Келія чайної троянди - Москалець Кость
Разом з тим, я повинен пам'ятати, що таке "читання" є рефлексією, зверненою на себе; не можна все життя прожити, рефлексуючи; інакше загинеш від голоду — адже цей текст безмежний, принаймні доти, доки ти живий.
17 квітня
Уже пізня ніч, а в мене все стоїть і стоїть перед очима ця щемка, ця невимовно зворушлива сьогоднішня картина: у легких "присмерках квітневих" іде, ледь похитуючися, стежкою п'яненький сусіда мій Сашко і несе в руках пачку "Принцеси Нурі" — купив для мене, власне, не купив, а взяв у кредит, "на список"; це при тому, що на тому "списку" і без того вже велетенська сума; це при тому, що вдома в нього троє дітей, один від одного менші; при тій жалюгідній платні, яку не виплачують місяцями; при всьому тому — несе мені пачку дорогоцінної трави, саме тоді, коли я палю люльку, натоптану самосадом того ж таки Сашка, і цілком поважно медитую над темою, яка все виразнішає протягом двох останніх матіївських тижнів: чи не пора нам нарешті розв'язати стан цього надзатяжного, надважкого, надлюдського, "безбожного" гіпер-kryzysu і вдатися до чесного самогубства, що буде яким-не-яким, та все ж розв'язанням до муки і "скрежету зубовного" остогидлого ступору; помри добровільно — і час нарешті поплине далі, і полегшено зітхне закатована душа, а Бог — якщо Він усе-таки є — простить тебе, хоч цим відкупивши Свою провину "без-божного" так само німування — і невтручання — у мої аж надто не блискучі справи… Криза не може тривати роками; криза не може закрижаніти у кшталт; або, як пояснює Райнґарт Козеллек: "Kryzys" wskazywal па fakt, że czas nagli — zrozumienie tego wlaśnie faktu stanowilo sens pojęcia W chrześcijańskim і niechrześcijańskim znaczeniu "kryzys" oznacza w każdym przypadku wzrastającą presję czasu, przed którą ludzkość na tym globie zdaje sil nie mieć ucieczki. wyłania się granica, której nie można już przekroczyć dzięki żadnemu technicznemu і naukowemu postępowi. zwielokrotnia się sila samozniszczenia autonomicznej ludzkości"[1].
Отаким несподіваним чином мої проблеми виявляються проблемами всього людства. Майже необмежений простір для меґало-маніякально-месіянських фантазмувань. Але мене більше не тішать — і не лякають — фантазми. Тішить і зворушує п'яненький тракторист, який не забув — бо вчора пообіцяв — купити тобі чаю. Відсутність того ж таки чаю (і тютюну) — лякає. А фантазми набридли — може, тому вони й не з'являються більше. Спали всі свої щоденники. Спали недописану "Книгу Радости". Спали кожен папірець, на якому щось було написане твоєю рукою, тепер "безбожно" затиснутою в зап'ясті. Візьми дроту, на якому два роки тому мама вивішувала прання, — він міцний, повинен витримати вагу твого тіла, — і йди до сосни з роздвоєним стовбуром, найулюбленішої в усьому лісі Сестри Сосни. Розв'яжи цю кризу, припини цю гнітючу сталість і тотальність єдиним досяжним для тебе чином, останнім, що ти ще подужаєш зробити. Звільни їх усіх від необхідности допомагати тобі — в той час, коли допомагати треба вже їм: матері, батькові, сестрі, Сашку, тьоті Тасі, сусідам… хрещеній доньці Ярині і твоїй кревній Владиславі. Їм усім треба допомагати. Заробляти гроші. Купувати одяг і харчі, ласощі і книжки, магнітофони й забавки і безліч інших потрібних, насущних речей. Допоможи їм! Ти не можеш. Ти не подужаєш заробити навіть на чай і сигарети, не кажучи вже про всю решту. Отже, ти непридатний для життя. Твоє життя — якраз твоє, життя нікомуненалежної "jednostki", а не життя "взагалі" — більше не має сенсу. Сенс був тоді, коли ти його знаходив, або принаймні тоді, коли ти ще шукав цього сенсу — у літературі, у філософії, у вірі, врешті-решт, у Розіп'ятого. Може, то були ілюзорні, міфічні сенси — але якраз міф і допомагає витримувати перед істиною, або ж — перед відсутністю Бога. Тобі забаглося істини і святости. І ти прийшов до думки про самогубство як до останньої з можливих іще думок, не позбавлених сенсу. Напередодні Страшного Суду Бог, кажуть, скоротить час, щоб урвати страждання мучеників. Ти теж можеш урвати страждання і скоротити час. Ти не можеш, не подужаєш зробити "стрибка" до останньої — релігійної, за Кіркеґором, — площини. Ти все ще не визрів для нього. Але залишатися у цій нестиглості — і водночас цілком Еклезіястовій пересвідченості, передозрілості, передосвідченості, — у цьому по-своєму загадковому "ніяковому" стані ти теж більше не можеш. Czas nagli…
Пили чай із Сашком, розповідали одне одному історії з життя: про витверезник, про розлучення моєї сестри з чоловіком. Історії з життя. Історії про життя. "Historia codzienności". "Бажаю тобі щасливого… як воно… натхнення", — сказав Сашко, прощаючись. "Дякую", — сказав я.
