Земля - Кобилянська Ольга

А хоч і принесе, то певно лише половину з того, що ви дасте. І хоч би він їй і сам не дав, то вона видере від нього. Він же не витримає, аби не вступити вперед до неї. Від мене недалеко до неї. Дайте мені вже ліпше все відразу; я собі сама понесу, попечу все красно і вже вам готове принесу. А як хочете, то віднесу вже прямо до хлопця, та й не будемо часу тратити. Йому кожний день там чорний, як ніч. Вже я для нього що зможу, то найліпшого зроблю; він у мене хлопець жвавий і добрий! — додала, як перше, щиро і побожно.— Спустіться лише на мене!

Вона звернула свої проникливі очі на засмучену жінку перед собою і додала:

— Село осиротіло, відколи він пішов.

Марійка хитала мовчки головою.

— Чи лиш воно осиротіло! — відповіла гірко.— Чи лиш воно осиротіло? Але я вже послухаю!—додала, підводячися з лавки.— Зроблю, як кажете! Дам вам тепер муки, візьміть із собою, а все, що злагоджу, наднесу завтра до вас сама! Богу дякувати, що йдете в місто! — додала, ущасливлена думкою, що бодай хтось її близький побачить любимця і передасть її посилку. Івоніка аж за тиждень буде у нього, а він, певно, зрадіє, як побачить знайомих із села, та ще, до того, Домніку із клуночком від мамки.

Утерши сльози, що мов мухи лізли їй в очі, почала нишпорити по хаті.

— Відколи знаю, що Михайло слабий, то не маю супокою ні вдень ні вночі,— говорила, обернена плечима до жінки, що сиділа на лаві та слідила за кожним її рухом.— Здається мені, що таки злетіла би до нього! Але де мені йти до нього? Доста, як Івоніка йде! Казав, що буде щонеділі ходити! Щонеділі! То вже хай він ходить! Я рада, що він буде ходити. Все йому буде легше, як побачить тата! Та й казав Івоніка, що він смутний... А мені при тих словах так, як би хто студений ніж у серце всадив... А ви як гадаєте, Домніко, як ви гадаєте?

Домніка потішала розумними словами, що промовляли щиро до серця, а відтак тим, що все "минає". Все мало свій час і все минає. І не таке, та й минає. Вже які вона гризоти мала у своїм житті, гадала, що в землю піде з жури. А бог дав, та й усе минуло, та й вона і до сьогодні живе. Коби здоров'я...

Півгодини пізніше йшла назад тою дорогою, що перше. Сим разом несла мішок на плечах і ступала повільним кроком. Несла муку, з якої мала спекти колачі і хліб для рекрута, а далі й інші речі, які ще в останній хвилі передала за її намовами стурбована мати.

З чорного змарнілого лиця світилися вдоволено чорні очі. Тішилася добутком, думаючи: "Спечу йому два малі колачі й зо два буханочки хліба, а рештою поділюся. Що то хлопцеві пошкодить, як я собі зі всього потрошку візьму? Коби всім така біда, як йому! Гей, гей! Тато щотижня бігає, а мама день і ніч за нього пам'ятає. За мене хто дбає? Той туман?" Її уста викривилися в гіркій зневазі. "Якби я сама не заробила та не придбала, то хоч гинь із голоду! Тут є звідки брати! Вони мають більше, як я! Коби всі їх так кривдили, як я! Хто їм так усе добре зробить, як я? А мій труд не варт нічого? А то, що я йду? Гей, боже, боже!"—зітхнула глибоко і, підкинувши скручений в руках мішок вигідніше на плечі, пошкандибала до своєї хати, що стояла під великим, тепер змертвілим лісом, і прямувала до одинокої цілі в її житті.

Ототу хатину, що дивилася до неї, мов прикована на місце дитина, заповнити всячиною і прибрати стрійно знадвору й зсередини. І се їй удалося, її вроджена інтелігенція і розум перли все до дальшої праці й акції, а відколи Михайло Федорчук покинув хату своїх родичів, пішовши в рекрути, відколи Сава подався за Рахірою, хата Марійчина сталася для неї якимсь невичерпаним джерелом, із якого черпала свої зарібки, та точкою, коло якої кристалізувалися всі живі думки тої даровитої, хитрої голови, спинялись її жадібні руки, руки, що ніколи не спочивали...

