Домбі і син - Чарльз Діккенс

Капітан зняв з гачка свій лискучий капелюх, зазирнув у нього, наклав собі на голову й сів.

- Річ у тім, друзі мої,- мовив капітан, збентежено розглядаючись довкола,- що я відрізав причал і втік звідти.

- І ніхто не знав, куди? - підхопив Уолтер.

- Господь з тобою, Уолтере,- похитав головою капітан,- та вона ніколи б не дозволила мені перебратися сюди. Лишалося тільки врізати причал й тікати. Щастя твоє, Уолтере, що ти бачив її у штиль. Але як побачиш її, коли розбушується... занотуй.

- Завдала б я їй гарту! - лагідно зауважила міс Ніппер.

- Думаєте, завдали б, голубочко? - з ноткою захоплення повторив капітан.- Ну що ж, слава вам! Але я волів би зустрітися з найхижішим звіром. Я й скриню свою добув звідти тільки завдяки одному приятелеві, що йому рівні нема. Надаремно було їй листи писати. За цих обставин вона жодного не прийняла би,- мовив капітан.- Ох, і скрутно довелося бідному листоноші!

- Тепер усім нам, зокрема, вам і дядькові Солеві, ясно, що за всі наші хвилювання можемо подякувати місіс Мак-Стінджер,- сказав Уолтер.

Заслуги місіс Мак-Стінджер у данім випадку були такі безсумнівні, що капітан не став заперечувати; проте, відчуваючи сором (дарма що ніхто не натякав на те, а Уолтер, пам’ятаючи останню розмову з капітаном на цю тему, вмисне її уникнув), він хвилин із п’ять - надзвичайно довгий час, як на нього,- сидів похмурий, та потім сонце його обличчя сяйнуло знову на всіх своїм сліпучим промінням, і він почав по кілька разів тиснути всім руки.

Досить рано - але не раніш, як дядько Сол і Уолтер доволі докладно розпитали один одного про всі їхні мандрівні пригоди - товариство, за винятком Уолтера, залишило кімнату Флоренс й перебралося до вітальні. Незабаром до них прилучився й Уолтер, який повідомив, що Флоренс стало трохи журно, тяжко на серці, і вона лягла спати. Хоч голоси їх тут, унизу, і не могли потурбувати дівчини, однак усі перейшли на шепіт, і кожен на свій кшталт висловлював симпатії до гарненької Уолтерової нареченої та доводив до відома дядька Сола різні зв’язані з нею події; і містера Тутса вельми розчулила делікатність, з якою Уолтер згадував про нього та про важливі, зроблені ним послуги, що давали йому право бути необхідним членом їхнього товариства.

- Ми ж побачимось ще завтра ранком, містере Тутсе? - сказав Уолтер, прощаючись із ним коло дверей.

- Я неодмінно буду, лейтенанте Уолтере,- відповів той, палко стискуючи йому руку.

- Це наш з вами останній вечір перед довгою розлукою, може, й узагалі останній,- сказав Уолтер.- Таке благородне серце, як ваше, мабуть, не може не відчувати прихильності іншого серця. Ви ж знаєте, сподіваюся, який я вам вдячний?

- Уолтерсе,- відповів розчулений містер Тутс,- я хочу тішитися думкою, що у вас є підстави для цього.

- Для Флоренс це останній вечір, коли вона носить своє власне прізвище, і я пообіцяв їй - це було тоді, як ви всі залишали нас самих,- пообіцяв переказати вам, що вона любить вас.

Містер Тутс сперся рукою на одвірок, а головою на руку.

- Що вона любить вас,- повторив Уолтер,- і знає, що ніколи не матиме друга, кращого за вас. Що ніколи не зможе забути тої щирої дбайливості, з якою ви повсякчас ставились до неї. Що молитиметься за вас сьогодні і сподівається, що ви будете згадувати за неї, коли її тут не буде. Чи маю я переказати їй щось од вас?

- Перекажіть їй, Уолтере,- дуже нерозбірливо промовив містер Тутс,- що я згадуватиму за неї щодня і завжди буду щасливий від думки, що вона є коханою дружиною коханого чоловіка. Перекажіть, прошу, що я певен: цей чоловік її вартий... навіть її! - і що я радію з її вибору.

Кінець промови містер Тутс виголосив уже розбірливіш, а останні слова - відірвавши голову від одвірка - і зовсім мужньо. Тоді він гаряче стиснув руку Уолтеровї, що не забарився відповісти з не меншим запалом, і пішов додому.

Містера Тутса супроводив Курча, якого він останніми вечорами завжди брав з собою й залишав чекати на себе в крамниці, на випадок можливого виникнення несподіваних зовнішніх обставин, коли відвага й міць цієї видатної особи могли б стати в пригоді мічмановому дому. Цього разу Курча, очевидно, був не в дуже доброму гуморі. Може, то була провина ліхтаря, але він огидно примружив око й скривив носа, коли, перетинаючи вулицю, містер Тутс озирнувся на вікно кімнати, де спала Флоренс. Дорогою він виявляв до всіх інших перехожих агресивні наміри, що не дуже-то личили прихильникові мирного мистецтва самозахисту Повернувшись додому, він, замість залишити містера Тутса самого в його апартаментах став перед ним і, бгаючи в руках свій білий капелюх та посіпуючи головою і носом (і те, і те йому неодноразово проламували, але щоразу латали так-сяк), виражав рішучу неповагу.

Занурений у свої думки, його патрон деякий час не помічав цього, аж доки Курча, поклавши привернути увагу, почав клацати язиком.

- Ну, хазяїне,- норовистим тоном промовив Курча, коли нарешті піймав погляд містера Тутса,- хотів би я знати, чи так і скінчиться підскакуванням, чи ви збираєтесь виграти?

- Що ти хочеш сказати, Курча? Поясни,- попросив містер Тутс.

- Чого там розводитись, хазяїне? - відповіло Курча.- Я не люблю говорити на вітер. Діло просте. Когось із них треба переполовинити?

По цих словах Курча впустило на землю свій капелюх, лівицею зробило удаваний випад, правицею нанесло уявному супротивникові тяжкий удар, бадьоро трухнуло головою й стало спокійно.

- Ну, хазяїне,- спитало Курча,- будем підскакувати чи обскубемо? Одне з двох.

- Твої слова, Курча, брутальні,- зауважив містер Тутс,- а зміст їх неясний.

- То я скажу вам ось що, хазяїне,- відповіло Курча.- Справа стоїть так. Це нікчемство.

- Що нікчемство, Курча? - не зрозумів містер Тутс.

- Це! - мовило Курча, жахливо скрививши переламаного носа.- О! Ну, хазяїне! Що це таке? Коли можна піти стукнути про цю парочку отому крохмаленому,- цей зневажливий