Паруси над степом - Близнець Віктор

А прийде ніч — ставай за вуглом і вий. Та й хіба не вив од самотності? До ранку горбився під хатою, мозолив очима темряву. Тільки хрусне гілочка, "Гришо!" ■— скрикує старий і пригортає пітьму до грудей, і просить, молить привидіння: "Забудьмо все... Я простив тобі, сину, чуєш? Аби разом, аби вкупі..."

І тієї злопам'ятної ночі стояв Хміль за вуглом. По-осінньому хмарило, туманом облягало душу. І раптом — трісь! Десь близько, на стежці, тріснуло.. Знов тобі, старий, причулося! Але ні, хтось-таки йшов. Зашурхотіло пожовклим листям, і сивий клубок проплив у тумані. "Гришо!" — як сам біль, вирвалося з батькових грудей. Постать на мить завмерла. "Гришо!" — простяг тремтячі руки. І тоді сталося щось неймовірне: син, загледівши батька, кинувся не до хати, а в берег, у пітьму, наче од напасті. "Гришо!" — біг і стогнав батько, аж поки не розтанув сивий клубок у тумані...

Старий впав на межі, захлинувся в прокльонах. Боже! Ти бачив таку жорстокість? Повернутись у село •— і не провідати батька! йти повз хату — і обминути! Зустріти отця — і жахнутися!..

Мабуть, все скаламутилося в голові, бо Хміль не пам'ятав, як брів городами, як постукав у вікно Криво-ротька:

— Він тут, Грицько, — прохрипів, — до Шумила, видно, пішов...

— Ви що? Звідки він узявся? — чухався сонний поліцай, натягуючи штани на довгі кістляві ноги.

— Тут, тільки що бачив, — трусив пом'ятою бородою

Хміль і ще щось говорив про землянку, яку вже давно вислідив, про гвинтівки, про Володьку Шумила...

Отямився Хміль тільки тоді, коли поліцай почепив на пояс важку кобуру.

— А ви... ви куди збираєтесь? — очі старого проясніли, і в глибині їх затріпотіли скалки жаху; тремтячими руками дід ухопився за кобуру. — Що ви зробите? Що ви зробите з сином?!

— Це вже не ваше діло, — поліцай безцеремонно од-штовхнув сусіда ("Псих! Жінку розбудить!") і зібрався йти.

— Не смійте!!!

Мабуть, оте безнадійне й відчайдушне "Не смійте!" Хміль викрикнув і тут, у старостиній хаті, бо гості Федоренка враз обірвали пісню. Криворотько, перевалившись через стіл, стусонув діда в плече:

— Ви що, нализалися? Людей лякаєте... Чи, може, за Грицьком пожалкували? — поліцай приховав у зморшках холодну усмішечку. — Сьогодні накриємо їх, голубчиків. Пойняли? І ви святе діло зробили.

Хміль затиснув у руці виделку. Та не встиг і поворухнутися — рипнули двері, в хату зазирнула запліснявіла мордочка, заморгав рудими очицями Швайка.

Староста загигикав:

— Дивіться, управитель мій пожалували... Геть, смер-дючка!

Двері злякано хляпнули. Поліцай наздогінці:

— Ей, Швайко, вернись! І тобі діло знайдеться. Сьогодні всім парко буде!

* * *

Швайка звалився на мокру підстилку. Нічого не хотілося, тільки курити. Оце б хоч маленьку пучку тютюнцю, хоч самого пороху, хоч прілого; затягнувся б разок, щоб зашуміло в голові, і забути про все на світі.

Забути про все... Про собаче життя своє, про жінку, якій він укоротив віку, про покинутих дітей і про те, як уклонявся Люману, клянчив земельки. Чи простить земля йому все?

Знизу Швайці видно тьмяний квадрат вікна і крижану бурульку, що звисає із стріхи. Кап-кап — стікає вода по бурульці. Весною запахло.

І він, Швайка, як ота бурулька, повис між небом і землею.

Від своїх відбився, до німців не пристав.