IX

Глибока зима. На широкій площині за містом, де відбувалися звичайно військові вправи, уставили за розказом [95] генерала кілька наметів. На ніч вислали туди кільканадцятьох рекрутів. Мали там провести ніч і тим випробувати, чи намети скажуться достаточною охороною проти тріскучих морозів і заметільниць.

Між висланими рекрутами був і Михайло Федорчук. Він і ще один камрат мав також ночувати в однім із наметів. Не сміли спати. Жоден з них не смів заспати, хіба що на коротеньку хвилиночку і то на переміну. "Щоби котрий туман не замерз!" — гукав за ними, остерігаючи їх, один підпоручник.

Настала ясна тиха ніч і привела мороз і студінь із собою. Легені, неначе хлипаючи, набирали морозячого воздуху в себе, а на вії насідали срібні іскорки палючого морозу. Зорі дрижали й миготіли, і їх світло здавалося очищене й відроджене в тій напрочуд ясній, мов кат, немилосердній ночі.

Оба рекрути були за приписом одягнені, одначе, коли зблизилася північ, студінь паралізувала сустави їх тіла. Вуха понапухали, а щоки розболіли й розпеклися, мов огнем поприскувані. Намети сказалися дуже марною охороною проти такої брутальної студені, коли в одній напрочуд ясній ночі, одначе, треба було в них видержати аж до рання.

Під час коли Михайловий камрат умостився на малу хвилину задрімати, він сам проходжувався машинально на означенім місці коло намету сюди й назад.

Грубі сльози тиснулися йому із зимна й з болю все наново в очі. Був до крайності огірчений і розжалоблений. Мерз страшенно, а ніч ясна та скреготяча здавалася безконечною, та супокоєм своїм лиш завзивала до ворохобні [96]. Своїм здоров'ям мали випробувати намети. І невже ж? Хто журився їх тілом? Хто журився їх здоров'ям? Хто журився мужиком? Ет! — збив кулаками докупи, мов грубими грудками землі, і протер морозом отяжілі очі. "А нехай би він свою силу і своє здоров'я стратив, які вніс отут, вернув калікою додому, яка нагорода ждала би його по тім всім? Хто рятував би його відтак? Хто, хто? Еге! Прийди, тату, та подивися, як твій син, як та собака, виє зі студні!" В його нутрі здіймився огірчений голос. "Прийди! І дома гризе студінь, з'їдає, як огонь, але дома ти не собака і не йдеш на безплатне каліцтво, як отут..."

Перед його душею спинилася нараз одна картина, яку бачив раз із своєю мамою на однім торзі і ще й досі її не забув. І його мама хрестилася все, коли згадувала ту стрічу.

То пробували на ярмарку. Був великий стиск, і одно товпилося галасливо округ одного. Погода була прегарна, і старе і молоде, жіноцтво, і дівоцтво, і чоловіки вешталися живо всюди.

В тім поквапнім здвигу зачули нараз музику. Хтось грав на катаринці чи на чімсь подібнім. Мимоволі подалися за звуками. Вони протиснулися крізь громаду, і який вид указався їх очам! Жовнір (в такім же самім мундирі, який він мав тепер на собі) незвичайної сили в плечах стояв,— ні, не стояв, плечі його стояли на землі, бо у нього були ноги майже по пояс відтяті,— стояв і крутив на землі уставлену катаринку. В колосальних плечах, здавалося, сила сконцентрована.

На грудях блистіла медаль, а його скісно всаджені чорні очі горіли недобрим огнем. Такий похмурий і небезпечний був його погляд, що він, не промовляючи до нікого ні слова, поражав своїми очима. Виглядав, неначеб мав у найближчій хвилі пімститися тяжко на кімсь із товпи за своє велике нещастя. Дівчата відверталися від нього, перелякані тим поглядом, а дві вагітні жінки віддалилися прудко з його округа, спльовуючи та хрестячися раз по раз. Його мати говорила, що чула до вечора його погляд на своїм чолі і мусила дома вугля гасити. Таке величезне було нещастя сього чоловіка, що, мов невидима лиха сила, переходило поражаюче на інших.

