Три бажання (збірка) - Іваненко Оксана

А яка вона, розказували ті, що привели її, кожен по-своєму. Жінка казала, що мама Орисина вже літня, товста й велика,— вона, очевидно, сплутала її з тіткою в хустині, а дід казав, що вона сама, як дитина, худенька і молоденька. А коли спитали Орисю — вона сказала:

— Тато казав, що мама найкрасивіша в світі.

Дівчина, що заповняла анкету, раптом заморгала, заморгала, і очі у неї зробилися мокрі, а кінчик носика почервонів. Вона повернулася до завідуючого і промовила:

— Знаєте, я сама після роботи одведу цю дитину в дитячий будинок. /

Дід насупився, простягнув О рисі свою останню цукерку і погладив по голові.

— Ну, рости велика,— сказав він Орисі,— ти поїдеш туди, де багато дітей, і тобі буде весело.

— А ми1 підемо пошукаємо маму,— сказала жінка.

— Тільки швидко, я хочу до мами, а не до дітей,— сумно мовила Орися.

Дівчина сунула їй бублик, збігала по чай і дала аркуш паперу й олівець.

— Ти, Орисенько, малюй, а я скінчу роботу і поїду з тобою.

Після роботи Оля — так звали дівчину — пов'язала поверх легенького пальтечка на Орисю ще свій теплий шарф, взяла її за руку й побігла до трамвая. Вони їхали дуже довго, навіть спати' захотілося, але тільки Орися почала дрімати, як Оля сказала:

— От ми і приїхали. Тобі набридло сидіти? Ми трошки пройдемося.

Пішли вулицею, потім полем, потім ліском і підійшли до великого будинку.

Оля раптом захвилювалася, взяла Орисю на руки, потім знову спустила на землю і несміливо зайшла до будинку.

— Підемо до завідуючої,— промовила вона, і Орися чомусь притиснулась до неї.

— Здрастуйте, Людмило Петрівно,— заговорила Оля швидко-швидко,— от нам привели дівчинку, вона загубилася, ми її до вас надсилаємо.

Людмила Петрівна підвелася з-за столу і сплеснула руками.

— Та що ви, Олечко, схаменіться, у мене ж самі школярі, а це зовсім крихітка, її до дошкільників треба.

Але Оля благально глянула на Людмилу Петрівну.

— Людмило Петрівно, вона стільки їхала, хай перепочине у вас, у вас так добре, я б її до себе взяла, та ви ж знаєте, у мене ніде.

В цю мить у кімнату вбігли дві дівчинки років 14 і 15.

— Людмило Петрівно! Ми вже із школи повернулися. А це що, новеньку привели?

— Ой, яка малюсінька!

— Можна її роздягти?

— Та ні, почекайте, дівчатка, її ж треба до малечі — в інший будинок.

Орися стояла мовчки, але тут уявила, що це "с* зовсім далеко кудись її повезуть; зовсім як у казці, що розповідала мама про котика і півника: "Несе його лиска за крутії гори, за темні ліси", і раптом сказала сумно:

— Я вже так далеко, далеко; і за горами, і за лісами, і за вулицями, і за будинками, мене мама може і не знайти.

Людмила Петрівна глянула й усміхнулася.

— Хай у нас залишиться! — сказала старша Дівчина.— У всіх сім'ях є маленькі братики і сестрички, хай і у нас буде.

— Ну гаразд,— сказала Людмила Петрівна, взяла Орисю на руки і уважно подивилася в її сумні блакитні очиці.

— Вона стільки перетерпіла, ця крихітка,— мовила

Оля,— їхнє село спалили, вони ледве втекли — Орися вам розкаже.

— А що там згадувати,— махнула рукою Людмила Петрівна.— Зараз, Орисенько, дівчатка тебе помиють, переодягнуть, і тоді ведіть її пообідати, а спатиме поки що зі мною. Галя і Надя,— звернулась вона до дівчаток,— просили — так потурбуйтеся!

— І мою маму Галею звуть,— сказала Орися.— А ви маму мою знайдете?

Галя і Надя, горді й щасливі таким дорученням, почали її роздягати.

Оля, щаслива не менше від них, потисла руку Людмилі Петрівні, попрощалась.

