Великі сподівання - Чарльз Діккенс

Після цього ми стали підійматися вгору й перестріли дорогою якогось джентльмена, що навпомацки спускався сходами.

- А це хто у нас? - запитав він, зупиняючись і дивлячись на мене.

- Один хлопчик,- відповіла Естелла. Незнайомець був дорідної статури, з незвично великою головою і великими руками, і не менш незвично смуглошкірий. Своєю великою рукою він узяв мене за підборіддя й повернув угору моє лице, щоб краще приглянутись при світлі свічки. На тім'ї у нього була передчасна лисина, а над глибоко посадженими гострозорими й недовірливими очима їжачились кущисті чорні брови. З кишені його виднів масивний ланцюжок від годинника, а на обличчі, там, де росли б вуса та борода, якби він їх не голив, проступали чорні цяточки. Для мене він був зовсім сторонньою людиною, і я тоді й гадки не мав, що з часом він відіграватиме якусь роль у моєму житті, але ось так трапилось, що мені випала нагода добре його роздивитись.

- Хлопчик з села, так? - спитав він.

- Так, сер,- відповів я.

- І як ти тут опинився?

- Міс Гевішем по мене посилала,- пояснив я.

- Ну, поводься як слід. Я добре знаю ваше хлоп'яче поріддя, на що ви здатні. Тож гляди! - мовив він, суворо дивлячись на мене й покусуючи свій оцупкуватий вказівний палець.- Поводься як слід.

З цими словами він відпустив мене - чому я зрадів, бо рука його відгонила пахучим милом,- і рушив далі вниз. Я подумав - чи це не лікар? Але вирішив, що ні, лікар був би стриманіший і симпатичніший. Правда, я не дуже й мав коли роздумувати над цим, бо ми вже входили до кімнати міс Гевішем, де й вона, і все інше залишалося точнісінько таким самим, як було, коли я виходив звідти кілька днів тому. Естелла покинула мене біля дверей, і я так і стояв там, поки міс Гевішем не перевела на мене погляд з-за свого туалетного столика.

- Ага! - сказала вона без будь-якого переляку чи подиву.- Дні збігають, правда?

- Так, мем. Сьогодні вже…

- Ні-ні-ні! - спинила вона мене, дратівливо ворухнувши пальцями.- Я не хочу цього чути. Ти готовий сьогодні гратися?

Я розгубився, не знаючи, що відповісти.

- Та не дуже, мем.

- А в карти, як тоді? - запитала вона, пильно глянувши на мене.

- Так, мем. Це я можу, коли треба.

- Якщо ти в цьому домі, хлопчику, стаєш такий стриманий,- з відтінком дратівливості зауважила міс Гевішем,- і тобі не хочеться гратись, то ти, може, попрацював би?

Це вже було мені легше, і я відповів, що залюбки попрацюю.

- Ну, тоді піди он у ту кімнату,- вона показала зморщеною рукою на двері позад мене,- і почекай, поки я прийду.

Я перейшов через площадинку сходів до кімнати навпроти. Звідси денне світло теж було повністю вигнано, і в повітрі стояла затхлість. У старомодному відвологлому каміні недавно запалили вогонь, який схильний був радше погаснути, ніж розгорітись, і дим, що лінькувато зависав у кімнаті, здавався холоднішим за повітря, як туман у нас на болотах. Кілька схожих на голі сучки свічок, що стояли на високій камінній полиці, ледве освітлювали цю простору залу, або, краще сказати, ледве пробивалися крізь пітьму в ній. Зала ця колись була навіть красива, але тепер усе, що вдавалося тут розрізнити, було покрите пилом та цвіллю і розсипалось на порохню. У центрі її стояв довгий стіл, застелений скатертиною,- враження було таке, наче тут готувалися до бенкету, а потім враз годинники й усе життя в домі зупинилося. Посеред столу підносилось щось наче кількаярусна ваза, так густо обснована павутинням, що й розгледіти її було важко; коли я дивився на жовту просторінь скатертини, з якої виростала ця споруда, ніби здоровенний чорний гриб, то побачив розбухлих павуків з поцяткованими лапками, що вбігали й вибігали з цього свого пристанища, неначе павучу громаду збентежила звістка про якусь дуже важливу для неї подію.

А за панелями стін я почув шурхіт мишей, немов їх теж стосувалася ця важлива пригода. Тільки таргани не звертали уваги на загальну метушню й по-старечому неквапно пересувались побіля каміна, ніби недочували й недобачали, та ще й були пересварені між собою.

Я стояв і зоддалік зачаровано стежив за цими повзучими створіннями, коли раптом відчув у себе на плечах руку міс Гевішем. Другою рукою вона спиралася на гудзуватий костур і схожа була на справжню відьму.

- Сюди,- сказала вона, тицяючи костуром на довгий стіл, - мене покладуть, коли я помру. А вони прийдуть на мене дивитись.

Підсвідомо побоюючись, щоб вона не надумала тут-таки лягти на стіл і сконати, чим би остаточно довершила свою подібність до тієї моторошної воскової фігури на ярмарку, я аж зіщулився під її доторком.

- Що то, як ти думаєш? - спитала вона, знов тицяючи костуром.- Отам, де павутиння?

- Не можу здогадатись, мем.

- То великий пиріг. Весільний пиріг. Мій!

Вона обвела залу запальним поглядом і сказала, міцно вчепившись рукою в моє плече:

- Ходім, ходім, ходім! Веди мене, веди мене!

Зі слів міс Гевішем я зрозумів, що в цьому й полягатиме моя праця - водити її коло за колом по залі. Я відразу ж узявся до роботи: вона сперлась мені на плече, і ми рушили так жваво, немов надумали (згідно з моїм заміром, коли я вперше перебував під цим дахом) наслідувати конячку містера Памблечука.

Проте сил у міс Гевішем було малувато, і невдовзі вона сказала: «Повільніше!» А втім, ми й далі посувалися рвучкою нерівною ходою - вона раз у раз стискувала рукою моє плече, рот її ворушився, спонукаючи мене думати, що ми біжимо, хоч насправді то тільки її думки бігли. Через якусь часину вона сказала: «Гукни Естеллу!» Отож я вийшов на сходи й став на весь голос кликати дівчинку, як і за першим разом. Коли в далині з'явилося світло свічки, я вернувся до міс Гевішем і ми знов почали ходити кружка по