Сибірські новели - Антоненко-Давидович Борис
— невиразно відповів Кузьма Іванович, напускаючи на себе для захисту божественну ману.
— А все ж? — допитувався Корж, добираючи, як би то делікатніше підійти до питання, заради якого він викликав до себе "христосика".
Маленькі очі Кузьми Івановича забігали по кутках вартівні, як зацьковані миші. Невже якийсь Юда в камері вже доніс на нього начальникові?
— Та ти не бійся — я просто хочу з тобою побалакати про те про се, — заспокоїв його Корж, але Кузьма Іванович тримався й далі обачно.
— А чого боятись? Жодна волосинка не впаде з моєї голови без Божої на те волі.
— Так-то воно так... — застукотів дрібно пальцями по столу Корж, не знаючи, як підійти до в'язня, щоб не наполохати його.
— От ти, Іванов, божественний чоловік, мабуть, і Біблію читав...
— Читав, — ствердив Кузьма Іванович.
— Так от скажи ти мені, чи правда, що в Біблії написано, як воно тепер у нас є й що буде?
— Правда, — переконано відповів Кузьма Іванович, від чого Корж ближче нахилився до нього через стіл.
— І як же воно там сказано?
— Та ось, приміром, таке: "І приіде же на землю анцихрист, ім'я же йому звірине..."
— А до чого ж це воно? — не второпав Корж.
~~ А пам'ятаєте, як звали Троцького? Лев! — урочисто проказав Кузьма Іванович.
Ай правда, що — Лев, — здивувався Корж, але справа з Троцьким мало цікавила його: це вже перегорнута сторінка минулого, та й який з нього анцихрист, коли він став ворогом народу.
— Ну а про теперішнє там щось є?
— У пророка Ієзекіїла сказано: "І прийде час, і літатимуть над землею залізні птахи й кидатимуть вогненні яйця..."
— Ти дивись! — зачудовано промовив Корж. — Вроді, значить, самольоти й бомби?
— Виходить, так.
— Ну а чим же воно все кінчиться? — ще ближче підсунувся Корж до Кузьми Івановича. Але ж і в Кузьми Івановича душа не повстянка, щоб не збагнути, куди гне начальник, і знову він напустив на себе непроникливого туману:
— Путі Господні — несповідимі...
На тому й спинився: нема дурних давати начальникові матеріал на себе!
Ще двічі Корж викликав Кузьму Івановича до вартівні, але так нічого й не вичавив з нього. На всі дальші розпитування Кузьма Іванович одбувався такими загальними разами, що Корж дійшов висновку: "Або сам нічого не знає, або бреше", й дав спокій збентеженому несподіваними викликами Кузьмі Івановичу.
ЩЕ ОДНА ЗАГАДКА КОРЖЕВІ
Не раз, коли прогулювались в'язні на маленькому подвір'ї сізо, Корж, стоячи на ґанку, придивлявся ще до одного в'язня з камери № 3 — Петренка-Черниша. Інтригувало подвійне прізвище. У блатних це звичайна річ — скільки разів попадався до рук міліції, стільки й прізвищ — Іванов, Петров, Сидоров, він же Коваленко, він же Фінкельштейн. Але на блатного Петренко-Черниш не скидався. Блатних, котрих Корж люто ненавидів, він визначав з першого ж погляду: видно між ложками ополоника!
Якось Корж не втерпів і спитав Петренка-Черниша:
— А чого це у вас дві фамілії?
— Не дві, а одна, подвійна, — спокійно відповів той.
— Та це все'дно, а чому воно так?
— Якийсь прадід був Петренко, а по-вулишному його прозвали Черниш; згодом вулишне прозвисько приросло до прізвища.
— Це буває, — погодився Корж. — На тій вулиці, де я колись жив, були три брати Василенки, а по-вулишному їх звали Драшпани.
