Під тихими вербами - Грінченко Борис

Цей білявий парубок, з маленькими ще вусами, задавив свою дитину від дівчини... Цей он підпалив село... Отой дід старий, п'яним бувши, пробив своєму сусіді колякою голову, що той і вмер... Цей знову щось страшне зробив... І так кожен...

І він, Зінько, серед їх, не винний, а ніхто йому навіть і віри не йме, що він не винен, тільки сміються з його... І його дожидає така ж кара, як і їх... За що? Де ж та правда, коли можна карати чоловіка за ніщо? Коли однаково терпітиме і отой чорний, що сміючись розказує, як він сокирою розрубав голову, і він, Зінько, що хотів тільки одного: щоб людям було краще, хотів добра людям!.. Без ніякого доводу його обвинувачено в страшному злочинстві, зганьблено, закинуто в тюрму, судитимуть і каратимуть його!.. Нащо ж тоді весь цей лад на світі, весь цей порядок, коли через його можна карати, мордувати невинних? Адже Зінько знає, що не з самим їм так бувало,— він про це і чув, і читав. А коли так, то навіщо людям ці всі суди, ці всі начальники? Чи не краще було б, якби цього нічого не заводити, якби люди самі собі жили, громадою лад і суд давали?

Громадою! А яка ж і громада, як не така не? Чи вона ж його, неповинного, оборонила? Ба ні, хіба ще глибше втоптала в це багно!.. Чи вона по правді громадським справам лад давала? Ба ні; Дениси, Рябченки, Сучки — от кому серед неї вільно й ласо живеться, а чоловікові чесному та вбогому — ні!..

Нема й у громади правди! А де ж? Де? Може, не серед людей, може, в бога? Так усі кажуть... Але ж. бог бачить, як у громаді неправедні люди, глитаї панують,— чого ж їх не зупинено? Адже Зінько невинний.— чом же цього не виявлено? Чом?

І страшні думки вставали в Зіньковій голові... Він жахався їх, він прогонив їх од себе, а вони обнімали його все дужче й дужче, а вони пекли його, палили, що аж розум йому туманів, що аж обморок його брав.

Нема правди в світі, а коли вона часом де й озветься, то там їй рота затуляють, там її згнічують, затоптують, винищують.

І н і х т о не зробив так, щоб вона подужала. А тим часом є ж така сила, що могла б це вчинити? Чи і в тієї сили правди нема? Чи тієї сили нема? Дак навіщо ж тоді і люди живуть, родяться, сміються й плачуть, борються і вмирають? Навіщо?

Відповіді не було, а голова розскакувалась од божевільних думок.

Не знати, що сталось би з їм через ці думки, якби їх не розбивали на який час оті допити в слідчого, де він повинен був боронитися, та життя з людьми, з якими мусив пробувати в одній хаті. Найбільш оці люди...

Він спершу й боявся їх, і гидував ними. Вони здавалися йому людьми одмінними від його самого, цілком одмінними, бо це були злочинці, лиходії. Йому здавалося, що звичайні люди — то по один бік, а злочинці — то по другий; що в звичайних людей усе так, як і треба в людей, а в злочинців усе інакше: і правда в їх не така, і хочуть вони не того, що всі люди та й уся в їх душа не така, а гірша — лиха, темна, ворожа. З такими думками прийшов Зінько до тюрми, а як побачив ці обличчя, позначені острожною неволею, а часом і гріхом, як уздрів ту одежу, завсігди йому страшну, то мов іще виразніше почув, що ці люди — зовсім не те, що він, і не можуть бути тим. Кров у їх на руках, кров і на душі. ї були вони йому страшні. А ще гірші сталися після однієї події. Ото тільки вкинуто його в цю півтем-ну кам'яну яму, ще не встиг він добре й розглянутись, а вже його звідусіль оточено. Роздивлялися на його зацікавлені, розпитувалися, як звуть, звідки, за що потрапив сюди.

— За ніщо потрапив,— од казав Зінько.— Хтось убив чоловіка, а мене винного зроблено.

— Овва! А ти хіба його не вбивав?

