Основи суспільності - Франко Іван
Далі мало що не крикнув, щоб перервати невдержимі потоки її красномовства:
— Та вітряче теркітливий! Стій! Чого розтеркоталася? Чи то я сова, чи кіт, щоб я вночі на вишні йшов? От іще одуріла жінка! Я власне балакав з садівником, то він просив мене, щоб я сею стороною обійшов сад, чи не закрався та не сховався де тут який непотрібний пташок.
— Ой, брешеш, Гадино, брешеш! Так брешеш, аж тобі з-під носа куриться, — мовила Гапка, та вже ласкавішим голосом.
— Не віриш, то йди сама запитай садівника! — сміло мовив Гадина.
— Та хіба моє діло! — обурилась Гапка. — Хоче садівник з тобою змову мати, то як собі хоче. Хоче псом доробитися, а вовком овець допильнуватися — його воля! Не моє просо, не мої воробці, не буду виганяти! Ну, йди, йди на зломану голову, куди єси намірився! Вже я маю в бозі надію, що тої гілляки, на котрій маєш повиснути, ніяким світом не минеш! Сам на неї наскочиш! Самохіть голову в зацморк устромиш!
Тим братолюбним пророцтвом Гапка попрощала Гадину і пішла через фіртку на подвір'я.
— Дай боже й тобі! Дай боже й тобі те саме, що другим зичиш! — крикнув їй услід Гадина, пасучи очима крізь шпару в паркані, куди вона піде. Гапка направилась було до кухні, але, бачачи, що там темно і нема нікого, потюпала далі, до покоїв пані Олімпії. Гадина знав, що, не заставши пані в покої, Гапка сяде на порозі і буде ждати на неї; від садівника чув, що пані перед хвилею була в саду; значить, певно через сад вийшла в поле, на сіножать, де вона любить не раз проходжуватися до пізньої ночі. Значить — пора добра. Тепер чень ніхто не перешкодить. А Гадині страх хотілося коли не підглянути, то бодай підслухати, що діється тепер у покої о. Нестора. Чи спить він, чи ще ходить по покою, чи сидить та гроші рахує? І він, скулившися удвоє, поповз корчами та високою травою до рогу офіцини, потім попід стіну до другого рогу, обійшов його і тихесенько-тихесенько, мов кицька по бантині, поповз до вікна.
Вікно було заперте і заслонене, та все-таки крізь заслону видно було, що в покої світиться. Значить, о. Нестор ще не спав. Цікавість Гадини заострилася вдвоє. Що то він робить? Він устав, нахилився до стіни, приляг ухом до рами вікна і слухав. Довгу хвилю не чути було нічогісінько. Здавалось що в покої нема живої душі. Та от почувся шелест перевертаних карток, далі стук чогось о стіл, немов у кого випала з рук оправлена книжка. Зітхання, приглушене воркотання. Знов шелест. Гуркіт відсуваного крісла — І нараз, мов грім, що раптом перериває нічну тишу, почулося сильне стукання до дверей передпокою. О. Нестор аж скрикнув:
— Ой, господи! А се що таке?
Стукання повторилося ще сильніше. Потім почувся голос:
— Прошу єгомостя! Прошу єгомостя!
О. Нестор встав і зробив кілька кроків. По стуку чобіт Гадина пізнав, що він був ще обутий, значить, ще не роздягався.
— Хто... хто там? — видимо з трудом видобуваючи з груді голос, запитав о. Нестор.
— Та я, Деменюк. Прошу отворити. Я тілько на хвилю.
О. Нестор пішов одчиняти двері. В передпокою було, мабуть, темно, бо за хвилю о. Нестор ураз із Деменюком вернув до покою.
— Що там у тебе, Юрку? Ти чогось перестрашений!
— Боюсь, єгомость, чи не яке нещастя сталося.
— Або що таке?
— Маланки десь нема.
— Як то нема?
— Від полудня, як з вами говорила, а потім вийшла з дому, та і пропала.
— Ну, Юрку, що ти говориш? Де могла пропасти? Певно, десь у селі, у якої посестри.
