Серця трьох - Джек Лондон

- Колись на острові Барбадосі я повірив одному джентльменові, що заорендував моє судно ловити морських свиней...- почав був капітан.

- Ну, тим часом бувайте, шкіпере! - перебив Генрі.- Їдьте вже на «Анджеліку», бо ми зараз рушаємо.

Невеличкий загін і справді подався в гори, тож капітанові довелося скоритись. Пособивши матросам зіпхнути у воду човна, він сів у нього, взяв стернове весло й звелів вертатись до «Анджеліки». Озираючись подеколи назад, він бачив, як люди на березі з клунками на плечах скоро зникли в гущавині зелених заростів.

Перегодом супутники вийшли на нещодавно розчищений вируб, де кілька пеонів, вирубавши ліс, корчували пні, щоб приготувати землю під плантацію каучукових дерев для фабрики автомобільних шин. Леонсія, ідучи поруч з батьком, вела перед. Її брати Рікардо й Алесандро, обтяжені клунками, йшли всередині, а не менше за них навантажені Френк і Генрі були в ар’єргарді.

Високий, худорлявий літній добродій, схожий на ідальго, побачивши цю незвичайну валку, примчав конем до неї навпростець через ями й зрубані дерева.

Уздрівши Солано, він скочив з коня, щиро привітався з ним за руку й скинув перед Леонсією сомбреро; з його вітання й виразу обличчя видно було, як зачарувала його дівчина.

Розмовляли вони іспанською мовою і так швидко, мов стріляли з кулемета. Згоду про коней дано раніш, ніж Моргани встигли познайомитись із тим добродієм. За тамтешнім звичаєм свого коня плантатор відразу віддав Леонсії, сам підтягнув стремена й допоміг їй сісти в сідло. Пошесть, пояснив він Енріко, знищила майже всіх його верхових коней, тільки в головного наглядача лишився ще цілком пристойний кінь, і його він віддасть Енріко, як тільки наглядача знайдуть.

Щиро стискуючи руки Френкові й Генрі, він з гідністю дві хвилини красномовно засвідчував, що кожен друг його любого друга Енріко друг і йому. Енріко почав розпитувати про дорогу до Кордільєрів і згадав слово «нафта». Френк нашорошив вуха.

- Ви кажете, сеньйоре, що в Панамі є нафта? - втрутився він у розмову.

- Є,- кивнув плантатор.- Ще наші діди знали про це, та нічого не робили. І тільки компанія «Ермосільйо» прислала сюди своїх інженерів-грінго, потай від нас усе обстежила й почала скуповувати землю. Кажуть, тут її дуже багато. Але я на цьому не розуміюся. Знаю тільки, що вже зроблено кілька свердловин; їх ще й далі роблять. І нафти стільки, що вона заливає все навкруги. Кажуть, що її не можна вдержати під землею, надто вона тисне знизу. Їм потрібен нафтопровід аж до самого океану, і вони вже почали будувати його. А тим часом нафта розтікається ярами, і хтозна-скільки її пропадає марно.

- А нафтосховища в них уже є? - спитав Френк, згадавши «Темпіко петролеум», куди було вкладено більшу частку його грошей. Виїхавши з Нью-Йорка тоді, коли акції компанії підвищувалися, він не мав звідти більше ніяких відомостей.

Плантатор похитав головою.

- Все вперлося у транспорт,- пояснив він.- Перевезти все потрібне від моря аж сюди на мулах неможливо. Хоч дещо вже й перевезене. Вони понасипали греблі між горбами й поробили у видолинках ставки, але все одно багато нафти стікає вниз ярами.

- А ставки вкрито чим-небудь? - поцікавився Френк, пригадуючи спустошливу пожежу за перших часів роботи «Темпіко петролеуму».

- Ні, сеньйоре.

Це вже Френкові зовсім не сподобалося.

- Їх треба вкрити,- мовив він.- Досить, щоб якийсь п’яний або мстивий пеон кинув сірника - і все згорить. Так не можна.

- Та я до цього непричетний,- мовив плантатор.

- Я кажу не про вас, я про компанію «Ермосільйо»,- пояснив Френк.- Я сам уклав гроші в нафту. У мене вже коштують сотні тисяч доларів такі випадки, чи, коли хочете, злочини. Того, як виникла пожежа, ніколи не дізнаєшся. А от того, що часто вони трапляються, не заперечиш.

Що хотів ще сказати Френк про доконечність охороняти нафтові ставки від нерозумних та злостивих пеонів, лишилось невідомим, бо саме під’їхав головний наглядач плантації з батогом у руці. Він зацікавлено приглядався до прибульців, але водночас не спускав з ока пеонів, що корчували пні.

- Чи не зробите ви мені ласки зсісти з коня, сеньйоре Раміресе? - ввічливо звернувся до нього господар, а коли той зсів, познайомив його зі своїми гістьми.

- Ось ваш кінь, друже Енріко,- мовив плантатор.- Якщо він загине, сідло й вуздечку повернете тоді, коли вам буде зручніше. А не буде нагоди, не турбуйтесь і пам’ятайте, що, крім приязні, ви мені більше нічого не винні. Шкодую, що ви й ваші люди не маєте змоги скористатися з моєї гостинності. Та я знаю, що то за хижий собака наш начальник поліції. Ми вже постараємось, щоб він не пішов вашим слідом.

Коли Леонсія та Енріко посідали на коні, а клунки цупко поприв’язували ремінням до сідел, валка рушила в дорогу. Алесандро й Рікардо, вхопившись за стремена батькового сідла, бігли поруч із ним. Так було легше бігти. Тому Френк з Генрі також узялися за стремена Леонсіїного сідла, до якого прив’язали торбу із срібними доларами.

- Якесь непорозуміння,- пояснив плантатор своєму наглядачеві.- Енріко Солано - порядна людина. Він не може зробити нічого нечесного. Але він щось зробив, і Мар’яно Веркара-і-Іхос женеться за ним. Ми скеруємо його в інший бік, якщо він сюди з’явиться.

- Ось його вже видно,- зауважив наглядач.- Та тільки йому не пощастить знайти коні.

І він, ніби нічого не сталося, заходився лаяти пеонів - мовляв, хоч би за день зробили половину того, що належиться.

Скоса поглядаючи на купку людей, що швидко наближалися на чолі з Альваресом Торесом, плантатор удавав, ніби не помічає їх, і далі розмовляв з наглядачем про те, як краще викорчувати величезне дерево, коло якого шпортались пеони.

Він люб’язно відповів на Торесове привітання і чемно, але трохи глузливо, запитав його, чи не веде він своїх людей шукати нафтових джерел.

- Ні, сеньйоре,- відмовив Торес.- Ми шукаємо сеньйора Енріко Солано, його дочку, синів і двох високих на зріст грінго, що були з ними. Власне, ми шукаємо грінго. Чи, бува, не йшли вони сюдою, сеньйоре?