Тільки мить - Савченко Віктор

— вона зам’ялась на мить, а тоді сказала впевненіше: — В мандрівку?

— Від тиску.

— Від якого тиску?

— Від тиску, що його зазнає кожна молекула організму, рухаючись не з такою самою швидкістю або не в тому ж напрямку, що й течія часу.

— Кожна молекула організму... — промовила замислено. — А з молекул складаються живі клітини. А кожна клітина має пам’ять — про своїх попередників і про шляхи їхнього розвитку.

— То й що?

— А те, що образи, якими людина фантазує, мислить, — то фрагменти баченого і пережитого її пращурами, то досвід поколінь, записаний в клітинах мозку.

— Можливо...

— ...Інакше чим пояснити те, що фольклорні образи драконів у різних народів так схожі на істот, котрі давно зникли з лиця землі? А люди ж, які малювали тих драконів, користувалися власною фантазією...

Я, здається, починав здогадуватись, до чого вела Марія, і не помилився.

— ...То чи не розтормосила ота твоя таблетка нашу спадкову пам’ять. Чи не є все те, що ми зараз бачимо і переживаємо, мандрівкою в запасники біологічної пам’яті?

— Виходить, і той вечір у печері над морем був лише монтажем елементів пам’яті — сучасної і спадкової? — запитав я, тамуючи прикру посмішку.

— А надто той вечір, — мовила Марія. — Тоді все було таким яскравим і чуттєво глибоким, ніби відбувалося у сні.

Якийсь час ми йшли мовчки. Марія, мабуть, зрозуміла, що завдала мені прикрощів. Тим часом п’ятачків зелені ставало дедалі менше. Їх складали низькоросла хвоя, схожа на смереку, кулясті пальмоподібні деревця, вкриті панциром із черешків опалого листя, і папороть.

— Таємнича рослина, — озвалась Марія, киваючи на зарості папороті. — Щоразу, коли я дивлюся на неї, мене проймає бентежне передчуття. Я почуваюсь язичницею, яка в тому ажурному зеленому мереживі намагається прочитати своє майбутнє... Ти не замислювався, чому в людей так багато повір’їв і казок, пов’язаних з цим кущем?

— Мені і в голову не приходило вважати папороть таємничою рослиною, — відказав я, перебираючи каністру в ліву руку. — Втім, папороть чи не єдина рослина, яка вийшла на сушу одночасно з першими тваринами і лишилася майже незмінною аж до антропогену. Якщо дотримуватись твоєї думки про спадкову пам’ять, то всі чорнові варіанти істоти, яка на одному з витків спіралі назве себе людиною, мусили бачити і знати цю рослину.

— Можливо, й так, — погодилась Марія.

Сонце сховалося. Захід нагадував купу попелу, в якій дотлівали окремі жарини. Слабкі полиски від них кривавили обрій.

— До речі, про спадкову пам’ять, — обізвався я знову. — Мабуть, вона таки існує. Інакше чим пояснити наявність таких вад, як лінощі, агресивність, паразитизм, підступність, віроломство і таке інше. Віриш чи ні, а я на власні очі бачив лінивих стегоцефалів, агресивних диметродонтів, зажерливих іностранцевіїв... Після кожного такого спіткання я починав перебирати подумки своїх знайомих, шукаючи в них подібні риси, і, що найдивовижніше, таки знаходив аналоги. Не в такому оголеному вигляді, звісно, як у тварин. Але рудименти помічав... Людина з ними й бореться. Всі форми боротьби, які тільки знало людство, — це боротьба між свідомістю й інстинктом, між сучасним і рудиментами минулого.

— Аби тільки в цій боротьбі, між свідомістю й інстинктом, людство само себе не занапастило, — зауважила Марія.

— Не може такого бути. Перемагає зрештою розум.

Хоч до "хати" лишалося всього метрів двісті, та ми спинилися, щоб втамувати спрагу і перепочити. Раптом почувся шурхіт. Із чагарника, який ми щойно минули, вискочила зграя двоногих істот, кожна завбільшки з дрохву, і побігла вниз. Їх було з десятка два, і за формою вони скидалися на отого смугастого хижака. Спершу мені навіть здалося, що то молодь прозауропода; вони й бігли так само: ніби стрибали з однієї ноги на іншу. Та скоро я завважив, що шкіра в них не гола, а покрита лускою, як у ящірки. Ми очікували, що за ними щось поженеться, та з чагарів так ніхто і не з’явився.

— Але ж варвари! — зустрів нас Славко не дуже бадьорим голосом. — Зупиняються. Тішаться водою. А я тут умліваю від спраги...

Він осушив два повних ковпачки, а тоді запитав:

— Що воно там кричало?

— Тварина якась, — відказав я стомлено.

Тим часом день переходив у сутінки. Поки ми в чагарнику натоптували листям матраци, Марія готувала вечерю. Я сподівався на бутерброди з салом (це єдине, що лишилося від провізії), та коли наблизився до лабораторії, вловив апетитний запах яєчні. Мушу Вам сказати, учителю, що смажені яйця пермських рептилій разом із вплавленими в них шматочками перченого угорського сала виявилися чудовою стравою. В них ледь-ледь угадувався присмак, якого проте не відчували ні Славко, ні Марія. Славко, наминаючи за обидві щоки, говорив щось про страусів.

