Імітація - Кононенко Євгенія
Ще якби тут був Чеканчук. У нього більший досвід. Він їх непогано змалював у своїх "Вирваних роках". І з цими місцевими він познайомився, коли забирав Мар’яну. От якби він був тут. Але що ми робимо далі? Тут холодно!
Вони встали, пішли по коліях до станції. Сірий грудневий день почав чорніти. Скоро буде ніч. Сьогодні – 21 грудня. Завтра – 22, найкоротший день, найдовша ніч.
– Я пропоную, – сказав Риженко, – все-таки розшукати Марію Підгубну і відвідати її під виглядом, що ми хочемо переночувати у неї, хоча таємниця, можливо, й не там. Між іншим, мати Козова мені сказала, що її адреса є й на вокзалі. Жінка дуже бідує і всюди рекламує своє жалюгідне джерело прибутку.
– Гаразд. Нам треба ж десь переночувати. Сьогодні ми вже не поїдемо додому.
Вони зайшли до Комбінатського вокзалу з датою 1908 на фасаді, де було повно людей, що товклися біля кас, або сиділи чи лежали на смердючих лавках. Підійшли до жінки, що пропонувала пасажирам пресу. Переважно то були газети поганої поліграфії, де дівки тримали руками свої величезні цицьки. Вони запитали в тої жінки, чи не знає вона, де б можна було переночувати в їхньому місті – вони тут проїздом. Жінка відповіла, що може дати адресу, але десь тут був хлопчик, син хазяйки, він би їх і відвів до теплої чистої кімнати.
– Це на Маршальській? – запитав Риженко.
– Так! А ви вже бували там?
– Нам порадили.
– Ну й добре. А ось і Юра. Іди сюди, дитя! Цього вечора тобі пощастило!
У Лариси розв’язався шнурок на черевику і вона нахилилася зав’язати його. Ці шовкові шнурки – просто мука. Поки возили машиною, було все гаразд. А от почали ходити пішки, й почалися проблеми... Риженко зробив крок назустріч хлопцю років дванадцяти і приязно сказав йому:
– Ти хазяїн? Ну то скільки коштує твоя кімната?
– У нас всі умови, – завчено тарахкотить хлопець, – окрема кімната, велике ліжко, якщо треба – нагріємо теплу воду...
Лариса нарешті впоралася зі своїми шнурками. Підвелася і наблизилась до свого супутника, що розмовляє з хлопцем. Звичайний собі хлопець у старій курточці й розбитих черевиках. Чи вона десь бачила його? Та ні, здається не бачила. А він, коли раптом побачив Ларису, завмер і замовк. А потім рвучко кинувся до виходу в бік колій і миттєво зник.
– Куди ти, Юро!? – крикнув Риженко, але хлопець зник так хутко, ніби й не було його тут.
– Що ми тепер робимо? – питає Лариса у Риженка.
Риженко підійшов до дверцят із написом "Міліція" і запитав молоденького сержанта про хлопця Юру, що здає кімнати. Хто він, хто його мати. Нам би треба було переночувати тут, домовлялися з ним, а він зник на півслові.
– Ну то йдіть до них, – каже сержант, – Маршальська, 12. Це недалеко. А якщо над колією, то зовсім близько.
– А що то за квартира у них, там не притон?
– Та нє! Марія Підгубна, в неї дочка лежить паралізована і оцей Юра. А сама вона... – сержант гигикає, – рвані колготи де побачить, пере, запечатує у польські пакети і продає під базаром по гривні. Місцеві вже знають, не беруть, а приїжджі іноді куплять.
– То в неї безпечно?
– Як нема де ночувати, йдіть і ночуйте. В неї люди ночують і нічого ще не було.
– Дякую!
Їм добре пояснили, як шукати Маршальську і вони, незважаючи на темряву, швидко знайшли її. Кілька двоповерхових будиночків. Досить пошарпаних, проте симпатичних. Перед домом клумба і завмерлий зимовий фонтан.
– Нам потрібна квартира номер сім, – каже Риженко, – перший поверх, другий під’їзд.
– Хто там?