— Якби я його вбивав, то не казав би, що не винен! — одмовив палко Зінько.

— Ф'ю-ф'ю! — засвистів чорний рештант.— Кожен, братику, перед слідствувателем каже, що він не винен, бо нікому не хочеться на Сибір мандрувати, а тут інша річ. Ми це діло добре знаємо — нас не одуриш.

— Я й не думаю вас дурити.

— От штукар! — сказав той-таки рештант із великою чорною бородою.— Я аж двом сокирою голови розколов, та й то не ховаюся, а він одного придавив, та вже злякався. Ха-ха-ха!

Чорний рештант зареготав, за ним іще дехто. Зінько сидів то червоний, то білий як крейда. Він бачив, що'не впевнить цих людей, що даремні будуть усі його слова: звикши самі брехати й ховатися з своїми ще не викритими злочинствами, вони й іншому не йняли віри. 0Зінько замовк, але всі ці люди стали тепер йому Такі огидні!..

Він жив серед їх тихо, ні з ким не сварився, та ні з ким і не ладнав. Щоправда, вони його не займали. Вій з того був радий вельми, сидів собі в темному куточку та думав свої тяжкі думки... А рештанти жили своїм життям: гуляли в карти і часто за їх лаялись, а то й бились, оповідали один одному про свої пригоди, добували десь тютюну і горілки і часом бували п'яні. Якось трапилося, що один рештант програв другому півкварти. Добули її й постановили випити гуртом — усім тим, що гуляли того разу в карти. Серед них був і Онисько — той молоденький білявий хлопець з сірими очима, що задавив дитину. Випивши дві чарки, він трохи сп'янів і сидів похнюпившись, спустивши вниз руки.

— Чого розманіжився? — штовхнув його рештант, що сидів біля його.— Ех, ти! Пити не вмієш... Уже й п'яний!

— Я не п'яний...— озвався якимсь плачучим голосом парубок.

— Ну, а чого ж ти розквасив губи?

— Сумно...— відказав тим самим голосом napyбoк.

— Сумно! Ха-ха-ха! — зареготалися п'яні рештанти.— До мами схотів? Чуєш?

І вони почали його смикати, штовхати...

— Одчепіться!.. Душа моя не терпить... Ой, важко мені!.. Ой, тяжко!..

Він обхопив себе руками за голову і хитав нею, приказуючи:

— Ой, горечко ж мені!.. Ой, лишенько моє!.. Ой, що ж мені робити?.. А воно ж озивається!.. А воно ж озивається!...

— Що озивається, ти, рюмсало?

— Воно... як янголяточко... А я ж його задавив... А я ж... Ой боже!..

— Дак нащо ж ти його давив, слинявий? Коли вже нарядили з дівкою дитину, дак і нехай буде дитина, а то ще давити! — казав той палій, що підпалив село.

— Та хіба ж я хотів?.. Та я ж і не думав того робити... та я ж...— Парубок уже плутав, хлипаючи.

— Та чом же ти її не взяв? — питав палій. Парубок ще раз хлипнув, помовчав, а тоді відказав:

