Циклон - Гончар Олесь
— У ритмі їхнього фільму щось в від розлогості античних поем! Він плавкий, неквапний, але й не млявий... Невже ви не вловили його внутрішню музикальність, підспудну, приховану енергію?..
Піддавшись настрою, вона, звичайно, перебільшувала, багата уява її домальовувала, находила підтексти, яких, може, й не було в їхній картині. Але це була підтримка, дорога для Колосовського, надто ж у тій ситуації, коли все іце коливалось на терезах невисловлених оцінок. Прямодушне дівча, воно й не підозрювало, як бракувало тоді ще віри в себе цьому похмурому документалістові, навряд чи думала, що смішнуватим своїм дівочим захватом вона додасть йому певності, міцно заронить у душу якісь нові сподівання... Ярослава ніби навіщувала тоді: вийшов на простір, має можливість робити зараз те, що потай давно в собі виношував. Це, власне, буде перша його повнометражна художня річ. "Ставитимеш фільм про війну". Подолав власні сумніви, переборов Сергієві дикі вибрики, коли знуджений оператор лютився в тому приморському готельчику, шпурляв чиїсь сценарії в куток:
— До дідька вашу війну! Не хочу! Не буду! Краще бджолу, дитину, краплю води на квітці...
Аж поки там, в тім таки ж готельчику, з'явилось тобі зненацька вночі — як осяяння, як одкровення! — просте и наиприродпіше: робити фільм пережитого. Бо чого ж іншого шукати? Нащо вигадувати? Ти ж бачив людей у їхніх зльотах і в занепаді, у величі й ницості, в передсмертних муках і в щасливих сльозах переможців. Правда, надто велике все то було — в жоден фільм не вмістити...
— Відсіяти треба, відібрати тільки найударніше! — гарячкував, захотівшись задумом, Сергій. — Неволя, короста, ешелон — оце передусім! Обіцяю вам геніальні кадри. Юна дівчина-українка, що покохала того військовополоненого кавказця, повінь їхнього кохання, поема, що розквітла в неволі!.. Конячий острів, місячні ночі, астроном, дівчата, що з горя обіймають коней коростявих... Та цс ж про них має бути фільм! А на завершення: отой ваш напад на ешелон, напакований невольницями. Бій з вартою. Кулемет, що аж плигає в руках у Байдашного...
— Цього в сценарії ще нема. Це було пізніше.
— Гаразд. Тоді махнем без цього. Все він вирішуй легко, те, що й досі ранить тебе, для нього кіноепізоди, які можна вставляти, викидати, міняти...
— І Холодну гору дознімемо потім, бо де набрати нам стільки дистрофіків!.. Сцену з божевільним можна зняти і в павільйоні... А зараз конячий лазарет, острів на річці, полонянок!
І ось ви тут. Шукаєш сну на підлозі сільської школи, де місяць світить у вікна, і кінокамера тьмаво блищить у кутку, і ролики біля неї лежать, схожі на автоматні диски... За відчиненим вікном десь у мокрих лугах невтомно деркоче деркач. Кажуть, екран світить в душу людині без посередників. Але ж спершу треба його засвітити! Нелегку ношу звалив ти собі на плечі. Не просто ж відтворити! Ще один епізод, ще одне екранне видовище... Не для цього взявся. Голосом їхнім має стати ця ваша стрічка... Болем і гнівом воскреслих, свідченням і засторогою... Творення, як завжди, починається з хаосу. Треба всьому дати лад. Дати, але й не стративши при цьому отого найціннішого — вольності вияву, пам'ятаючи, що екранові потрібен не лад "риги замерзлої, а скоріше звихреність буйноцвіття весняного...