— Нема, єгомость. Я оббігав мало не півсела, Максим також бігає цілий вечір — ніхто її в селі не бачив.
— Ну, то, може, до міста пішла — адже вона часом у неділю ходить до міста!
— Так, але завсігди каже: там і там іду, тоді а тоді прийду. А нині, нікому нічого не сказавши, зібралася та й пішла.
— Як зібралася?
— Та, властиво, й не збиралася. В чім у хаті була, в тім і пішла. Ковалиха каже, що з хати вийшла в город, а з городу через перелаз на стежку. Там від них дві стежки є: одна загумінками в село, а друга в поле. Отже, не знати, котрою вона пішла. Тілько в селі ніхто її не бачив.
— Га, то, може, де в полі ходить?
— Та що ж би вона в полі робила цілий день? Чому б досі не вертала? Та й ще одно, єгомость! Нині неділя, всюди по полі люди снуються, хтось би прецінь був її видів.
— Ну, ну, Юрку, нема ту ще чого так дуже боятися. Адже не між вовки пішла! Може, де в лісі на ягодах засиділася. Ще ж не пізня година. Хто знає, може, вона вже в тій хвилі дома є.
— Господь би з єгомостя говорив! — трохи вспокоєний, мовив Деменюк. — Та я, проте, боюсь! Одного боюсь...
— Чого, Юрку?
— Щоб вона на фільварок не зайшла.
— На фільварок? Що ж би то було таке страшне?
— Ой, єгомость! Боюсь я того панича! Воліла б моя дитина нині вмерти — хоч вона одна у мене, і ви знаєте, як її люблю, — ніж би мав отой панич над нею насміятися!
— Ну, що ви, Юрку! Бог з вами! Адже Маланка не дитина!
— Ой, дитина, єгомость! Добра серцем, не знає людської злості, одурити її не тяжко. Але не дай господи чи то паничеві, чи кому-небудь зробити їй кривду!
Голос Деменюка був здержаний, але Гадина почув, як йому від тих слів мороз пробіг поза плечі. З уст Деменюка він таких слів ніколи ще не чував.
— Ну, бійтеся бога, Юрку! Що се ви? Чи подоба вам таке говорити? Не бійтеся, бог ласкав! Вашій Маланці нічого не станеться!
— Дай то боже! Але моє серце щось мов кліщами стискає. Біжу зараз до коваля, а коли її ще нема, то біжу на фільварок.
— На фільварок? — здивувався о. Нестор. — А я би думав, що вам нема чого там бігти.
— Як то нема чого? Адже ж коли її досі нема дома, то вона певно там.
— Зовсім не певно, Юрку! А ліпше ви лишіться ось тут, переночуйте сю ніч зо мною!
— З єгомостем? — здивувався Деменюк.
— Знаєте, Юрку, — мовив о. Нестор трохи тихіше, — я таки надумався зараз завтра вибратися зовсім відси.
— До Гердера?
— Хоч би й до Гердера. Нізащо тут довше не лишуся. Знаєте, — тут голос його ще більше понизився, так що Гадина ледве міг його дочути, — сьогодні мене знов обікрадено.
— Обікрадено! — скрикнув Деменюк і вдарився об поли руками.
— Тихо, Юрку! Силою витягла мене пані до себе, до гостей, і поки я там сидів, тут якийсь злодій у мене порядкував.
— І багато вам забрав?
— Паперів не рушав, тілько готових грошей, що міг найти наборзі, то забрав. Зо п'ять тисяч захарапчив.
— П'ять тисяч! Господи! — оп'ять не вдержався і скрикнув Деменюк.
— Майже всю готівку, яку я мав, — якось сльозливо-жалібно промовив о. Нестор.
— Але як же дістався сюди? — питав Деменюк. — Ви, певно, лишили двері незамкнені?
— Ні, Юрку! Двері я замкнув. Ключ був при мні.
— Значить, злодій замок розбив?
— Ні, коли я прийшов, двері були замкнені. Я мацнув до кишені — ключа при мні нема. Я вернув до покою, а ключ із моєї кишені випав був і лежав на софі, засунений у кут. Тоді я відімкнув покій і побачив, що грошей нема.