— Я вже всіх приїжджих питатиму, може, хто бачив її маму. До побачення, Орисенько!

Діти поверталися із школи, і вдома моторна Даша, що завжди все знала раніше від усіх, стрічала їх новиною:

— А у нас новенька, малесенька зовсім, україночка.

— Яка?

— Звідки?

— А де зараз?

— Зараз Галя і Надя її купають.

— От їм завжди щастить, Галі й Наді,— з заздрістю сказала Зіна,— і "відмінно" сьогодні по контрольній одержали, і новеньку самі купають!

Увечері всі зібралися в залі на репетицію — готувалися заздалегідь до свята Червоної Армії,— і тоді тільки Галя і Надя ввели Орисю.

Діти враз оточили її.

— Яка маленька!

— Як тебе звуть?

— Звідки ти?

Галя, наче доросла, строго глянула на дітей і, зовсім як Людмила Петрівна, сказала спокійно, але тоном, що не допускав ніяких заперечень:

— А що, ви дітей не бачили, бач, ще налякаєте нас! Нас звуть Орисею, а зараз продовжуйте репетицію, а ми послухаємо.

Вона взяла Орисю на руки і сіла з нею на килим.

Діти співали, танцювали, було чисто, затишно, на стінах висіли портрети і картини — і Орисі зовсім було не страшно, навпаки, їй все дуже подобалось. Було трошки так, як дома, тільки не зовсім так, бо багато дітей. А коли один хлопчик почав казати вірші, Орися зовсім насмілилася і сказала:

• — Я теж знаю вірші. >■

— Галочко, хай скаже! — попросила Надя.

— Ти скажеш, Орисенько, дітям? Добре? — спитала Галя.

Орися зіскочила з колін, вийшла на середину кімнати і почала казати:

А я у гай ходила По квітку ось яку. А там дерева люлі, . І все отак зозулі: Ку-ку!

Я зайчика зустріла. Сидів він на горбку. Була б його спіймала, Зозуля ізлякала: Ку-ку!

—■■ Оце і все, — промовила вона і низенько вклонилася — так її вчили ще дома. Діти щосили їй заплескали, засміялися.

— Отаке маленьке створіння,— сказала якось Надя Галі,— а в будинку веселіше зробилося, правда?

— Правда,— усміхнулася Галя ясними великими очима.— Як дома зовсім. Ідеш додому із школи, і хочеться швидше до Ориськи.

Менші діти возилися з нею без кінця, робили їй ляльок, вирізали з паперу квіти. Нащо вже хлопці, а й тим хотілося зробити щось приємне маленькій дівчинці, і в столярній майстерні їй зробили ліжко й стіл для великої ляльки.

Життя в будинку текло мирно і спокійно. Вранці молодші діти йшли до школи, а Орися сиділа коло старших — ті вчили уроки, а вона малювала або вирізувала. Потім ішли старші на другу зміну — вона "допомагала" вчити уроки молодшим. А ввечері брала жваву участь у репетиціях, танцях, і навіть доповіді без неї не обходилися, обов'язково і вона сиділа тут же у когось на руках.

— У неї нікого-нікогісінько нема,— казали діти,— тато на фронті, а мати загубилася.

І хоча у половини з них не було батьків, все-таки вони мали якихось родичів, знайомих, а Орися була зовсім з далекої сторони.

І раптом виявилося, що в Орисі родичів найбільше. Якось у неділю на подвір'я дитбудинку зайшов сивий сухенький дідусь.

— Покличте мені Орисю,— сказав він хлопцям.

— У нас не можна так кликати. Підіть до Людмили Петрівни, хай вона дасть дозвіл. Ходімте, ми вас проведем до нашої завідуючої.

— Теж мені порядки! — сердито бурмотів дід.— Дитину побачити не можна! Ще до завідуючої йти.

Коли він зайшов у кабінет, він побачив поряд з нестарою ще високою жінкою, яка працювала за столом, маленьку Орисю, що сиділа й старанно малювала.

— Дідусь! — закричала Орися і кинулася до діда.

— Це ваша внучка? — спитала Людмила Петрівна.