Корж і сам не гаразд усвідомлював, чому цей Петренко-Черниш так цікавить його. Від начальника 3-ї частини Сонова Корж дістав вказівку особливо пильнувати цього в'язня. Це — колишній письменник, написав кілька книжок, отже, мабуть, не дурний: жив на волі добре, а опинившись у таборі, він, безперечно, невдоволений з свого теперішнього становища й, мабуть, про це висловлюється: крім того, він український націоналіст: отож треба дізнатись, що він каже в камері сізо.
Корж доручив Пальчикову й Сєнотрусову підслуховувати через двері його розмови, але це нічого не дало: Петренко-Черниш був відлюдкуватий, і якщо й розмовляв, то тільки з Герасимовим, але так тихо, що не можна було нічого розібрати. Навіть блатні шанувались перед ним і не мали охоти заробити махорчаної цигарки на Петренкові-Чернишу. Тут важило реноме письменника, що поза його волею ходило в таборі за Петренком-Чер-нишем. Навіть коли Чмир надумав по-земляцькому підсипатись до нього й дещо вивідати, потрібне 3-й частині, Іван Різаний спинив:
— Це фраєр особливий — він письменник. Ти знаєш, що він може написати, коли вийде на волю, про всіх підерів-піратів? Розкриє всі їхні понти*!
Цього було досить, щоб Петренко-Черниш користувався в камері своєрідною екстериторіальністю.
У Коржа не було бажання збирати на Петренка-Черниша обвинувальний матеріал, але зазирнути в нутро цього загадкового в'язня кортіло.
Справді, незвичайний цей в'язень. Коржеві відповідав він чистою українською мовою, яку Корж хтозна-коли чув, нічого не просив у Коржа й, відповідаючи на запитання, тримався незалежно, мовби говорив не з начальником, а з таким же в'язнем, як і сам. Дивно, але це викликало пошану до нього, і, мабуть, через те Корж казав йому "ви", а не тикав, як усім іншим в'язням.
* П о н т (кримін. жаргон) — хитрий спосіб, підступ.
Невтямки були Коржеві й слова начальника 3-ї частини, що це український націоналіст. Корж знав тільки про петлюрівців, гетьманців, усяких бандитських отаманів, що їх давно вже ліквідовано на Україні, а от про українських націоналістів почув уперше. Щоб ближче розпізнати в'язня, Корж одного разу взявся сам повести Петренка-Черниша на допит і дорогою спитав:
— А за що ж перший раз судили вас?
— За Україну, — коротко відповів Петренко-Черниш.
— Ну, а все ж за що? — хотів уточнити Корж, але Петренко-Черниш знову відповів коротко:
— Багато казати, та мало слухати.
На цьому й урвалась розмова. Не розводитись же Петренкові-Чернишу, що його, як і багатьох українських письменників у тридцятих роках, засуджено з фантастичним обвинуваченням, ніби він належав до якоїсь УВО, котра шляхом терору й повстання хотіла створити буржуазну українську державу! Навряд чи Корж щось би зрозумів з того, але відповідь Петренка-Черниша "за Україну" заінтригувала Коржа .ще більше, і він залишився в 3-й частині, де був за свого чоловіка, чекати кінця допиту.
Сидячи в коридорі біля кабінету, де допитувано Петренка-Черниша, Корж, прислухаючись, чув, як слідчий сказав:
— У нас є відомості, що ви казали в таборі про одного з членів ЦК партії й уряду: "Він підступний, лицемірний і боягуз". Це правда?
— А про кого ж саме я це казав? — спитав спокійно Петренко-Черниш.
— Ви знаєте про кого.
— Ні, не знаю. Може, про Молотова?
— Ні.
— Про Ворошилова?
— Ні.
"Та що він — справді, не догадується чи тільки прикидається дурником? Ясно ж, що про Сталіна його питають", — подумав Корж, але Петренко-Черниш лишався й далі недотепою.
— У ЦК й уряді багато людей, я всіх і назвати не можу. Назвіть конкретно, кого маєте на увазі, й тоді я спробую пригадати, чи казав коли-небудь щось подібне. Закон вимагає точного й ясного обвинувачення.