Вчора місцеві школярки приходили. Долаючи власну со-, ром'язливість, розпитували про майбутній фільм, а потаємці, мабуть, надіялись: чи не візьмуть і їх хоча б для масових сцен? Що ж, можливо, декотрих відбере. Десятикласниць — "полонянками". До набору, до ешелонів! Аж дико думати про це. Ще можна взяти їх на роль дівчат із ферми, для сцен, де треба тобі втікачок нічних, що шукали притулку на острові... А ще днем раніш завітав один із райцентру, з Будинку культури — модерняга хлопець, з виду спортсменрозрядник...
— Візьміть мене на роль анонімника, — запропонував свої послуги. — Мені легко ввійти в образ, я вже грав це у нашій драмсекції.
— В мене пема такої ролі.
— То введіть!
— Нема й не буде.
— Гляньті як я його зображу... Ось він, зігнувшись, строчить свої чорні послання. Акуратно знімає з них копії, ще й нумерує... Виходить на вулицю, перестрічас знайомих, але всі сахаються, обминають його. Він нещасний! Серед людей, а самотній. Нема з ким словом перемовитись, цураються всі. Став на майдані перед райрадою, задер голову в небо, але й небо до нього глухе!.. Дагледів міліціонера, кинувся навперейми: "Товаришу міліціонер! Та поговоріть бодай ви зі мною! Всі, наче змовились, ігнорують... Хоч про що-небудь поговоріть. Будьте ж людиною!"
І він, той місцевий лицедій, досить-таки виразно передав цю, мабуть, із житія вихоплену сценку.
— Як для проби, ніби нічого, — сказав йому Сергій. — Але ви не Бучма.
— Перепрошую! А навіщо мені бути Бучмою? — розсердився прийшлий. — Він артист, але я теж... Всі ми артисти в житті. Кожен грає свою роль. На кону дійсності!..
Ні, там люди пе грали. Там дожеп був самим собою... "Вистояти. Вистояти! В цьому тепер все. Бо інакше не варто, щоб і серце билось!" Пригадуєш ці слова? Вояи ж були сказані. Вони були твоєю правдою, правдою твоїх товаришів. А чи має твоє мистецтво достатньо сил, щоб її передати? Як багато береш ти на себе, готуючись винести пережито на вселюдський еиран! Чи, може, справді досить цього? Вибухів, крові, смертей... Дехто каже: не сприймається вже... Дайте чогось веселішого, легшого... Я прийшов па сеанс відпочити після втомливого дня праці, після всього, що й так вимордовус мене в цьому прискореному темпі життя, в скаженому алюрі буднів... Але ж і я не прийшов у мистецтво екрана, щоб тільки розважати! Для цього пішов би на циркове коло на руках там ходити (не ображайсь на мене, клоуне, брате мій по мистецтву). Тільки ж я іншу творчу мету собі ставлю: маю обов'язок перед тими, що вже не скажуть про себе. Маю певність таку, що існує в житті естафета людського, яку передано вам і яку маєте іншим передати. Згадай отой весняний ліс війни, ліс нищення, гілля зелене, що падає під шквалом чорного вогню. Все довкола горить, тріщить, ви знову й знову йдете штурмувати дзоти. Свище метал, бійці поприростали животами до землі, тіло не може відірватись від неї, а ви .все ж таки відриваєтесь і кидаєте себе вперед, і все менше стає вас, уже вас надвечір — жменька... А коли настав перепадок тиші, то вона була тишею стогону, наповнених димом воронок, тишею кривавого мотлоху, завислого на кущах. Перерита, просякнута чадом земля, обчухрані голі кістяки дере:в стирчать над тобою, — якийсь мертвий, скам'янілий праліс... Ти йшов кудись, як у трансі. Поміж окопами. Поміж дзизкотом куль, які ще пролітали зрідка... Курилися вирви, людські нутрощі позависали на кущах, в місиві землі, бруду і крові знівечено лежали всюди рештки тих, що недавно були що людьми, твоїми товаришами. З голосами були, з живими очима. Ти йшов поміж тіл, біліли плями облич серед чорноти розвернутої землі, і враз зупинився: дівчина лежала якась, медсестра. Маслаччя колінних суглобів стирчало з кривавого м'яса біле, аж голубувате. Голова скручена, спідничка закотилась, молоде тіло білів страшною святою білістю. Взяв плащ-палатки закривавлений шмат, що валявся поблизу, накрив ним біле й голубе.
