Фірман султана - Малик Володимир

Так і передай!.. А тепер — іди! Я чую — прийшли посли султана, а їх не варто затримувати у Січі.

Многогрішний мовчки віддав чолом і поспішно вийшов із світлиці.

Сірко пройшовся по кімнаті, розправив широкі плечі й усміхнувся до козака.

— Ну, от — одного посла відшили... Цікаво, з чим же прибули турки? Проси їх, Арсене!

3

Того ж дня, коли підскарбій і Звенигора відвели султанських послів до січового передмістя, де височів гарний посольський, чи, як його звали запорожці, грецький дім, і розташували їх там на спочинок, несподівано січовий довбиш щосили загамселив у тулумбас. Гучні тривожні звуки полинули з Січі, закликаючи запорожців на раду.

Вони притьмом вибігали з куренів, мчали з гарматної, з зброярні, з корчми, поспішали з гавані, де стояла козацька флотилія, і шикувалися півколом на майдані перед чималим дубовим столом, за яким сидів писар. Обабіч стола стояли старшини. З військової скарбниці винесли клей-ноди — малинові корогви, бунчук, літаври. Потім з військової канцелярії вийшов Іван Сірко. Ставши перед столом, вийняв з-за пояса булаву, підняв угору.

Запорожці, вишикувані по куренях, поволі заспокоювалися. Врешті над майданом запала тиша. Чулося тільки гучне сопіння Метелиці та бухикання старого Шевчика.

Кошовий виступив кілька кроків наперед, став посеред півкола, утвореного тисячами вояків.

— Браття, отамани, молодці, військо запорозьке! — пролунав його дужий голос. — Зібрав я вас на раду, щоб повідомити: султан турецький Магомет Четвертий заслав нам на Січ з депутацією листа. Писар зараз прочитає його, і ви дізнаєтесь, чого хоче намісник бога на землі, як величає себе султан. Послухайте уважно і самі вирішуйте, що відповісти... А перед тим я хотів би сказати ось що: я не сумніваюся у вашій відповіді, братове, та все ж нагадаю, — може, хто забув, — хто ми і чого тут, на Низу, проживаємо...

Споконвіку татарські кровожерливі хани та мурзи, а також турецькі паші та султани плюндрували нашу землю, нищили дітей наших, матерів, батьків, а всіх дужих, здорових тягли на арканах у неволю агарянську. Споконвіку військо запорозьке розбивало татарські чамбули і визволяло невільників з неволі тяжкої, шарпало міста і села Криму й Туреччини, відомщаючи мурзам та пашам за безневинну кров людей наших. Та й сама Січ виникла тому, що потрібно було боронитися від лютих нападників з півдня. І житиме вона доти, доки існуватиме ця смертельна загроза... А зараз, браття, відомо вам, султан турецький нечестивий наслав на Україну війська множество. Чорна пітьма застилає наші степи! Візир Мустафа поклявся бородою пророка витоптати кіньми всю землю нашу від Кам'янця до Полтави, від Запорогів до Києва! І ось у такий час султан пропонує нам... Та краще самі послухайте, що пише той нехрист. Писарю, читай!

Писар вийшов з-за столу, розправив сувій пергаменту, почав читати.

— "Я, султан Магомет Четвертий, брат сонця і місяця, онук і намісник божий, володар царств — Македонського, Вавілонського, Єрусалимського, Великого і Малого Єгипту, цар над царями, володар над володарями, надзвичайний лицар, ніким не переможений воїн, невідступний оборонець гробу Ісуса Христа, пестун самого бога, надія й утіха мусульман, острах і великий оборонець християн, — наказую вам, запорозькі козаки, з доброї волі піддайтесь мені без суперечки і мене вашими нападами не турбуйте. Султан турецький Магомет Четвертий".

Могильна тиша, що панувала весь час, поки писар читав листа, тривала якусь хвилину і після того. Потім майдан вибухнув, як вулкан. Небо наче тріснуло, розкололося — із нього упала блискавка й покотився грім!

Що скоїлося в Січі!

Натовп — козаки враз порушили стрій — завирував, заклекотів. Зчинився неймовірний галас. Гнівні крики, образлива лайка, погрози сипалися з усіх боків. Ніхто нікого не слухав. А всяк хотів крикнути так, ніби його неодмінно мали почути аж на берегах Босфору.

Та згодом обурення почало переростати в подив, а подив — у веселий сміх.

Перший гучно зареготав старий Метелиця.

— Га-га-га! — заколихався він, тримаючись руками за опасисте черево. — Ну й насмішив, клятий невіра! Ну й утнув, свиняче вухо!.. Га-га-га!

Дід Шевчик аж присів до землі.

— Хи-хи-и-и!.. Ой, братці, дайте ківш горілки, бо не витримаю — удавлюся сміхом!.. Хи-хи-и-и!

— Го-го-го! — заквоктав, мов у діжу, Товкач.

Розгонисто заливався веселий Сікач.

Навкруги ревло, клекотало, вирувало людське море.

Та незабаром невтримний сміх поволі знову почав змінюватись злими вигуками. Звенигора стукнув кулаком по руків'ї шаблі, вигукнув люто:

— Бач, куди загнув, шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Здатися!

— А дулі з маком не хочеш! — підтримав його Сікач.

— Вавілонський ти кухар, александрійський козолуп, вірменська свиня, а не лицар! — посварився величезним кулацюгою Метелиця.

— Кам'янецький кат!

— Подолянський злодіюка!

— Самого гаспида внук і всього світу блазень!

— Свиняча морда!

— Різницька собака!