— Як би вам сказати,— зніяковів дід, виймаючи з кишені пакунок і простягаючи Орисі,— я вам поясню...

А за дверима хвилювалися діти.

— Приїхав дід і забере Орисю,— повідомила всіх гостроносенька моторна Даша.

— Не треба давати,— заявив Льовка, той, що зробив їй ліжечко,— ще невідомо, як він її виховувати буде, а тут дитячий будинок!

— Треба написати Людмилі Петрівні записку,— запропонувала Надя.

І в щілинку дверей Людмила Петрівна побачила, як тягнеться вузенька смужечка.

Вона прочитала і засміялася. Діти писали:

"Дорога Людмило Петрівно. Не віддавайте Орисю!"

Та за кілька хвилин Людмила Петрівна вийшла з цим дідом з кабінету і сміючись сказала:

— Заспокойтеся, діти. Дідусь тільки в гості прийшов, покажіть краще йому виставку ваших робіт.

І діти враз зробилися чемними й привітними. Дід ходив з ними і з Орисею по будинку, а прощаючись, насупив брови, глянув суворо на хлопців і, погрозивши пальцем, промовив:

— Щоб мені Орисю не обижали!

Та хлопці зовсім не образилися на цього чудного діда.

А другої неділі прийшла товста жінка в білій хустині. Вона прийшла разом з Олею, принесла багато клуночків, банку з медом і матерчатого цуцика. Це вже було щось серйозне, і діти хвилювалися ще дужче. Але й ця гроза минула. Жінка поцілувала Орисю, поцілувала по дорозі ще з п'ятеро дітей. Витирала пальцями очі, нарешті обняла й Людмилу Петрівну і обіцяла ще приїздити і привезти усім "діткам" гостинців з колгоспу, де влаштувалася працювати. Орися стрибала навколо неї і кричала:

— Тьотю Маню, приїздіть ще!

І всім дітям вона дуже подобалася.

І коли якось увечері в будинок зайшла тоненька, худенька жінка з сумними великими очима, ніхто на неї не звернув уваги. Даша байдуже провела її в кімнату Людмили Петрівни. Орися вже спала, а Людмила Петрівна сиділа з Галею за столом і кроїла для Орисі плаття.

Жінка зайшла в кімнату, хотіла щось спитати у Людмили Петрівни і раптом побачила на ліжку Орисю. Вона мовчки опустилася перед ліжком на коліна і припала до її ручки щокою.

— Мамочко! — спросоння прошепотіла Орися і розкрила очі. Ні, їй не снилося, на неї справді дивилася її мама.

— Мамочко! — закричала вона голосно. Галя скочила з місця й вибігла з кімнати.

— Знайшлася справжня Орисина мама.

Ця чутка враз облетіла всіх дітей,— і всі, звичайно* раділи, але трошки було сумно, що Орисю заберуть. Раптом Даша сказала:

— Хай би лишила Орисю нам до кінця війни! Ми ж до неї так звикли.

— Давайте попросимо!

— Хай Галя їй скаже — поки тато їхній не вернеться з фронту, поки вони додому не поїдуть, ми глядітимемо Орисю.

І за кілька хвилин ціла делегація — Галя, Льова і Даша — стукали в двері Людмили Петрівни. Вони й Орисина мама з Орисею на руках пили чай.

— Ми прийшли від усіх дітей,— сказала червоніючи Галя.— Ми дуже вас просимо не забирати від нас Орисю, поки не скінчиться війна. Ми обіцяємо глядіти її, і в нас їй буде добре.

Орисина мама глянула на дітей, і губи в неї затремтіли:

— Милі мої, милі мої...— прошепотіла вона.

— Бачите, і діти просять,— сказала Людмила Петрівна, ніби продовжувала розмову,— поки ви влаштуєтесь з роботою, з квартирою, хай дівчинка буде у нас. Та я вам поможу знайти місце десь недалеко, щоб ви її відвідували. ^Бачите, як діти звикли до Орисі.

— Спасибі вам... усім радянським людям спасибі...— 'тихо вимовила мати і низько схилилася над Орисею.

ДОЧКА

Леся пополотніла і, ні на кого не дивлячись, сіла на своє місце.