Вперше тоді за війну Колосовському захотілося бути вбитим. Стати нічим, зникнути, перейти в небуття. Так, як ці перейшли, ставши землею. Та невже ж — нічогість? Гумус, добриво, і все? І якщо якісь сили втримали тебе у житті, то однією із них була, може, й оця, що не дає тобі зараз заонути. Сила бажання, тоді ще, мабуть, не зовсім визрілого, майже підсвідомого: пройти, подолати, все перебути. Щоб розповісти з екрана комусь, щоб посвідчити перед кимось, хоч би й перед самою вічністю: ні, не гумус... Вогонь, пречистий вогонь горіння людського, що живе, ні на яких не гасне вітрах, не зникає з життя безслідно.
III
Мокрі кущі блищать під місяцем. Річка внизу жебонить по камінню, смирна, довірлива. З марева лугів випливає постать чиясь. Волосся розсипане, болонья, накинута на плечі, блищить...
— Досі не спите, Славцю?
— Не спиться чогось... Деркач дирчить...
— Той цілу ніч буде на посту. Далеко ходили?
— Росяно дуже в лугах... Там коні пасуться, закортіло глянути, який вони вигляд мають вночі. Мої ж партнери по фільму. — І гіркий усміх торкнув уста, обличчя бліде.
— А я теж приглядавсь... Чи таке освітлення? Чи не помилилися ми, обравши саме цю натуру?.. Часом здається, що і місяць, і тиша — все там було інакше.
— Ішла оце й думала: піду завтра до вас і відмовлюсь. Не зможу Я. Нездара я. І нічого інститут мене не навчив, та й взагалі хіба Можна навчити мистецтву? Хто вчив Довженка? Заньковецьку? Замість учити жити, глибоко почувати, нас упродовж п'яти років учать імітувати почуття... І тоді дивуються, що, нічого ще самі не створивши, ми вже ходимо по студії невизнаними геніями, все відкидаємо, на все кривимось...
— Ви сьогодні надто сувора, Славо, впадаєте в крайнощі. Не всі ж такі: і вчителі не однакові і вихованці — теж.
— Звичайно, є справжиі. Але справжні більшу частину життя витрачають на те, щоб переборювати тупість, примітивні смаки, набридлі штампи... Ви ж знаєте, скільки і в нашому середовищі безнадійно дрімучих, заскорузлих, а то ще й гірш — брехливих, кон'юнктурних до безсоромності...
— І на кому те бідне мистецтво тримається... Та ще й на світовий екран іде!
— Хай, може, й згустила я трохи... Ясна річ, що про таких, як народний, не йдеться. І про присутніх теж. Але я вважаю, що в храмі мистецтва не місце жодному цинікові, який здатен при актрисі розповісти пошлий анекдот... І після цього ще він мене на проби запрошує!
— Ваша відмова для багатьох була несподіванкою.
— Іти виображувати йому оту декоративну Ксеню? Серед квіточок на полонині? Дикий Захід, екзотика... Ні, не для мене роль. Ходить довкола тебе, мружиться, як бегемот, оглядає тебе прицінливим оком... Та хіба його цікавить моя душа, мій ідеал, мій погляд на світ? Я ж бачу: найперше цікавиться, чи достатньо я довгонога, чи зуміє це кіностворіяня видавлювати з ока сльозу крупним планом... Фальшивий сам, і на екран жене фальш. А тоді ще й домагатиметься за неї першої категорії... І такому — в храмі мистецтва? Де корифеїв ще вчуваються голоси?
— Люблю вас слухати, Славцю, коли ви отак розбурхаєтесь...
