Обвал - Мушкетик Юрій
це були лестощі.
— Мені важко змагатися з твоїми аспірантиками...
— Якими аспіраптиками?
— Ти ж сама казала, що з вулиці коханців не водиш, тобі вистачає своїх аспірантів і лаборантів.
— А-а. Ти таки справді не розумієш жартів.
— Я не розумію тебе.
— А що тут розуміти? Ми завжди кажемо, що нас не розуміють... Набиваємо собі ціну. А самі дуже рідко розуміємо когось. Так, як оце ти зараз.
— Буває, люди проживуть життя й теж не зрозуміють одне одного.
— Важливо спробувати зрозуміти. Якщо спробувати щиро, тоді здебільшого все буде гаразд. Ну, а вже коли... Тоді треба розлучатися.
— Ти розлучилася, побачивши, що всі твої намагання марні?
Вона повернула до мене обличчя. Мені здалося, з її очей випліскує страх.
— Хіба ти... нічого не знаєш?
— Ну... тепер всі розлучаються.
Вона знову дивилася в стелю.
— Мій чоловік і моя дочка загинули...
В мене по тілу побігли холодні мурашки.
— Як це сталося? — запитав я, бо що ще міг запитати.
— Купалися в морі. Був шторм. Невеликий. Чотири бали. Він узяв дочку на руки, стрибав з нею в хвилях, їй було десять років. Його збило хвилею... Очевидно, він шукав її... І вже не виплив сам.
— А ти? — одважився я що на одне запитання.
— Яв той день не пішла на море.
Тугий холодний обруч стиснув мої груди. Всі мої думки розгубилися, в голові стояла холодна каламуть. Крізь неї пробився здогад, що тоді вона й зійшлася з Марією, прихилилася до неї. Не знаю, чому я так подумав. Інна сіла, тримаючи простирадло на грудях.
— Одвернися. Я одягнуся.
Ми пили каву, і їли принесений мною вчора торт, і перемовлялися про щось дрібне, стороннє. Я відчув, як нас мовби щось рознесло у два протилежні боки, так розносить, розламавши навпіл, одну крижину річкова течія, я не міг пояснити, чому так сталося й що ж розділило нас. Здається, я не припустився ніякої нетактовності... Крім хіба тієї, що не знав, не розпитав ні в кого раніше про Іннину трагедію. Ми не сердилися одне на одного, не почували й тіні неприязні, просто ми не могли розмовляти в попередньому тоні. Мабуть, щоб перебороти цей бар'єр, потрібно багато часу. Адже я тільки тепер зрозумів, що Інна важко торувала сама собі шлях, що вона жінка мужня й талановита і, очевидно, сприймала всі оті мої баляндраси з невеликою дозою гумору та скидкою... на мою провінційність. Кохання такої жінки потрібно завойовувати довго й терпляче. А може, мене пригнічувала думка, що я прийшов до Інни не з великої відваги, на яку мене кинуло палке кохання, для якого немає перепон, що це не кров бризнула із зарубцьованої рани, а прокапотіли затруєні їддю злості сльози. Я прибився сюди, аби погамувати самолюбство... самолюбство рогоносця? Що пал мій — не пал любові, а вогонь помсти? Тепер ми з Любою квити? Це мене привело до Інни? Ні, не це. Воно тільки... додало сміливості. Мовби дали дозвіл... І це потьмарює радість того, про що мріяв, марив стільки років, а точніше — фантазував. Усі ми живимо фантазіями.
Радості справді немає, якась гіркота, неначе поїв травм з полипом. Звідки таке порівняння? Трава — прісна, а полин — гіркий. І це знову властивість моєї вдачі — прихмарювати сопочко, яко так рідко заглядає до вікна. Цією думкою я ображаю й Іпну. Але прогнати її не можу. Якби все це сталося раніше, з великого кохання, я був би щасливий і страждав безмірно. О, я вмію страждати, може, це єдине, що я вмію. Страждати за себе, за Любу, за дітей, за родичів, за знайомих і отруювати теплі погожі дні. Але таки досить. Нині у мене є серйозніші підстави для страждань. Коли я закінчив важку для мене процедуру зав'язування галстука, Інна підійшла до невеликого однотумбо вого столика, відчинила верхню шафу й дістала звідти невелику синю папку.
