Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло
Верхівка нації зяяла страшною моральною пусткою. Один із найшляхетніших російських діячів того часу Юрій Самарін у своїй розправі про кріпацтво незаперечними даними стверджував, що українська селянсько-кріпацька дійсність була без порівняння гірша, ніж російська. А Шевченко до того свого селянсько-кріпацького народу їздив у гостину, але, "крім плачу", справді нічого не побачив і сам "скрізь плакав…". Дивлячись на зраджену верхівкою українську національну масу, бачив її високі моральні прикмети, міг подивляти ту надзвичайну її духову міць, з якою вона в своєму інстинктовому хліборобському консерватизмі зберігала національну відрубність, усі віками надбані засади своєї моральної і мистецької культури; як колишній селянин-кріпак, легко міг з народом порозумітися, про настрої його добре довідався. Не міг не наслухатися й про селянські повстання, буваючи в тих місцевостях, де вони перед тим вибухали, а їх тоді було багато. Як усякі нескоординовані селянські бунти, були вони засуджені на неуспіх, але потенціальна вибухова сила в народі жила й зростала.
Новий цикл поетичних творів, що мали своїм джерелом живі враження від страшної української дійсності, розпочав він, як пригадуємо собі, ще восени 1843 року на Україні "Розритою могилою", слідом за нею повстав "Чигирин". У травні 1844 р. написав у Петербурзі свою "Сову" – трагедію матері-вдови, в якої забрали до війська, всупереч праву й людській правді, одинака-сина і яка, не витримавши своїх страждань, збожеволіла.
У червні створив "Сон" – річ, яку тяжко віднести до якогось певного літературного жанру і яку сам назвав "комедією" (в тому розумінні, в якому назвав так і Данте свій безсмертний твір), змалювавши в ній образ митарств своєї змученої національною трагедією душі. Не зважаючи на виразний вплив "Dziadów" Міцкевича, Шевченко розкидав тут стільки цілком ориґінально оформлених образів російської імперської дійсності і з таким творчим напруженням відтворив свої муки українського націоналіста-патріота в конфлікті з цією дійсністю, що перевершив усе, що коли-небудь було створене на тлі таких переживань фантазією поетів-борців, синів гноблених Росією народів. Вульґарно-ґротесковий стиль тих картин комедії, де поет вивів на сцену Миколу І й його жінку, нагадував стиль народного вертепу, і картини ці були наскрізь просякнуті жовчю й брутальним сарказмом: бив ворога наосліп, як б’ють на селі конокрадів.
Восени в Петербурзі дебютував М. С. Щепкин. Зустрічі з артистом-другом і його чудова гра спонукали, мабуть, Шевченка звернутися до драматичної творчості. Він зайнявся перекладом на українську мову свого "Данила Реви" – "Назара Стодолі", що його ще на Великодніх святах 1843 року сподівався побачити на сцені. 26 листопада просив Я. Кухаренка прислати свій "Чорноморський побит", щоб його виставити на аматорській сцені на Великодніх святах і додавав, що земляки "вже розучують" "Москаля-чарівника", "Шельменка", "Сватання на Гончарівці" й "Назара Стодолю". Усі ці п’єси мали бути виставлені на Різдвяних святах у Медичній Академії. З несамовитим ентузіазмом відносився до цих вистав, бо вдруге писав до Кухаренка: "Отамане, якби Ти знав, що тут робиться! Тут робиться таке, що цур йому і казать. Козацтво ожило!!!!
Оживуть гетьмани
В золотім жупані,
Прокинеться доля,
Козак заспіва, –
Нема в краю нашім
Ні німця…"
Очевидно, щось із цих трохи перебільшених фантазією планів таки було здійснене. На жаль, не відомо, чи був виставлений на сцені саме "Назар Стодоля".
Кінець 1844 року був для нього повен яскравих, але контрасних переживань. Відгуком самотніх мук його серця була лірика "Чого мені тяжко, чого мені нудно?", що її закінчив такими промовистими словами:
Засни, моє серце, навіки засни,
Невкрите, розбите… А люд навісний
Нехай скаженіє… Закрий, серце, очі!…
Був увесь час на людях, мав друзів і прихильників і був при тому трагічно самотній. Розкривав свою душу тим, кого вважав за найліпших, за найчистіших. У посланії до М. Щепкина просив поради:
Стань же братом, хоч одури!
Скажи, що робити:
Чи молитись, чи журитись,
Чи тім’я розбити!…
При всьому глибокому розумінні мистецьких творів і трагедії мистецьких душ цей Шевченків "друг сивоусий" навряд чи міг дати на це відповідь, бо сам "вже серце запечатав", ставши професійним робітником сцени, а все українське, хоч і не було йому чуже, але не було тим, чим було для його молодшого друга-поета. Але до кого було звертатися, в кого шукати поради? Всією істотою своєю потребував її, прагнув її мати. В атмосфері почуття повної самотності повстав іще трагічніший його твір – посланіє Гоголю, посланіє, мабуть, ніколи не послане адресатові:
За думою дума роєм вилітає,
Одна давить серце, друга роздирає,
А третяя тихо-тихесенько плаче
У самому серці, може й Бог не бачить.