"Дивись, який метикований! І на законах знається", —подумав Корж, дивуючись у той же час, чому слідчий не каже прямо, про кого питає, а все торочить одне й те ж:
— Ну про одного з членів ЦК партії й уряду. Слідчий і обвинувачений ще довго воловодились,
коли Петренко-Черниш називав то Маленкова, то Калі-ніна, то Кагановича, ніяк не втрапляючи на потрібне прізвище. Нарешті він сказав:
— Я більше не можу вгадувати, я не ворожбит!
Не витримав кінець кінцем і слідчий. Пошепки він промовив, перевівши дух:
— Це ніби ви сказали про...
Корж не розчув далі, але йому неважко було збагнути, кого названо.
— Та що ви! ~ 3 голосу було чути, як посміхнувся допитуваний. — Про нього в таборі може голосно говорити хіба що тільки божевільний.
— Як це — божевільний? — здивувався слідчий, а за ним і Корж, що в'язень сам на себе дає обвинувальний матеріал.
— А дуже просто, — пояснив Петренко-Черниш: — Скажи про нього добре — ви не повірите й почнете тягати людей і допитувати — чи не сказано це іронічно, з насмішкою, глумом; а сказати погано — кому ж охота накладати собі на шию петлю!..
— Значить, у такому розумінні слід ваші слова сприймати? — спитав слідчий і став мовчки писати. За кілька хвилин він прочитав написане:
— "Таких слів про одного з членів ЦК партії і уряду я не казав".
На цьому й скінчився сьогоднішній допит Петренка-Черниша, і Корж повів його назад у сізо.
~ Так, кажеш, за Україну сидиш? — спитав дорогою Корж, переходячи на "ти", але цього разу це не означало, що він прирівняв Петренка-Черниша до інших в'язнів: у голосі Коржа прозвучала інтонація, схожа на приязнь.
~ За Україну, — ніби навіть з гордістю, як здалося Коржеві, повторив Петренко-Черниш.
— Слухай, — раптом ні сіло ні впало спитав Корж, — А ти знаєш таку пісню — "Та вже років з двісті"?..
— "Як козак в неволі", — додав, ледь усміхнувшись, Петренко-Черниш.
— Вона, вона! — зрадів не знати чого Корж.
— А чого це ви про неї питаєте мене? — підозріло повертаючи до Коржа голову, спитав Петренко-Черниш.
— Та пригадалось: колись на нашій вулиці парубки її співали...
На обличчі Коржа справді промайнуло щось схоже на згадку, й у голосі не чулося каверзи.
— Тепер уже не співають, бо за це дають строк по п'ятдесят восьмій, — саркастично зауважив Петренко-Черниш.
— За пісню? — щиро здивувався Корж.
— Еге ж, за пісню, — чітко вимовляючи кожне слово, проказав Петренко-Черниш. — А у вироку пишеться, що за український націоналізм.
Від останніх малозрозумілих слів Коржа пересмикнуло всередині, й він похопився, що далеко зайшов у розмові з в'язнем. Щоб змінити тему, Корж спитав:
— А тебе урки не зобижають у камері?
— Ні, — відповів Петренко-Черниш, і вони мовчки підійшли до сізо.
І з того дня Петренко-Черниш прикував до себе думки Коржа. Хоч би що робив — чи писав рапорт, чи газету читав, чи сідав удома їсти, а думка все завертала до того дивного в'язня та його не менш дивного обвинувачення. На Коржа не справило враження те, що закидав Петренкові-Чернишу слідчий під час останнього допиту: в цьому обвинувачували тепер майже всіх, хто попадав у сізо: інша річ оте перше обвинувачення — "за Україну", як його визначив сам Петренко-Черниш. Досі Україна була тільки краєм, де народився Корж. Правда, гарним краєм ~ з вербами понад шляхом, білими хатками під стріхою, тихими гаями, між якими бігла маленька річечка...
