Диваки - Комар Борис

Тільки відчепись.

Оля страшенно здивувалася:

— Колорадські жуки! Де ти взяв?

— Там уже їх нема. Були та загули.

Вона мала всі підстави дивуватися. Після того як Валентина Михайлівна сказала, що їм треба виготовити свою шкільну колекцію шкідників, Оля вирішила сама те зробити, щоб учителька похвалила її. Тихцем сходила в лабораторію, уважно переглянула колгоспну колекцію, виписала в зошит назви жуків і метеликів, які зустрічаються в їхньому селі, розпитала матір, де їх шукати й коли. Навіть прочитала за її порадою спеціальну книжку. Колорадського жука вона не шукала: знала, його в їхньому селі не знайти. Так сказала мати. І ось тобі — на!..

— Миколко, ну скажи, де ти взяв? — благала Оля.

— Еге, "Миколко", а в газеті он протягла!

— Так то ж уся редколегія…

Микола засунув згорток у сумку.

Цього разу на математиці Віталій Павлович, як завжди, сів на задню парту, спитав у Олега Шморгуна, чи не забув той часом, яке було додому завдання, і почав викликати учнів до дошки.

Оля нічого не бачила й не чула, що робилося в класі. Вона сиділа як на голках. їй страшенно не терпілося глянути на злощасного жука..

"Ох і вредний же цей Микола! Що йому — важко сказати, де дістав?.."

Та ось учитель викликав до дошки Миколу.

— Ану допоможи мені, Петренко, розв’язати задачу. Бери крейду. Пиши… Поїзд відійшов од станції А о тринадцятій годині сорок сім хвилин…

"А що коли узяти самій і подивитися, поки він біля дошки?"

Оля якийсь час бореться з собою, розуміє, що це негарно — займати чужі речі, але цікавість перемагає. Потихеньку відстібає Миколину сумку, витягає згорток. Потім обережно, щоб не зашелестіти папером, починає розгортати. А папір, як на зло, шелестючий, мов із жерсті.

"Цікаво, живі у ньому жуки чи мертві? Мабуть, живі, бо загорнуті стількома аркушами. Ой, хоч би не повтікали!"

Оля схиляється все нижче й нижче під парту. Вся напружена, сторожка.

Нараз жуки, — ще вона не встигла розгорнути згорточка, — заворушилися, на всі боки розкидаючи шматки паперу.

— О-о-й!.. — несамовито закричала Оля, рвучко схопившись з місця й скинувши догори руки.

Учні кинулись до неї. Підбіг наляканий Віталій Павлович.

Зблідла Оля не могла промовити й слова, тільки тицяла пальцем під парту.

Віталій Павлович заглянув туди, пошарудів у купці паперу. Витяг нескладний, але хитромудрий пристрій — залізне кільце, а на ньому натягнуто жмуток гумових ниток і встромлено невеличку цурку.

— Що це таке?

— Я… я думала… коло… колорадські жуки, — видушила з себе Оля.

— Які жуки? Що ти говориш? — здивувався вчитель.

— Пет… Петренко сказав… — все ще не могла отямитися дівчина: її худенькі плечі здригались, очі повнилися слізьми.

— Гаразд, сідай на місце, потім розберемось… І ти сідай, — кивнув Миколі.

На перерві в клас зайшла Валентина Михайлівна, підсіла до Олі і довго з нею говорила.

Потім підкликала Миколу, вийшла з ним у коридор.

— Це ти сам зробив? — спитала, показавши "жука".

— Я… я не хотів, Валентино Михайлівно. Вона сама полізла в сумку… — оправдувався.

— Дотепно зробив! — похвалила, мовби й не чула того, що він казав. — Не кожен отаке придумає. Дивуюсь тільки — навіщо тобі цяцьки? Ти, якби захотів, міг би справжнісінький літаючий планер змайструвати чи, скажімо, модель корабля.

— Ми полагодили транзисторний приймач…

— От бачиш, а на таке час марнуєш. На, викинь його десь, — простягнула "жука". — Не носи більше в школу. Досить, що Олю настрахав… — усміхнулась Валентина Михайлівна.

