Перехресні стежки - Франко Іван

Протоколянт серед загального гуркоту і шуму почав відчитувати лісту розправ.

– Абіхт Хаскель – нема. Анштелер Фроїм – нема. Бабій Митро – нема.

– Є, є, прошу пана! – запищав малий чоловічок із юрби.

– Добре, добре. Бабій Митро є.

І, зачеркнувши оловцем назву присутнього, читав далі. Хто не відізвався в тій хвилі, не був моментально присутній, не дочув своєї назви серед шуму, того справа спадала з порядку денного.

– Але я тут! Ось де я, Абіхт Хаскель! – кричав пейсатий жид, вбігаючи задиханий із сходів.

– Пропало. Було обізватися тоді, коли вас читано. Дістанете другий термін.

Се "філізовання" тяглося з півгодини. Поминені зголошувалися, просили, сперечалися, деякі починали лаятись; протоколянт грозив, що велить арештувати непокірних. Роззяви-селяни, що не обізвалися в першій хвилині, чухалися в потилицю і зітхали важко, але не відходили, мнучи в руках "форлядунки" і ждучи таки ще якоїсь ласки Божої. Із ста п’ятдесятьох справ, покладених на порядку деннім, скинено таким робом цілих вісімдесят. Коли вибила дев’ята, викликування скінчилося, протоколянт вернув до зали, возний станув при дверях, і почалися так звані "пискові" розправи.

Євгеній зараз при початку викликування ввійшов до зали, де вже сиділи суддя Страхоцький і заступник прокуратора, ще молодий урядник, що з дуже неособливим успіхом силкувався надати свойому дитяче-наївному і смішкуватому лицю вираз урядової поваги і строгості. Суддя Страхоцький – то був маленький худенький чоловік з надзвичайно малою головою і ріденькою бородою. Хоча мав уже близько шістдесят літ, то проте виглядав щось мов недозріле, неустатковане. Його голос був пискливий, вираз лиця заляканий, очі вогкі, мов ось-ось йому збирається на плач; рухи нерівні, нерішучі, немов він ніколи не знав, що робити. В суді його знали всі як зовсім невжиточного суддю. Надзвичайно тупий у науках, він переходив у гімназії з класи до класи то просьбами, то протекціями, а одиноке, чого добре навчився під час університетських студій, се була гра в більярд. Зате коли прийшло до державних екзаменів, він був змушений перший раз у своїм житті напружити свій мозок. З тяжкою бідою він зробив судейський екзамен, але заплатив за нього дорого, бо по екзамені зійшов з ума. Його вилічили, але його духові здібності від того часу зробилися, коли можна, ще менші, ніж були. Проте він вступив до суду, відбув приписану практику, авансував, замикав і судив людей, не тямлячи ані законів, ані суджених справ і маючи собі тільки одно дуже просте правило: робити відповідно до сказівок прокуратора. Але раз трафилася йому неприємна пригода: чи то прокуратор хотів зажартувати собі з нього, чи, яко запалений мисливець, справді був розлючений на селянина, що ніччю застрілив у своїй бараболі дика і не віддав його пану, але сам іззів, – досить, коли прийшлося судити селянина за лісову крадіж, прокуратор приватно сказав Страхоцькому: "Я би такого злодія засудив на смерть, нехай би його повісили!" І Страхоцький ні сіло ні впало засуджує хлописька на смерть і зараз пише до ката в Голомуці, щоб приїжджав вішати. Справа наробила скандалу, і Страхоцького взяли знов до шпиталю. Але там сконстатували у нього органічну хибу і випустили його по кількох тижнях. У нього були широкі сімейні зв’язки, і йому виєднано те, що його знов узяли до суду, навіть авансували на радника, але не давали йому ніякої справи вести самостійно. Він укупі ще з кількома подібними інвалідами належав до постійних меблів при всяких розправах; се були так звані "неперемінні вотанти". Страхоцький звичайно дрімав під час розправи або, обернувшися плечима до публіки, писав пальцем по склі, писав усе одно однісіньке слово dobrze1, а коли прийшлося голосувати, то завсіди віддавав голос в дусі внесків прокуратора. Се, по його думці, була найліпша міра для виміру справедливості. Так він прослужив довгі літа, і йому лишалося вже небагато до вислуження повної пенсії. Але в судівництві повіяло трохи іншим духом, від совітників зажадали справжньої роботи, а не самого кивання головою на прокураторські внески, і хоча інституція "неперемінних вотантів" не перевелася зовсім, то проте старших повисилано на пенсію, а Страхоцькому віддано управу повітового суду в Гумниськах. Бідний чоловік мало не плакав, одержавши такий несподіваний аванс, але президент потішив його. "Дам пану совітникові наразі дуже інтелігентного практиканта, то він буде пану допомагати, а пан совітник будуть ласкаві держатися у всьому його вказівок. Сей практикант – дуже здібний правник і не схоче робити собі жартів з пана совітника, то вже на нього можна спуститися".

От так підготовлений, пан суддя Страхоцький рушив до Гумниськ і взявся робити справедливість у повіті. Практикант справді показався дуже здібним, так що людність ані в тоні ведення розправ, ані в їх скорості, ані в самих вироках не бачила ніякої зміни. Суддя був "острий", се так, але такий самий був і його попередник, і так, мабуть, і Бог приказав, щоб усі судді були острі, щоб лаяли обвинуваченого, веліли приставляти жандармами, грозили тюрмою і шибеницею. Які були їх вироки, наскільки відповідали законові, про се селяни здавен-давна не знали й не думали: вони знали одно, що судового вироку ніколи не можна зміркувати наперед так, як тяжко вгадати нумери, які вийдуть на лотерію.