— Тебе не обтяжить, якщо дам тобі почитати оцей опус? Це — два розділи з моєї докторської дисертації. Основні розділи.
— Якщо я щось зрозумію...
— Це — в обмін... Я читала твою книжку. В цій моїй роботі є одна думка... Одним словом, почитай.
Приємне тепло розлилося мені в грудях.
— Я прочитаю швидко. Мені зараз робити нічого.
...Едик у мене ні про що не запитував. Вчора по телефону я йому сказав, що здибав старого товариша й переночую в нього. Едик гортав підручники, а я читав Іннину роботу. Іноді Едик що-небудь запитував у мене, і я йому відповідав, але відривався від Інниної роботи знехотя, вона захопила мене. Я читав дослідження про вживання хімічних препаратів у медицині, й знову по-новому бачив Інну, я якось особливо відчув, що кожен абзац писала вона, перед оцим реченням, мабуть, довго сиділа замислена, а оці підрахунки робила раніше, а це слово виправила в поспіхові на інше. Незвичайна жінка... І не випадково вона вибрала собі в подруги Марію.
Я не помітив, що давно не читаю, а думаю про Марію, про Інну, про їхню дивну дружбу, про Іннину квартиру, намагаючись розгадати по ній її хазяйку.
У мої роздуми ввірвався телефонний дзвінок. Кімнатка в нас маленька, і його дзеленчання наповнило її по вінця в одну мить. Я підняв трубку, в ній пролунав голос Євгена Сидоровича. Той голос був такий нерішучий і тоненький, що, здавалося, він ось-ось перерветься, пересохне, як пересихав кволий струмок літньої пори.
— Я не хотів дзвонити... А потім подумав... Щоб не було несподіванкою. Ваш син може розгубитися на наступному екзамені. Ліпше все знати раніше.
— Що трапилося? — грубо обірвав його я.
— Сам не розумію. Ваша землячка... Одним словом... поставила за твір трійку.
Я не знаю, чого мене так приголомшили Онищенкові слова. Адже вважав, що мені вже байдуже, якою буде решта оцінок в екзаменаційному листку Едика. Мені здавалося, я навіть хотів, аби він зрізався. Тоді б все стало на свої місця. Так, буде вдома буря, а я скажу... Скажу, що було б переспати ще з кимось, що ж ти плуталася тільки з одним. Гніздився в моїй голові й такий варіант помсти. Але тільки варіант. І дуже умовний. Насправді я й далі вболівав за Едпка. І тепер сидів, і трубка тремтіла в моїй руці.
— Як трійка? — видихнув у трубку.
— Трійка. Але ви не відчаюйтесь. Ще можна боротися... Аркадій Васильович вже знає. Ваша землячка...
— Ідіть ви к чортам собачим із своїм Аркадієм Васильовичем! — раптом заревів я.
Едик дивився на мене злякано. По його красивому обличчю розповзалися білі плями. В одну мить він став маленьким і жалюгідним, його очі блиснули зрадливим блиском. Він розумів, що це — катастрофа. Мотор відмовив, внизу — ліс, літак ще летить, але летить вже тільки по інерції. При такому конкурсі втрата одразу двох балів — втрата всіх шансів на вступ. "Ваша землячка" — зринуло в моїй голові. Так вилітає з води пущена з дна порожня закоркована пляшка. Навіщо вона це зробила? Едик не міг, просто не міг написати погано. Він краще за всіх у школі писав твори, їх вміщували до стінної газети, посилали на районну і навіть обласну олімпіади...