— Я б її узяв... Коли ж вона наймичка, та така вбога, що в їх не хата, а хлів... а мій батько багатир на все село. Каже мені: "I в голову собі того не клади, щоб Химку сватати. Ніколи того не буде!" А мій батько такий, що як що сказав, то так уже й є. Я й знав, що батько не дозволить сватати, а все ходив... усе ходив... бо так і порива... Ну, а то раз я на баштані був... баштан стеріг... Прибігає вона до мене: "Ой Ониську, прийшла по мене смерть!" —"Чого ти?" —"Утекла з дому, бо там мене вб'ють, як побачать". А в неї батько такий лютий, що як розпалиться, то и чоловіка вб’є, а мачуха ще його й піддрочує... Ну, там у курені й народилася дитинка... Взяла його Химка, положила до себе на коліна, загорнула в попередник. Лежить воно, пхикає, пищить з холоду, а ми над ним плачемо. Знаємо обоє, що не можна Химці з їм додому прийти. "Я,— каже вона,— піду в город".—"Як же ти підеш туди без пашпорта? Та й хто ж тебе візьме з дитиною?" Як почала ж вона тужити, як почала!.. Дак у мене так серце й крається!.. А далі як почала мене клясти!.. І жаль мені її, і вже чую, що й мене за серце вхопило. "Цить,— кажу,— не клени! Хіба мені самому легко?" А вона: "Та ти ж устав та й пішов, та взяв собі другу, та й житимеш із нею вік свій у добрі та, в щасті!.. А я ж піду попідтинню!.. Та мені ж через його тільки з мосту та в воду!.. Та бодай би тобі сонце праведне не світило, як ти мене занапастив!.. Я тебе просила, я тебе благала, щоб ти пожалів мене!.. А ти ж не послухав!.. Тепер бери його та роби з їм що хочеш!.." Та взяла тую дитинку та й положила мені на коліна, а сама все своє!.. Ухопило мене за серце, обняло мене огнем,— як ухоплю я ту дитину, як струсону нею: "Через тебе,— кажу,— прокляте, все це сталося!" Та й кинув його до неї знов... А воно... бідненьке... і не... писнуло... і притихло... Сидимо, мовчимо вже, а воно лежить... І не ворухнеться... Химка до його: "Ой боже ж! Дитина нежива!.." Та тоді знов у плач!.. Це ж як я його струсонув, то і дух із його витрусив. Сидимо над їм та тужимо. Тужили-тужили — трохи не до світу... а тоді... закопали його... От так... От і все...

— Ну, а як же довідались?

— Собаки вигребли та й витягли... Ой боже мій!.. Боже мій... оце спати ляжу, а воно мов коло мене тут пищить!.. пищить!..

І парубок ізнову почав хлипати, а його великі сірі очі зайшлися сльозами. Рештанти всі притихли, не озивалися. Враз чорний гукнув сердито:

— Чортбатьказна-що! Слухають того плаксія!.. "Писціть! писціть!.." Плюньте ви на його!.. Допиваймо, що є!

І, покинувши парубка, взялися знову до горілки. Але з того часу чорний і просвітку не давав Ониськові. Тільки зуздрів, що той сів собі в куточок або просто замовк, нічого не говорить,— зараз починав:

— А що? Вже пищить? Га? Пищить?

У безщасного від того нагадування все обличчя якось бгалося, стискалося в один вираз страшної пекучої муки, сірі очі туманіли... А чорний, незважаючи на те, знущався:

— Придави його дужче, щоб не пищало! Онисько стискав зуби та аж вився з болю. Дехто з рештантів іноді казав:

— Та ну-бо, годі! Чого ти причепився до його?

Здебільшого ж не зважали на те. Чорного всі боялися.

Одного разу, під час такого мордування, Зінько вже не стерпів більше. Він підійшов до чорного і промовив тремтячим голосом:

— Не кажи йому цього!

— А тобі яке діло? Ти що за пан? — визвірився той.

— Таке мені діло, що ти його мучиш. От же не муч!..

— Чи ба, який милостивий! — зареготався чорний.— Плювать мені на тебе! Хочу казати й казатиму!

— Ні, не казатимеш!..— Зінько почував, що голову в нього мов огнем обнімає.

— А що ж ти мені зробиш, як казатиму? — глузливо питав чорний.

— Зроблю, що тобі заціпить!

— А поки те буде, дак я з твоєї морди зроблю настоящего патрета! Бачиш? — І він пхнув йому під ніс свого здоровенного кулака.— Нюхай!

Рештанти притихли, всі обличчя повернули до Зінька й до чорного. Цей був такий здоровий, що Зінько здавався перед ним трохи не хлопчиком. Видко було вже й зараз, хто подужає, коли прийде до бійки.

— Геть з кулаком! — промовив Зінько голосом, що дзвенів і тремтів, як струна.

— Нюхай! — І чорний штовхнув йому кулаком у зуби.

Ще одна мить, і Зінько відштовхнув би від себе нахабного, і тоді мусила б початися бійка.