— То, може, вікном уліз?
— І пані се каже. Та подумай лише, Юрку: котрим? Отсим від саду не вліз, бо закратоване.
— Е, такі-то й крати! Невеличкий хлопець, отакий, як Гадина, може влізтися.
— А ще до того мені здається, що було защеплене зсередини. Правда, пані потому казала, що воно відщеплене, але мені здається, що вона сама його відщепила. А тамтим вікном від подвір'я також не вліз.
— А що ж каже пані?
— Вона від першої хвилі на Цвяха звернула.
— На Цвяха?
— Так. Каже, що то ніхто другий не зробив, тілько Цвях.
— А коли то так могло статися?
— Десь між шестою і семою годиною.
— Ну, єгомость, в такім разі я можу запевнити вас, що Цвях сього не зробив.
— Запевнити? А ви відки се знаєте?
— Від самого війта. Цвях нині пополудні весь час був у коршмі, впився, як штік, розпочав бійку так, що війт казав його заперти до арешту на цілу добу. Він, певно, й досі там сидить. Ні, Цвях сього певно не зробив.
О. Нестор довгу хвилю мовчав, мабуть, силуючись розпутати оту скрутну загадку, що темною хмарою виринала перед ним. Потім зітхнув важко, мабуть, почуваючи свою безсильність, і промовив:
— Та вже хто там зробив, то зробив, а я боюся...
— О, тепер єгомость можуть бути безпечні! — сказав Деменюк. — Той, що се зробив, не швидко поважиться другий раз до вас заглянути.
— Так ви думаєте?
— Сього я певний. Замкніться добре і не бійтеся нічого. Я ще на хвилю побіжу до Гердера, звідаю, чи є Маланка. Коли є, то верну зараз до вас!.
— Добре, Юрку, добре! Вертай, бо мені самому чогось так моторошно, так страшно...
— Ні, ні, будьте безпечні! — поспішно мовив Деменюк і вийшов із покою. О. Нестор потюпав за ним. Гадина чув, як він двічі обернув ключ у замку, а опісля вернув назад до свого покою. Ще хвилю стояв Гадина під вікном і слухав, як о. Нестор, ще раз важко зітхнувши, почав роздягатися. У Гадини щось стисло за серце після тої підслуханої розмови. Щось немов важке разчарування і прочуття біди заворушилось у його душі. О. Нестора обкрадено! Хтось зручніший від нього поспішився, захарапчив усю готівку! Іменно — захарапчив! П'ять тисяч! Яка страшенна сума! І що найгірше, для нього нічого вже не лишилося! Завтра о. Нестор іде геть зо двора, значить, на будуще також нема надії! От тобі й на! От тобі ті блискучі вигляди, котрими він хвалився перед Параскою! Та се ще не все лихо. Отой проклятий Деменюк так собі, з доброго дива, кинув уже підозріння на нього. Ану ж не найдуть правдивого злодія, — готові справді його чіпитися! У Гадини не на жарти мурашки забігали поза плечима. Хоч невинний у нинішній крадежі, він все-таки чувся настільки винним супроти о. Нестора, що — чув се добре — в разі запитання не буде міг спокійно говорити. Вид жандарма відмалку наповняв його несказанною тривогою, а що ж доперва, коли такий жандарм підійде до нього, з блискучим пір'ям на чакові, з карабіном і багнетом, коли почне накладати йому кайдани на руки, коли захоче "побалакати з ним" сам на сам, то значить вцідити його пару раз поза вуха або прикрутити йому на руках кайдани так тісно, щоб аж кров з поза нігтів виступила. Гадина був дуже чутливий на біль, страшенно боявся бійки і знав наперед, що під Самою загрозою бійки виговорить усе, що знає і чого не Знає.
Серед таких важких та невеселих дум він виліз оп'ять із корчів у сад, добрався напомацки до фіртки і вийшов на подвір'я. Та тут оп'ять він майже лобом стукнувся о щось м'яке і трохи не скрикнув з переляку, коли те м'яке порушилось і обернулося до нього лицем.