– Нам кімнату на ніч. На вокзалі сказали до вас.
Їм відчинила розпатлана підперезана жінка, запросила до передпокою, відчинила двері кімнати.
– Ось. Усі умови. Два ліжка. Чиста білизна. Можу дати теплої води помити ноги.
– І скільки?
– Як із двох, то по п’ять за койку.
– По п’ять гривень?
– Ну не копійок же! – зареготала жінка. – Тільки гроші зараз!
Риженко простяг їй десять гривень, які вона жадібно затисла в кулаці.
– Це тільки за одну ніч. І як передумаєте спати, вже не поверну!
– Ні, ми не передумаємо, Маріє, пробачте, як вас по батькові?
– Мене всі звуть просто Марія... Як буде треба в туалет – не стісняйтесь.
Риженко й Лариса сіли на заслане несвіжою білизною високе ліжко з металевими стовпчиками в головах і в ногах.
– Мар’яна розповідала, таке було в неї на Саперній слободі...
– Що робимо далі?
– Тут можна перемучитись одну ніч. Можна спати, не роздягаючись. Все одно краще, ніж на вокзалі, бо тут тепло, – Лариса скинула своє кокетливе пальто під леопард, поклала його на бильця ліжка.
– Так, центральне опалення, яке дивом працює, – Риженко також скинув свою куртку.
– І воду подають.
– Та й електрика, – Риженко вказав на слабку лампочку на стелі.
– А як щодо пошуку істини? Ми, таки ясно, забралися в саме лігво...
– Тільки все одно не все сходиться. Чому втік хлопець?
– Він впізнав мене. Впізнав жінку в леопардовому плащі, у якої він украв картини.
– Так, ти минулого разу їхала одягнена так само.
– Потепліло. Була зовсім зима і я витягла шубу. А потім сніг розтанув і я знову носила цей плащ. А тут завжди ще тепліше, ніж у Києві...
– Ну гаразд, він упізнав жінку, що стояла на тій платформі, на тій платформі – і чого вона приперлася туди? Шукати того, хто штовхнув на рейки її колєжанку... або, принаймні того, хто потоптав вінок.
– Але навіщо цей хлопець крав картини, топтав вінок, і...
– А хлопець, між іншим, симпатичний! Ні, я розумію, що він, як усе про те свідчить, накоїв щось страшне.
– Так, у всіх тих діях було щось психопатичне або... дитяче: кидати вінок, топтати його, тікати зараз. Я його, між іншим, не впізнала. Він міг собі спокійно вести нас сюди, ніби нічого не сталося.
– Але ж то дитина, а не досвідчений злочинець.
– Але ж навіщо він усе це робив – а схоже, всі ці дивні дії чинив він... Що він мав із цього? Що?
– Ти знаєш, – поволі вимовив Риженко, – пані Мар’яна могла дуже образити його. Могла чимось дуже глибоко зачепити затуркану дитину.
– Гаразд, вона могла сказати йому, що він смердючий шмаркач, що їхня кімната – тільки для шлюбної ночі бомжів.
– А воно, між іншим, так і є.
– Але все одно, щось подібне він уже міг чути і раніше, і від людей простіших, ніж гонориста Мар’яна, мир її праху...
– Ну гаразд, сказала вона йому щось особливо прикре, ну кинув він її на рейки!
– Так, узяв і кинув.
– Абсолютно правильно. Взяв і кинув. Але навіщо було красти картини Козової?
– Він зреагував на мене, тому що в мене, як і в неї, була зв’язка картин у такій же упаковці, як вони сьогодні загорнули портрет Мар’яни тобі.
– Але ж не робив спроби штовхати тебе!
– Поряд був Чеканчук. І, крім того, я його не ображала!
– Так хто ж його образив? Картини?
– Ти знаєш, у мене голова йде обертом, у мене все розбігається перед очима, і все одно нічого не можу зрозуміти. Так що ми робимо?
– Гадаю, якщо злочинець – той хлопець, Юра, так, його звуть Юра...
– Як і Мар’яниного сина...