Наступного дня Валентина Михайлівна перед останнім уроком зайшла з портфелем у клас і сказала:

— Збирайтеся, підемо на екскурсію до колгоспної агрономічної лабораторії. Хотіла повести вас пізніше, в новому навчальному році, але передумала. Ходімо сьогодні.

Іти замість уроку кудись — близько чи далеко, надовго чи ненадовго — на таке не треба запрошувати шестикласників. їх в одну мить ніби видмухнуло зі школи.

Не шикувалися в колону, а, як овечки за пастухом, посунули за вчителькою в центр села, до лабораторії.

Коли все роздивилися і розпитали, послухали розповідь завідуючої лабораторією Олиної матері, як самим зробити колекцію комах, рушили до виходу. Валентина Михайлівна йшла позаду. Олина мати відкликала її:

— Хочу з вами порадитись.

— Будь ласка, — мовила вчителька. — Ви почекайте мене надворі, — звеліла учням.

— Ходімте сюди, — показала Олина мати на порожню сусідню кімнату, в якій досліджували колгоспні грунти.

Оля хотіла й собі зайти, але мати не пустила її.

— Іди погуляй! Не заважай нам.

Крім Миколи і Сашка, з лабораторії вийшли всі учні. Хлопці ще розглядали плакати, на яких були намальовані яблука, груші, сливи різних сортів і розповідалося, коли вони дозрівають та чим відмінні одні від одних. Ще б пак, адже після того, як упіймали на крадіжці Шморгуна, школа зголосилася сама стерегти цього року колгоспний сад. І першими охоронцями, за пропозицією Валентини Михайлівни, призначені були на канікули Микола і Сашко. Тож їм треба все знати про фруктові дерева.

Роздивившись як слід плакати, хлопці зібралися вже й собі виходити з лабораторії, коли раптом почули з сусідньої кімнати голосно вимовлене слово "Оля". Одразу насторожились, прислухались.

Крізь прочинені двері все було добре чути.

— …І що з нею скоїлося? — скрушно говорила Олина мати. — Дуже рано почала надмірно до себе приглядатися. Одягом вередує, уже шкільна форма, бачите, їй не до шмиги, давай таке, як у дорослих дівчат. На голові і так і сяк волоссям крутить. А вчора Дивлюся — стоїть коло дзеркала, пудриться. І що мені з нею робити?.. Здається мені, що це все від журналів, де про моди всякі пишуть. Ви там скажіть у школі, щоб їй хороші книжки давали.

— Гаразд, скажу, — пообіцяла вчителька. — Тільки, думаю, це ще не все. Головне: треба знайти до неї якийсь підхід, або, як говорив нам в інституті один професор, підібрати особливого ключа, щоб вона сама зрозуміла, що добре, а що погано.

Микола від здивування витріщив очі. "Ключа!.." "Підібрати особливого ключа!.." Так он про який ключ писала в своєму щоденнику вчителька! Він ледве встиг вискочити надвір, щоб не розреготатися в лабораторії.

У цей час на порозі лабораторії появилася з Олиною матір’ю Валентина Михайлівна. Подякувавши завідуючій, вона разом із школярами рушила з двору.

— То як, будемо робити колекції? — запитала учнів, коли вийшли на вулицю.

— Будемо, — відповіли дружно.

— До мене дійшли чутки, що дехто з вас уже почав.

— Хто? — здивувалися шестикласники.

— Хай сам скаже.

Учні переглянулись між собою. Ну хто?

— Це вже вам мама наговорила, — обізвалася Оля. — Та я тільки попробувала, а потім кинула.

— Даремно кинула, — сказала Валентина Михайлівна. — Це ж дуже цікава справа. І не тільки комах збирати. Ось п’ятикласники з самої весни почали виготовляти гербарії рослин нашого району. І вам треба чимось захопитися. Я, де не бувала, — чи в Закарпатті, чи в Криму, чи на Кавказі, — скрізь шукала й засушувала всякі рослини. Тепер у мене кілька альбомів зібралося. Є такі рослини, що ви їх ніколи не бачили. Та й не тільки рослини, іще дещо є…

— Покажете нам? — вирвалося у Віктора Троця.