XXXIV

Євгеній знав Страхоцького ще з часів, як сей був "неперемінним вотантом", але, знаючи, що у пана судді пам’ять коротка, представився йому і заявив, що заступає справу Ілька Марусяка.

– А, пан меценас, пан меценас, – засуєтився суддя. – Прошу, прошу! Ось ваше місце. Аякже, аякже, Ілька Марусяка. Будемо його судити нині. Добре, добре!

Євгеній представився заступникові прокуратора і заняв своє місце. Суддя тим часом приступив до вікна і почав своїм звичаєм писати пальцем по спітнілій шибі. Та ось увійшов практикант, що поводився тут зовсім як господар дому. Він уклонився Євгенію, наблизився до нього і спитав:

– Пан меценас заступають Ілька Марусяка?

– Так.

– Будемо старатися, щоб якнайшвидше прийшов на чергу. Прошу пана совітника!

Пан Страхоцький, почувши сей голос, покинув свою каліграфію і подріботів на своє місце.

– Ага-га, зачинаємо, зачинаємо! – пищав він, сідаючи.

– Возний, закличте – хто там перший? Ага, Митро Бабій і Олекса Чапля, – мовив практикант.

Возний отворив двері зали і крикнув до сіней:

– Митро Бабій і Олекса Чапля!

В сінях залопотіли важкі чоботи, і по хвилі ввійшли два селяни в латаних кожухах, поклонилися низько і станули при дверях. При їх виді лице судді Страхоцького з добродушно-заляканого зробилося якимсь тупо-жорстоким.

– Ближче сюди! – запищав він.

Селяни зробили два кроки і знов зупинилися.

– Ближче сюди! – знов запищав суддя і почервонів на лиці.

Селяни знов рушили несміло наперед, аж возний узяв їх за плечі і, попихаючи, поставив перед судейським столом.

– Чого вам треба? – запищав до них Страхоцький.

Селяни поклонилися.

– Та проше ласки найяснішого трибуналу, нічого!

– Як то нічого? Адже маєте нині термін!

– Так, так.

– За образу честі, – докинув практикант.

– Ага, за образу честі, – мовив суддя.

– Та то проше найяснішого трибуналу – яка то образа була? Він мене назвав злодієм, я його назвав злодієм, – ну, то вирівнялося. Він мені, вибачайте, матір спаплюжив, я йому спаплюжив матір, ну, то жадній кривди нема!

– А за що ж ти його заскаржив?

– Та бо, прошу пана, він мене назвав соціялістом, а я того не міг стерпіти.

– То така тяжка образа?

– А так. Скавзував мене на ціле село.

– А що ж тото значить?

– Та то ніби, що я десь церков обікрав.

– Та не брешіть-бо, куме! – перервав йому другий селянин. – То лиш вам так наговорили! То зовсім так не значить.

– А що ж то значить? – запитав суддя.

– Та то, прошу пана, значить, як хто в великий піст скоромне їсть.

Прокуратор, Євгеній і практикант засміялися. Суддя Страхоцький дуже не любив сміху. Йому все здавалося, що то з нього сміються, тож, зирнувши гнівно по присутніх, піднесеним голосом запищав до селян:

– І ви, драби, задля такої дурниці смієте трудити суд?

– Та ми вже перепросилися, прошу пана судії.

– Перепросилися? Коли?

– А от тепер, у сінях.

– Тепер? А не могли ви перепроситися вчора і не тратити дня на термін? Ну, коли вже тут прийшли, то мушу вам дати пам’ятку. Посидите оба по добі в арешті, щоб знали на другий раз, як докучати судові.

Євгеній аж ахнув при такім несподіванім обороті справи, тим більше, що оречення судді не було ніяким вироком, бо ж справа була залагоджена перед судом. Практикант і прокуратор ззирнулися і всміхнулись. Практикант так само всміхнувся й до Євгенія; видно було, що вони привикли до таких концептів пана судді.

– Возний! – крикнув пан Страхоцький. – Поклич ординанса, нехай візьме отсих двох і заведе до арешту!

Селяни стояли як остовпілі, далі почали проситися.

– Возний, виведіть їх! – мовив практикант і значущо моргнув возному. Сей приступив до селян, шепнув їм щось, і вони зараз успокоїлися і пішли – розуміється, не до арешту, а на вулицю.

Викликано другу справу – двох жидів-конкурентів. Рум’янець гніву відразу уступив з лиця судді. Жидівські справи були звичайно замотані, і він полишав ведення розправи прокураторові і практикантові, що любили розмовляти з жидами жаргоном, для нього майже зовсім не зрозумілим. Бідний суддя нудився, і нараз, коли практикант випитував жидів про справу, Страхоцький з плачливим видом обернувся до нього:

– Пане, але ж я не урядую!

Практикант перервав індагацію і глянув на суддю.

– Дайте ж мені хоч який акт, який папір, щоб я знав, що урядую.

Практикант схопився з місця, виняв із шафи перший-ліпший плік актів і тицьнув його під ніс судді, що зараз углибився в читання якихсь зовсім не зрозумілих для нього зізнань, рекурсів і реплік і був зовсім заспокоєний. Проходячи попри Євгенія, практикант сказав йому півголосом: коли має ще залагодити які справи, то може йти, бо перед Ільком Марусяком на порядку ще десять інших справ, а в тім числі три жидівські, а се потриває в усякім разі зо дві години. Євгеній пригадав собі, що справді має поробити деякі виписки в регістратурі, і вийшов, наказавши Марусякові, щоб пильнував черги і не відходив нікуди. Через півтори години, поробивши виписки і поснідавши в поблизькім заїзді, він вернув.