всерйоз.

Тож готуючи собі свою щомісячну ванну, — приблизно щомісячну, бо хро-нометри на всіх поверхах показують різний час і брешуть немилосердно, — тож влаштовуючи собі лазню й санітарний день, я окрім кальсонів і солдатської сорочки витягаю з контейнера ще й партію нових ляльок, саме у такому порядку, як я їх щойно перерахував: Саллі й Холлі, Барбі, Саманта й Блек Чері. Вони самі наповнюються повітрям, варто лиш відкрити клапана, я обкладаюся ними, коли лаштуюся до сну, і часто прокидаюся уночі — уночі?

— якби ж то знаття, ніч чи день на моїй планеті? — тож я часто прокидаюся від липких їхніх гумових обіймів. А прокинувшись у темряві, я довго-довго лежу, втупившись невидющими очима в нікуди, в досконалу, стоп ятдесятипроцентову темряву, пітьму, яка огортає мене, оточує, і втішаю себе наївно-дитячою мрією, маренням, що нічого того не сталося, що це тільки мене одного засипало якимсь робом на Виборчій Дільниці, а на планеті й далі буяє життя, і моя добра матінка сидить на ґанку з плетивом, і моя дружина порається в городчику, і троє діток моїх, Лоло, Боло і Міоло, дванадцять років, п'ятнадцять і дев'ятнадцять, допомагають їй, і світло ллється з неба ненормовано, і немає отих барханів сірого пороху, які я бачив на моніторах телецентру, і людство живе собі так само у часі Замирення, от лише забули вони всі чомусь про свого Єдиного Виборця.

А нехай би й забули, якби тільки так сталось насправді.