Відтоді, як у селі з'явився Криворотько, панок Березовський та інші "надійні", Федоренко відшив Швайку. З посади управителя не звільнив, бо не мав сили, однак і в компанію свою не пускав. У вічі сміявся: "Ге-ге! Користь із тебе, як із цапа молока. Самогон даром дудлиш".

Та, якщо треба, залучав Швайку до "діла": відбирати корів, людей в'язати. Любить пикатий чужими руками жар загрібать. І сьогодні гримнув: "Приходь, придурок, облава буде. Ох, і буде полюваннячко! За склад, що зірвали, німці нікого не пощадять".

І він, Швайка, поплентається, як слухняний пес. І буде ганятися за своїми... Тьху в твою морду, Швайко! Остогид сам собі. Колись, навіть не пам'ятає коли, мабуть, сп'яну, забрів у болото, і потягло тебе вниз, все далі й далі в гниле баговиння, а вирватись — ні сил немає, ні охоти...

Одне тільки хочеться — курити. Ось встане Швайка й загляне до сусіда, старого Зінька; скривиться, попросить хоч корінець самосаду. І, жадібно затягуючись димком, скаже між іншим: "Сьогодні хлопців ловитимуть". Скаже просто так — для годиться. Мовляв, от ви думаєте: Швайка собака, а в Швайки є ще людська дрібка за душею. Скаже і почовгає додому; а ви що хочете, те й робіть: або ховайтесь, або лізьте в зашморг. То вже не Швайчине діло...

* * *

Облава.

Ті, кому зараз сімнадцять, може й не знають, що це таке. А може, чували краєм вуха: облава — це коли люди полюють на звіра.

Для тих підлітків, що жили в окупації, слово те мало протилежний, зловісний смисл: це коли звірі полюють на людей.

В Табунчанському німці полювали методично — раз чи двічі на місяць. Спочатку, правда, була спроба заманути молодь на роботу в Німеччину. Чого тільки не обіцялося: всі принади західної культури, хрускітливі марки, "абсолютну" свободу...

Чужина... Коли на твоїй землі, у власному домі чатує на тебе голод і смерть, то що вже там, ', за похмурим Рейном, у самому зміїному кублі? Ні, облудним словом не проведеш степовика! І ховались дівчата в густих бур'янах, і тікали хлопці до Чорного лісу... Тоді німці взялися за най-вірнішу свою зброю — за вогнепальну. Хапали спершу молодих, а потім і старих, і матерів з дітьми.

Та такої облави, як після знищення складу боєприпасів, ще не знало село.

...Від Поліщукової хати видно: на узвишшях, де вже розтанув сніг, стоять кінні загони власовців. Біля общипаного безкрилого вітряка завмерла колона автомашин. В кузовах, наче гора кавунів, — каски жандармів. В голові колони походжав Лінц з вівчаркою. Щось показував жандармам на купки хат. У старостин двір прошмигнув Криворотько, поплівся туди й Швайка.

Бабахнув постріл.

Заревли машини, і, шматуючи мокрий ніздрюватий сніг, повалили в центр; вигнувся чорний ланцюжок вершників: "Ата-та! Вперед!" — покотилось долиною, і два крила, зліва й справа, щільним кільцем охопили село. І пішло полювання... Брудна лайка, свист, улюлюкання...

Поліщучка, схрестивши руки на грудях, схилилась на пліт ні жива ні мертва. Голівка, мов засушена, під сивим пасмом волосся; глибоко запалі очі, якісь чужі, невидющі. Одна думка била каменем в скроні: як там Ліда? Чи встигне, чи сховається донька?

— Ей, карга, де твої вилупки?

Вусатий вершник, гладкий, вгодований, пришпорив коня і грудьми — на матір. Розгарячений кінь захропів їй в обличчя.

— Братва, сюди! — гаркнув вусатий.

Цілий десяток вершників, ламаючи пліт, вдерся у двір. Трах, дзень, хрусь! — тріщало в сінях і хаті; в одну мить все стало догори дном.

— Голодранці! Поживитися нічим!

— Тягни гітару!

— Рядно згодиться!

Поки одні потрошили хату, інші прощупували багнетами горище, сарайчик, погріб.