— А чого ж не показати. Хоч і зараз! Підемо?

Звісно, погодилися. І не лише тому, що побачать якісь незвичайні рослини та "ще дещо", а й тому, що хотілося глянути, як учителька живе. їх ще ніколи не запрошували вчителі до себе додому.

Коло хати старої Антонючки школярі присмирніли.

— Приймайте гостей, — сказала Валентина Михайлівна бабусі, що вийшла їм назустріч.

— Заходьте, заходьте, дітки, — запросила стара. — О, вас тут багатенько!

— Це, бабусю, весь мій клас.

Увійшли у хату, посідали — хто на стільці, хто на лаві, хто на ліжку, а Микола з Сашком просто на порозі вмостилися.

Микола вгледів у стовпчику книг і зошитів на столі червоний корінець. Щоденник… Ой, знала б Валентина Михайлівна!.. І як він тоді зважився на таке?..

Вчителька витягла з-під ліжка коричневий чемодан, дістала з нього кілька великих альбомів.

— Це в мене карпатський гербарій, — взяла верхній альбом. — Бачите, — почала гортати цупкі аркуші з приліпленими до них засушеними рослинами, — ось падиволос, ось гірська рожа, ось едельвейс… Ви, певно, не чули про таку квітку?

— Не чули, — призналися учні.

— О-о, це дуже цікава рослина. Про неї в Карпатах багато легенд ходить. Раніше, було, жоден юнак-гуцул не посватається до дівчини, доки не зірве й не подарує їй квітки едельвейса, або як там називають його — шовкова косиця, чи звіздочка. Росте едельвейс на самих вершинах гір, десь на краю кручі, над ущелиною. Щоб зірвати його, треба мати сміливість.

Учні з’юрмилися навколо Валентини Михайлівни, пильно розглядали чарівну квітку едельвейса.

Потім учителька показала кримський і кавказький гербарії. І там було багато незвичайних рослин, яких досі ніхто з шестикласників не бачив: кримська фіалка, пахучий сизий полин, стебельце бамбука із сочинського ботанічного саду, гілочка самшиту — дерева, міцного, наче залізо, і важкого, мов камінь.

Валентина Михайлівна знову відкрила чемодан, взяла звідти картонну коробку.

— А це мінерали. Пам’ять про мої мандри в Карпатах. А ще є в мене гуцульські вишивки й дерев’яні вироби. Он на стіні портрет Шевченка в різьбленій рамці. її зробив народний митець з Буковини.

— І це якийсь карпатський мінерал? — ткнув пальцем Віктор плескатий камінець у коробці.

— Ні, — засміялася вчителька, — то вже тутешній. Подивіться, може, хто впізнає його, — і подала учням.

Вони розглядали камінець, дивувалися, чим він цікавий, — таких валяється у їхньому селі скільки завгодно.

Лише Микола скоріше догадався, ніж упізнав, що то за "мінерал". Камінець опік йому руку, і він, потримавши його мить, тицьнув Сашкові. Відчув: обличчя запалало. Щоб не привернути до себе уваги, нахилився зашнурувати черевика, хоч він і був добре зашнурований.

Коли "мінерал" пройшов через руки всіх учнів, Валентина Михайлівна поклала його на стіл.

Як уже нагостювалися в учительки, стали збиратися додому.

Раптом Валентина Михайлівна щось згадала.

— Стривайте! — зупинила школярів.

Потім підійшла до етажерки, взяла книжку.

— Недавно я купила чудову повість Олеся Донченка "Лісничиха". Можу дати вам почитати, — простягнула Валентина Михайлівна книжку Олі.

— Хе, почала вже до неї підбирати ключа, — шепнув Сашко другові, злегка штовхнувши його ліктем.

Микола ж, мовби й не до нього, був якийсь розгублений, все чомусь поривався до дверей.

Учителька провела їх аж за ворота, попрощалась і повернулася До себе в кімнату.