Йому здавалося, що цей "знавець серця людського" "привітає, угадає великеє слово", але це вже була повна омана. Цей геніальний земляк Шевченка звеличував Росію і був безмежно далекий землякові з кріпаків, що співав "недолю козацького краю". Ентузіаст-поет, ніби засліплений, не бачив, що Гоголь – один із тих, про кого сам він у "Сні" казав, що вони
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені…
[Німецькими теплицями поет називає тут російські школи. Взагалі він вживав слів "німець", "німецький" замість "москаль", "московський". Іноді це робив для конспірації, а іноді свідомо підкреслюючи той факт, що в Росії панує німецька династія, а правлять нею віддані тронові німецькі барони.]
Шукав споріднених душ, не знаючи, що великі душі – завжди самотні.
Прийшов 1845 рік, – настала пора закінчити науку в Академії. 22 березня Рада Академії ухвалила надати Шевченкові "звание неклассного художника", як взагалі відомому їй із своїх праць. Щоб бути делегованим за кордон, до Італії, треба було дістати золоту медаль. Чому Шевченко не виконав ніякої конкурсової праці, – невідомо. Менш талановиті від нього учні Академії досить легко діставали нагороду, потрібну для подорожі за кордон на державні кошти.
Від дня вступу до Академії відділяли його вже сім років!
1845 – 1847 рр. Вільний художник
В Україні (1845 р.)
25 березня 1845 р., забезпечившись документом від Академії, в якому зазначено було, що він їде "в Малороссийские губернии для художественных занятий", Шевченко вирушив із Петербурґу. Виїжджаючи, подав приятелям як свою адресу село Маріїнське на Миргородщині, куди запросив його тамошній дідич-маґнат О. Лукіянович для змалювання портретів. Виїжджаючи, мріяв про те, що побуває і в Таганрозі (мабуть, у Корсуна), і на Чорномор’ї у Кухаренка. Не знати, чи відразу поїхав на Миргородщину, але вже 13 квітня був в околицях Яготина й незабаром відвідав свою названу сестру княжну Варвару, тяжко пригноблену смертю князя-батька, що вмер 7 січня того року. Яке дороге було для неї Шевченкове співчуття в її горі і як вона цінила приязнь нашого поета до себе й своєї родини, видно з того, що про смерть батька писала вона Шевченкові під час страшної снігової завії в дорозі до Прилуки, куди везла тлінні останки батька, щоб поховати їх, згідно з його волею, в Густинському монастирі: "Виплачте пісню в пам’ять людини, що Ви її так уміли любити й шанувати", – просила вона поета.
На цей і на дальші листи княжни Шевченко не відповідав, очевидно тому, що невдовзі збирався виїхати на Україну. Річ ясна, що поспішав тепер до дорогого йому яготинського палацу. З листів княжни знав, яку зворушливу маніфестацію зробили в Прилуці селяни своєму титулованому оборонцеві, випрягши коней, що везли сани з останками князя, і власними руками перевізши їх через усе місто. Як довго пробув Шевченко в Яготині, невідомо. Взагалі не можна усталити ні хронології, ні послідовності його перебування в різних місцевостях Полтавщини протягом весни й літа 1845 року – маємо лише 2-3 дати. Бувши в Яготині, постановив відвідати Густинь і поклонитися могилі князя Миколи, але зробив це пізніше, бо з рисунків, зроблених у цьому українському "Сен-Клерському абатстві", як він називав Густинь, видно, що був там літом. Річ зрозуміла, що весною не міг не затриматися довше перед тим в околицях Яготина, на Пирятинщині й Переяславщині, де мав уже стільки знайомих і друзів. Не міг не відвідати Закревських, хоча княжна Варвара ще й у листах до Петербурґу благала його припинити це знайомство.
Здається, можна, не помиляючись, припустити, що вже від самого свого приїзду на Полтавщину в 1845 р. Шевченко почав систематично вивчати й зрисовувати тамошні пам’ятки української старовини й різні "історією прикметні" місцевості. Дуже можливо, що він тоді ще не покинув думки й далі видавати "Живописну Україну" і що ці заняття були зв’язані з виданням. Можливо, що вже від самої весни його праця була зв’язана з планами вивчення місцевих пам’яток старовини, планами, що їх мала недавно заснована Київська Археографічна Комісія. Шевченко безперечно побував десь весною або й літом у Києві, і його притягли до співробітництва в цій комісії. Офіційної постанови про це ще не було, але неофіційно це вже було, мабуть, ухвалене. Можна навіть припускати, що сталося це через М. В. Юзефовича, що був помічником куратора київської Шкільної округи й заступником голови названої комісії. Сестра його була за Василем Тарновським, небожем власника Качанівки, знаного нам Григорія. У Василя і Якова Тарновських був невеликий маєток на Київщині (Потоки), але вони мали дістати в спадщину величезні багатства свого бездітного дядька – качанівського маґната. Через Тарновських та через П. Куліша Шевченко ще в 1843 році познайомився з Юзефовичем, і він тепер притягнув поета до співпраці в комісії.
Весною й літом Шевченко побував на Пирятинщині, Миргородщині, Прилуччині, Роменщині, Хорольщині, Лубенщині й у Полтавському повіті. Серед краєвидів, "чи то красотою, чи то історією прикметних", що він там тоді зрисував, бачимо і Густинь, і Решетилівку, і гоголівську Василівку, і полтавський домочок Івана Петровича Котляревського, і Здвиженський полтавський монастир. Як захопило Шевченка вивчення Гетьманщини, це видно з того, що він тоді оглянув величезну кількість місцевостей, і коли б зібрати докупи назви всіх полтавських сіл і урочищ, що в них він тоді побував, ми мали б довжелезні реєстри.