Вусатий витяг із-за діжки Валька.

— Це що за потвора?

Валько справді міг здивувати кого завгодно: він був... "дівчиною". Куценьке Лідине плаття, косинка поверх стриженої голови, на ногах отакенні чуні з автока-мери.

"Дівчина" була незграбна, вугласта — просто колода! А підборіддя яке — тверде, мужицьке. А руки — жилаві, волохаті.

Вусатий отетеріло дивився на "дівку".

— Братва! Перевертня знайшов! Мати поспішила рятувати сина.

— Облиште її! Корости наберетесь.

— Свербля-я-чка, — пропищала "дівка" і під ніс вусатому — струпуватий кулак (свинцем бідолаха натер; це. біль пекельний!).

— Тьху ти! — вусатий — рраз! — турнув чоботом коростяву і скоріше в сідло...

Вже тягли до машин першу "здобич". За коси волокли якусь жінку — по бур'янах, по грязюці, вона звивалась в руках жандармів і не кричала, а надривно зойкала. Цупили сивочубого діда, очевидно, непритомного, бо він, звісивши голову, мішком волочивоя за вершником. "Ма-а-амо!"— дибки стало волосся від вереску, що долинув аж із другого кінця села — то був голос самого відчаю.

Льонька почув якийсь шум у дворі Федоренка. Диви!.. Той же вусатий на коні гарцює. Періщить нагаєм пикатого старосту, аж піджак у того тріщить. Примовляє:

— Я тє покажу старосту! Я тє прикинусь, сволота! Два жандарми скрутили руки Швайці.

— Пан старший, пан гер! — Федоренко припав до чобіт Лінца. — Я ж свій, я староста... Ось, звольте, бомага... — і староста потряс папірцем. — За що ж мене, га?

Лінц гавкнув на власівця, і вусатий з явним незадоволенням відпустив Федоренка. Такого кабана вполював і маєш — пускай живого.

— Що, і це начальство? — вусатий показав нагаєм на Швайку.

— Хи-хи-хи, — облесливо захихикав староста. ("Не повірять, що управитель, ще й мене скрутять"...) — Що ви, пане, що ви? Хи-хи... симулянт.

— Не, слухайте сюди! — заборсався Швайка; його штовхнули обличчям у калюжу; скільки було старечих сил, вклав він у шийні м'язи, щоб повернути голову набік і глянути на старосту. — Христопродавець ти... іуда... Земля не прийме...

Запольованих стягли докупи і погнали з села.

Чавкали по грязюці розтоптані чуні, цвіркав ніздрюватий сніг під копитами. Важкі, ніби чавунні ноги не слухались Швайку, загрібали крижану воду, грузли. Швайка відчував, як на п'яти йому наступає кінь.

— Шнеллер, шнеллер! — вицьвохкувала нагайка.

Тупа байдужість до себе, до всього на світі скувала його. Перед ним хитнувся вітряк і, роздвоївшись, полетів у провалля; запахло відталим чорноземом і ніби перепрілим гноєм, і ще — тютюнцем. Оце б закурити...

■— Вста-а-ать!! Марш!

Аби не зв'язані руки, може, Швайка і встав би. А втім... чи надовго? Закурити б...

— Та-тах!

Коротка черга — і щось пекуче вп'ялося в Швайчине тіло. Закружляли, затанцювали білі метелики, завихрило перед очима... Різкий запах землі, прілого перегною... "Пробач, сира матінко. Даром топтав тебе... Прийми, пригорни свого пасинка"...

* * * ■

— Добривечір, сусіде!

Криворотько. Гриша хотів метнутись в кущі — не встиг. Поліцай прилип до берестка, причаївся; в темряві не видно, де він, а де стовбур дерева.

— Давненько не виділись. Я, Гришо, знав, що ти в селі. Думав, прийдеш, побалакаєм... Сусіди, аякже!.. Хоч би на свято заглянув.

В Грицька від нетерпіння змокріли долоні. Ліда чекає. І хлопці. Опівночі разом — у путь. До фронту... Спитав, аби не мовчати:

— Свято? Яке свято?

— Двадцять третє лютого.