Він сам був сильно потрясений тим видовищем. Не раз бачив уже калік, калік різного роду, але тут, де чоловік був у самім найсильнішім розцвіті своєї молодечої сили такий скалічений, де нещастя через полишену силу й міць майже розкішних членів виступало так ярко наверх, воно було засильне, щоб не оставити тривкого враження. Він мав його свіже в своїй душі.

Ніхто не розпитував у нещасного, в який спосіб окалічів так страшенно, одначе його мундир і медаль на груді вказували самі, де шукати причини.

Як Михайла відібрано до війська, то мати його була перша, що нагадала йому того нещасного.

— Сього можеш у війську дослужитися! — віщувала гірко й заплакала голосно.

І коли він саме того не боявся, він був усе дуже обережний із зброєю, мав взагалі перед зброєю якусь неописану відразу, то міг окалічіти в інший спосіб. Кілька то повідало, як вернули каліками. Покинули свою землю молодими, здоровими, а вернули назад із скалічілими руками... А земля вимагала лише дужих і здорових рук... Але що кого обходило, які руки поверне він, Михайло Федорчук, своїй землі?

Він збив із зимна неповоротно прибраними ногами докупи і звернувся бистро від намета назад. Відтак глянув на нього. Ніч стояла ще вповні... Півгодини пізніше станув камрат на його місце, а він, закутавшися в солому й у жовнірське покривало, ліг спати.

Ніч здавалася безконечною. Він мерз страшенно, а до того, боліли його ноги й руки. Лежав і мав, як звичайно, коли був на самоті, свою рідню і рідну сторону перед душею. Тамтого року в тім часі був він дома і пильнував своєї худоби у стайні. Там було тепло, і худоба огрівала його ще своїм теплим віддихом, а тут мав він міряти своїм тілом степені зимна.

А відтак, коли настане весна — за три місяці вона вже настане — буде земля його надармо вижидати. Розстелеться чорна й широка, як море, голубе небо буде сміятися, а його не буде. Не він буде її орати. Великі її скиби будуть на ній стирчати, і не він буде їх розкрилювати.

Тисячі чорних, обгорілих рук будуть тим зайняті, будуть тяжку залізну зброю чистити і вправлятися в її уживанні. Дужі, молоді, мускулярні руки — се становило якусь силу!

Кожний лишив дома десь там свій загонець, і він буде надармо його вижидати. Мов сирота, буде його вижидати... І межи тою землею і ними грала, мов струни, сюди й назад — доля...

Та кукурудза, що він із татом ще сеї весни посіяв, вже геть підросла. Вже пряла. І її було багато, цілий лан. Виросла висока й сильна, і її стьожкувате шовкове листя шелестіло неустанно в легеньких подувах вітру...

В тишині чув він добре її шелест. Тепер, в отім сонячнім надвечір'ю, як усе затихло, пизата гарбузина неначе навмисне висунулася на межу та шелестіла між собою:

— Як мається Михайло?

— Мабуть, добре!

— Недобре! — потягло воздухом.— Він тужить!

— За нами! — прошелестіло листям.

— За нами...

А відтак потягли, мов морем, незлічимі шелестячі голоси понад лани:

— За нами...

Опісля умовкло, неначе на місці закам'яніло...

Другого дня зранку вернули інфантеристи напівзамерзлі з повідморожуваними лицями, вухами й руками назад до касарні, а генерал прийняв мельдунок, що ним проектовані намети показалися нездатними проти студені і що кількох інфантеристів, сильно перестуджених, відіслано до шпиталю.

Х

— Ти правду казала, Рахіро, біганина не має кінця! — говорив Сава глумливо до дівчини, що несла пляшку з горівкою із корчми, де стрінулася з хлопцем, що купував там пачку, і тепер вертала разом з ним додому.— Аби ти казала, що просидить дома одну неділю, то й то ні! Скоро лише по півночі, старий зривається та й топче землю до нього!

— Видиш! Не казала я? Я се відразу знала! — відказала дівчина з енергічною певністю.— Дивися лише, скільки грошей вивандровує за ним! Тепер ви збили трохи хліба! Дивися лише, що за ті гроші закупиться! І скажи мені відтак, чи й ти обірвав що з тих грошей?

Не відповів нічого.