– То нам особисто нічого не загрожує. Ми переночуємо тут, – якщо, звичайно, це можна назвати ночівлею, – і, можливо, хлопець зробить спробу повернутися сюди вночі, а ми тоді щось довідаємося.
– Добре, Сашику. Отже, шукаємо істину, як ти висловився, не кабінетним, а польовим методом.
– Це така некомфортна справа, – зітхнув Риженко, – лягаючи на друге, дерев’яне ліжко просто у взутті, – все-таки люди, яким ми возили гуманітарку, приймали нас трошки краще.
– А я спробую піти поспілкуватися з Марією – як жінка з жінкою.
Лариса вийшла на кухню, де Марія варила у бачку якесь сіре гарчір’я, помішуючи його дерев’яною палицею.
– Вам що? – непривітно буркнула хазяйка.
– Візьміть, будь ласка, в нас лишилося з дороги, а вам знадобиться, – Лариса простягла щось із гостинців, які їм надавали люди, що в них вони ночували під час роздачі подарунків.
– Ой, дякую, – посміхнулася Підгубна, – ви сідайте, відпочиньте. Вам, може, теплої води ноги помити? То я вам нагрію, тільки прокип’ячу оце!
– Та нічого, дякую. Завтра ми вже додому... Нелегко вам, я бачу, – (прості люди люблять, коли їм співчувають, – подумала Лариса).
– Ой нелегко! Ой нелегко! І чому мені одній стільки горя?
– Всім зараз нелегко. Але вам, я так бачу, зовсім тяжко!
– Ой! Ще як комбінат працював, то якось було! А тепер! Усі верстати поздавали на метал, а хто немає сил тягати, ті отак і сидять, як ми. А тут іще й в сім’ї ніякого просвітку. Дочка хвора, син ще малий.
– А де ваш син?
– Та десь ходить, скоро має бути. Я його на вокзал посилала підшукати на квартиру. Але ви вже є. Як когось раптом приведе, то буде незручно, бо вже люди живуть.
Не приведе, подумала Лариса і її погляд зупинився в кутку кухні, де в картонній коробці вовтузилося двоє цуценят.
– Ой, які гарненькі! – присіла навколішки Лариса і погладила песиків.
– Це Юра приніс їх сюди. Він у мене жалісливий хлопець, усіх хоче пригріти. І сестру Ліну дуже любить! Я б її, може, й до інтернату віддала, якби не він.
– А зараз ваша дочка вдома?
– А де ж їй бути? Лежить у сусідній кімнаті. Зараз даватиму їй їсти. Хоч би Юра прийшов, то погодував би її. І де він? От негідник.
Звичайно, негідник. Убив жінку. За те, що вона його обізвала чи нікчемою, чи ще якось. А може, вона образила його сестру? Серйозна причина для вбивства, нічого тут не скажеш.
– А ваша дочка у школі не вчилася?
– Яка школа? Яка школа? Вона лежача, її навіть на базар у неділю не можна вивести, щоб хоча б якась із неї користь... А йде на неї скільки! їсть, як мужик! А як білизну міняти! А прати ту білизну!
І розповіла Марія Підгубна Ларисі все своє нелегке життя. Працювала вона на комбінаті і мала мужа з комбінату, він був зав-цехом. У лакованих туфлях ходила, у пальті з норкою! Комбінат їм дав цю квартиру, а інші комбінатчани ще жили по бараках. І дочку назвали Ангеліна, щоб було у неї незвичайне життя, не таке, як у Таньок і Гальок. А того не вийшло. Завцехом відразу пішов від Марії, як тільки стало ясно, що Ліна безнадійно хвора. Хотів і квартиру забрати, але потім йому із новою дружиною дали в сусідньому домі. Тільки вже трикімнатну. Так і лишилися з інвалідкою Лінкою в цій квартирі. А колись тут ночував один командіровочний, то на пам’ять про нього Підгубна має Юру. Юра, звичайно, хороший хлопець, жалісливий, добрий і мечтательний. Іноді, буває, сяде біля Лінки і каже: Ангеліно, до мене сьогодні в магазині підходив один чоловік і казав: я чарівник, я зроблю твою сестру нормальною дівчинкою.