...Ніч тут коротка. Я мовби й не спав, а вже в ілюмінатори заглядав день. Та не світло мене розбудило, а постукування в обшивку. Здавалося, машина перебувала під градом. Прислухався: цокотіння було таким рясним, що за ним важко було розчути гудіння кондиціонера. Марія і Славко спали. Я тихенько встав, підійшов до вікна. Враз замерехтіло в очах. За склом роїлись якісь комахи. То були літаючі скорпіони. Хоч як моторошно було наближатись до ілюмінатора, та я припав до нього обличчям і в просвіті між гаспидським роєм побачив зграю істот, які нагадували водночас і дрохву, і прозауропода. Учителю, незважаючи на те, що перед очима ряхтіли комахи, я все ж тих тварин побачив зблизька. Вони мали голову і хвіст типового варана, та тільки смугастого, немов зебра. А от руки, ноги й тулуб... Навіть у горили ті частини тіла не нагадують так близько людські, як у цього аборигена тріасу. М’язи гомілки і стегна працюють так само, як і в людини. І руки — з кистями, ліктями, передпліччям!.. Мені подумалося, що всі антропологічні особливості тіла дісталися у спадок саме від тріасових тварин.

Натягнувши на голову шолом від скафандра, я прочинив двері і виглянув. Ох і картину я побачив! Наше житло вкривав мерехтливий шар комах. На ньому прямо кишіли чорні жуки й таргани, цикади й коники, павуки і скорпіони. Та найбільше було крилатих: бабки, метелики, літаючі скорпіони. І все те дзижчало, сюрчало, лопотіло крилами і хітиновими надкрилками, виблискувало всіма кольорами веселки і намагалося протиснутись до металу, ніби там було медом намазано. А ящери оточили щільним кільцем нашу домівку і всю оту нечисть скльовували. Підстрибували, як кури, і одна поперед одної хапали комах пласкими ротами. Хоч я й відхилив двері лише на секунду, але цього було досить, щоб у приміщення сипнули літаючі скорпіони. Я кинувся їх виганяти, але паніка була марною. Комахи чомусь обліпили кондиціонер. Сполохані, вони знову і знову липнули до кондиціонера, як залізні опилки до магніту. Спершу я подумав, що комах притягує тепло. Та, глянувши на датчик за бортом, відзначив, що надворі було всього на один градус прохолодніше, ніж у приміщенні. І тут мені спало на думку вимкнути кондиціонер. Я ще не знав, навіщо те зробив... По миті у вікно зі сходу сяйнуло сонячне проміння. То комахи звільнили скло. Я припав до ілюмінатора і побачив цілу хмару комах, які мить тому вкривали нашу машину. Хмара та швидко танула. Смугасті гості викльовували членистоногих, які тепер розповзалися хто куди... Виходило, що кондиціонер, крім тепла, генерував ще й звукові хвилі такої частоти, яка принаджувала комах... Я кинувся по фотоапарат, та поки скидав з себе шолом, відчиняв двері і наводив на різкість, двоногі виклювали всю живність і зграйками подалися вниз.

— Ху-у... Та й смердить же! — почувся заспаний голос Славка.

Подвір’я справді скидалося на вольєру птахофабрики.

— Це не найгірше лихо, — озвався я, наводячи об’єктив на чагарник. Над кущами несподівано виросли дві довгі шиї з пласкими головами і почали носитися по чагарнику взад-вперед. Все свідчило про те, що великі тварини полювали на наших недавніх гостей. Я клацнув затвором. Коли ж перевів кадр і окинув поглядом усю місцевість, то побачив, що від гаю до чагарника дибало ще троє довгошиїх прозауроподів. Вони час від часу ставали рачки і нишпорили гнучкими шиями при самій землі.

Знову почувся невдоволений голос Славка:

— Це ти комарівок напустив у хату?

Я кинув спостерігати за тваринами і підійшов до дверей.

— Це не комарівки, — озвалась Марія, — а скорпіониці. Це ти їх, Олексо, повбивав?

— Ага... — відказав. — Тобі відомі ці комахи?

— Авжеж. Їх ще називають льодовичниками.

Я здивувався, але промовчав. Щось подібне я надибував у карбоні. В антропогені ж літаючих родичів скорпіонів зустрічати не доводилось. Уже вкотре подумав про вічність комашиного роду. Адже за той велетенський відтинок часу від карбону до наших днів зникало і знову з’являлося на світ безліч видів хребетних; комахи ж лишилися такими, якими природа створила їх спочатку. Що це: досконалий варіант живого, який не потребує вже доробки, чи безнадійна помилка, на яку природа махнула рукою, мовляв: що вийшло, те й маємо, і нічого кращого вже з нього не вийде... Вдивляючись у свіже зі сну Маріїне лице, я подумав також, що немарно природа спинилася саме на людському варіанті хребетних. Чи доб’ється вона чогось кращого у своїй подальшій творчості, а от із того, що маємо зараз, це таки найкраще... Марія збиралася, мабуть, щось сказати, але, помітивши на собі мій зосереджений погляд, тільки подивилась лагідно ясними очима.

І тут розкотистим громом пролунало знайоме іржання. Від того звуку Славко підхопився з лігва, а Марія стислася в клубок. Мене теж пересмикнуло. Я озирнувся: прозауроподи, які щойно розбишакували неподалік, тікали хто куди. А від гаю до чагарника насувалося чудовисько, з котрим я познайомився біля водопою. Чудовисько, мабуть, мало глузд, бо не металося навсебіч, а вибрало найледачішого прозауропода і кинулося переслідувати його. Скоро всі тварини зникли за скелями.

— Але ж і страхіття! — озвався за спиною Славко. Він стояв у дверях і все те бачив.

— Страхіття... — розгублено промовив я, зачудовано дивлячись у той бік, куди зникли тварини. Мене бентежило вчорашнє. Чому велетень не напав на мене там, біля водопою? Спочатку він навіть підкрадався, а потім... Напрошувалося два висновки: перший — побачивши мене ближче, звір зрозумів, що я не з його меню; друге — він був ситий.

— А чи не час нам забиратися звідси? — знову мовив Славко.