Руки мої й далі тремтіли. Але тремтіли вже не від хвилювапия, а від гніву. Я висмикнув з кишені записник, вигрібав папірці з номерами телефонів. Не знав, для чого дзвоню, — щось змінити вже неможливо, просто хотів сказати Тирсі найприкріші слова, які запеклися в серці.
— Рая?.. Раїса Максимівна? Це ви? Це ти?.. Я хотів довідатись... Мене здивувало... Хто дзвонить?.. Віктор... Віктор Іванович Кириченко. — Я замовк. Мовчала й Райка. Мабуть, мій дзвінок запопав її зненацька. По довгій хвилі вона тихо сказала:
— Я не могла... поставити йому більше. — Знову запала довга пауза. Я вже опанував собою. В голові несподівано майнуло: "Наївна чи дурна?".
— Розумієш, я не можу в це повірити, — сказав я. І раптом Райка вибухнула. І я в одну мить почув голос колишньої Райки, розвихреної, прямої, як спиця, запеклої, такої, якою пам'ятав отам у лісі, в школі і якої тепер не хотів пам'ятати.
— Нецікава робота. Нещира. Просто — погана. Егоїст у тебе син, хитрун. На політиці граб.
— По-моєму, за це трійок не ставлять.
Райка мене не слухала.
— Він пише: "Кожного ранку, йдучи до школи, я кладу квіти на могилу Кирпоноса..." А могила Кирпоноса тут, у Києві. Як він міг класти на неї квіти, йдучи до школи?
— Це ж образ, образ, — тепер кричу вже я. — Як ти не розумієш. Яка ти вчителька...
Раїса враз притихла й сказала втомлено, але так само безкомпромісно:
— Кон'юнктурник він, та ще й безграмотний. Вже в першому реченні слово "Союз" написав з маленької літери. І ще... кілька помилок. А потім — шпори. Всю руку обписав... Я не захотіла... Не захотіла тобі ганьби. Тут набивався мені в допомогу з ручкою один шпиндик. То я його шугонула.
Я мовчки поклав трубку. Десятипудовий тягар упав на плечі, притиснув, і я сів на ліжко. Осіннім листопадом крутилися в голові думки. І серед них одна — твереза, холодна, гостра, мов колійський ніж. Думка про те, що з цією оцінкою можна боротися. Особливо — при підтримці... Євгена Сидоровича. Або й самому піти до ректора. Кілька помилок у публіцистично-піднесеній роботі... Отже, їх не так і багато. Скільки дозволяється зробити помилок у такій роботі? Які дурниці лізуть до голови. Звичайно, Райка... Я й зараз не міг примиритися з нею, і зараз у моєму серці стриміла проти неї гостра скалка, але ж вона... права. Я сам казав Едикові майже такі самі слова. І міг же він написати про Чіпку та Грицька. Була така тема: "Порівняльна характеристика Чіпки та Грицька з твору Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". Ще вдома ми разом аналізували твір Мирного.
— Що... таке? — запитав Едик. Його рот повело кутиками в боки, й Едик був схожий на викинутого на берег пічкуря.
— Ти користувався шпаргалкою? — в свою чергу запитав я.
— А вона впіймала, впіймала! — раптом закричав Едик і з його очей потекли сльози. — Зараза монгольська, вонюча кобила... Стукотіла копитами біля дошки... "Пишіть спокійно, не хвилюйтеся".
Я чомусь дивився на Едикові руки. Вони були чисті, з пещеними нігтями на довгих пальцях, такі руки дуже подобаються дівчатам. Едик ще вчора позмивав з долонь цитати.
— Дуже багато граматичних помилок, — сказав я неправду. — Проте не все ще втрачено. Треба готуватися до останнього екзамену. — Я не вірив у те, що кажу. — І відповідати вагомо, спокійно, впевнено. Покладатися тільки на себе. Предмет ти знаєш. — В кінці мій голос став дуже схожим на голос Євгена Сидоровича, і я замовк.
Едик витирав кулаками сльози й з недовірою дивився на мене.