З усіх боків неслися вигуки, сміх, лайка. Кожен намагався якнайгостріше дошкулити далекому, але такому ненависному султанові. Сірко, весело блискаючи очима, крикнув писареві:

— Пиши! Записуй швидше! Та це ж така відповідь, що султанові від неї аж млосно стане! Ха-ха-ха!.. Бач, а ми думали-гадали, як відповісти!..

Писар схопив біле перо — почав швидко-швидко писати. А звідусіль летіло — з гиком, свистом, уїдливими приказками:

— Македонський колесник!

— Нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт!

— Кобиляча підхвісниця! Га-га-га!

— Хо-хо-хо! Ха-ха-ха! Ге-ге-ге! Хи-хи-хи-и-и! — на всі лади сміялися козаки.

Сірко підняв булаву. Гамір почав стихати. Усе ще здригаючись від сміху, кошовий витер з очей сльози, промовив:

— Спасибі, браття! Оце так відказали! Писарю, записав?

— Записав, батьку!

— Ану, прочитай! Як то воно вийшло по-вченому!

Запорожці знову вибухнули сміхом. А писар встав, заклав перо за вухо. Підняв руку — поволі гамірливий натовп угамувався.

— "Запорозькі козаки турецькому султанові, — почав читати писар. —— Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар. Який ти в чорта лицар, якщо голим... їжака не вб'єш? Не будеш ти годен синів християнських під собою мати! Твого війська ми не боїмося, землею і водою будемо битися з тобою! Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, александрійський козолуп. Великого і Малого Єгипту свинар, татарський сагайдак, кам'янецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого бога дурень, свиняча морда, кобиляча с..., різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче!.. Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книзі, а день такий у нас, як у вас, поцілуй за те ось куди нас!"

Останні слова потонули в буйному реготі, що знову вибухнув, як вулкан, з тисяч дужих козацьких горлянок.

Вартові на вежах, гармаші при гарматах, не знаючи, що там трапилося на раді, перелякано і здивовано витріщилися на ошаліле товариство. Однак, побачивши, що нічого страшного нема, а, навпаки, в Січі запанувала неймовірна веселість, і собі почали усміхатися. Та сміх, як і хвороба, заразний, — і, дивлячись, як товариство аж корчиться від реготу, вартові та гармаші схопилися і собі за животи. Сміх струсонув фортечні стіни і вежі. Спихальський, що стояв у далекому кутку при гарматі, закуняв було на сонечку. Раптовий вибух сміху розбудив його. Не розшолопавши, в чім справа, і думаючи, що на Січ напали татари, він схопив смолоскип і пальнув з гармати.

Постріл враз протверезив усіх. Сірко посварився на гармаша булавою.

— Хто там пустує? Захотів, сучий сину, щоб я погладив тебе булавою нижче спини?

Спихальський почервонів, закліпав очима. Гармаші заступилися за нього.

— То ми, батьку, на радощах! Привіт султанові посилаємо!

— А хіба що! — охолов кошовий і повернувся до писаря: — Підписуй: кошовий отаман Іван Сірко зо всім кошем запорозьким. Підписав?

— Підписав, батьку.

— Отепер — гарно! Перепиши начисто —— і віднеси послам султана. Нехай везуть на здоров'ячко!

— Батьку, серед послів — мій лютий ворог Гамід. Дозволь з товариством перестріти їх у полі і відбити його, — звернувся до кошового Звенигора.

— Ні, ні, ми не татари! — заперечив Сірко. — Зустрінеш в іншому місці — роби з ним, що хочеш, а зараз не руш! Особа посла недоторканна!

Звенигора незадоволено пошкріб потилицю, але перечити кошовому не посмів.

Сірко підняв булаву. Його загоріле, пооране шрамами і зморшками обличчя враз посуворішало. Виразні темно-сірі очі під густими зламами брів блиснули, мов криця.

— Браття, отамани, молодці! А тепер слухайте наказ: ділом ствердимо чортовому султанові нашу відповідь! Поки Кара Мустафа стоїть під Чигирином, пошарпаємо турецькі і татарські сили побіля моря!.. Кирилівський, Донський, Канівський і Полтавський курені підуть з наказним отаманом Рогом промишляти під Тягин. Корсунський і Черкаський — на Муравський шлях стерегти татар. А я з куренями Батуринським, Лубенським, Переяславським, Іркліївським потягну вниз по Дніпру... Землею і водою будемо битися з проклятими бусурменами!

4

Флотилія запорозьких човнів-чайок, що несла на собі коло двох тисяч козаків, наближалась до острова Тавань.

Під дужими помахами весел човни швидко пливли одним із численних рукавів Дніпра. Усе довкола заволік ранковий туман. Запорожці квапилися, щоб до сходу сонця непомітно підійти до міцної турецько-татарської фортеці Кизи-Кермен.

На передньому човні стояв Сірко і пильно придивлявся до неясних обрисів берега. Хлюпоче за бортом тепла м'яка вода, пахне рогозою і лататтям. Тихо опускаються довгі весла.

Чайки пливуть щільно одна за одною, щоб не розгубитися в зарічках і протоках. На носах стоять отамани — ніщо не мине їхнього зіркого ока!

Ось кошовий подав знак — і передня чайка притишила хід.

— Суши весла! Суши весла! — почувся приглушений гомін.— Зібратися в круг!

Веслярі притиснули весла до бортів. Човни поволі виринали з рожевої імли і ставали на широкому плесі в тісний круг. Ні розмов, ні кашлю, ні брязкоту зброї. Запорожці були досвідчені воїни і підкрадалися до ворожої фортеці, як обережний мисливець до дичини.

— Браття! — промовив Сірко тихо.