29 травня
У понеділок, 26 травня, приїхав до мене такий дорогий гість, що я й досі не можу отямитися від захвату і радости, яку він привіз із собою. Віктор Морозов приїхав. Привіз у подарунок свою гітару, про яку я давно мріяв, — "Кремона", — вона вірно служила Вікторові двадцять п'ять років, зі зручним, вузьким і довгим грифом, зі співучим тоном нейлонових струн; і новий комплект американських струн; і касету, де він записав три мої пісні, серед яких блискуче аранжована й виконана ним "Треба встати і вийти…" А ще дві пачки віденської кави і традиційних сорок гривень. Але якби навіть не було жодного з цих коштовних дарів /гітара! струни! записана пісня (тощо)/, якби Віктор постав переді мною просто так, спокійний і усміхнений, щастя моє не було би меншим або блідішим. Як добре ми говорили з ним цю добу, що він гостював у мене; як ловив я раз-по-раз себе на тому, що свічуся від радости, що щиро сміюся, що все сказане Віктором нарешті лікує мою душу від такого тривалого німування; що спливає з мене наслання чорнушних монологів та діатриб; що все сказане мною знаходить правдиве розуміння, глибоке і чисте, що є нарешті гідний співрозмовник, що це мій брат старший приїхав у гості, привіз із собою купу гостинців, поговорив зі мною по-людському, підтримав і втішив, потвердив, що я не останній у цьому світі, що самогубство — це ідіотизм, що можна записати цілу касету моїх пісень — і так далі. Господи, Вікторе, як вчасно ти приїхав і як доречно, аби ти тільки знав… Почуй цю мою вдячність, і хай та радість, яку ти привіз із собою, ніколи тебе не залишає; будьте щасливі із Мотрею, будьте, мій любий брате, — бо ми гинемо без братів і сестер, між чужих недолюдей, бо ми не можемо дозріти і дати плід — без свого середовища, без свого кола.
22 червня
Швидкий слід реактивного літака між призахідних хмар (з півдня — на північ, біла смуга), дивовижний спектр кольорів — від помаранчевого і зеленкуватого на заході — до дедалі насиченішого блакитного на схід; шляхетний колір соснових стовбурів і зелених голок на тлі рожевих, кольору фламінго, легких вуалей-хмар; уперше почута пташка, яка сіла на сосні наді мною — торохкотіння безперервне з переходом в іншу тональність — наче трактор заводиться, але все одно набагато природніший звук; ворухнувся — і вона полетіла довкола кар'єру, озиваючись то тут, то там; зовсім несподівано — зоря, єдина, Афродита/Марія на заході, між двох сосон навпроти — Небесна Діва, Вічна, Найчистіша, Неторканна, Свята — "Слава Тобі, Діво!" — привітав пошепки і пригадав з "Поеми ріки" ("стоїш на хмарі заклично маєш рукою… Марія Марія світанку… Марія тебе") — яку вже згадував сьогодні, коли залишився сам у хаті тьоті Тасі — вона пішла вибирати полуниці для мене — саме в цій хаті була написана поема під час останніх у житті канікул, коли було безліч Сейму, купань, природи — і всього оцього, що знову прийшло до мене, а я прийшов до нього — і ми впізнали одне одного, і привіталися; а мене не стане. Невже оте все святе пригадування було лише маячнею або, м'якше, фантаз/м/уванням юного надвразливця? — тоді тим гірше для світу; без Божого Міста, без нас життя неможливе, істина неможлива, — замість звістки побачив зорю. Шишки, які незворушно лежали на голках, — і я відчував, що їм подобається лежати отак, що кожна з них була на своєму місці, і кожній було добре — і "все було добре" — повторю вслід за Богом; адже це Він дивився разом зі мною на небеса і на землю, на зорю й літак, адже це Він нагадував мені "Поему ріки" — і Він дав мені її ("вийти в темінь нічного літнього грому (…) "тату" мовити "тату").
23 червня
Двічі сходив по дрова за канаву. По дорозі, під час відпочинків, — суцільні осяяння, яких не було б, якби не важка праця і потреба перепочивати; цілковита "увімкненість" у ліс, глибоке бачення (глибина простору, добра ієрархія — кожна сосна на своєму місці, і я — як сосна). Служити Господові, славлячи Його і радіючи; у цій радості — Його слава. Служіння і хвала здійснюються в кожному моєму чині (дрова, готування їжі, спів, молитва, споглядання — те, що тільки мріяв здобути у 1991 році; все рівноцінне; відчував тоді це як сполохи, тепер — як бачення цілого, дедалі глибше й насиченіше). У цій моїй радості і полягає моя гідність (arete) virtus— і годність/придатність для буття (буттю) Богові; я маю право славити Тебе — і в цьому моя радість, а Твоя слава.
Біомедитація всюди, на кожному кроці, відтак на кожному кроці — Centrum, осердя серця, Божий слід; інакше й не може бути, коли ти перебуваєш на стрижні течії, водночас тримаючи безперервний зв'язок із Джерелом, у цьому зв'язку — істина кожної течії, її єдність (ad fontes — проти течії, але це "проти" — її воля, її бажання, її закон, дао, шлях; це — єдність Початку і Кінця; одночасний рух, напруга, струм). Відсутність у цьому баченні соціального, кумедність і недоречність його. Тут немає влади і політейї — бо тут не живуть люди; можливість сісти і їсти на кожному кроці — і це теж буде жертвоприношенням — бо святий увесь ліс. При виході з посадок, майже біля своєї хати, — усвідомлення того, що я бачу все це не тільки тут, але й там, у небесах, де живе частина моєї душі, дух, який стереже під час подорожі і споглядає її; мій дух. Розуміння того, що будь-якої отакої святої миті рідний голос скаже: "От і все" — і вимкне те, що ти бачиш, — і ти приголомшено відведеш очі від екрана, на якому більше нічого нема — нічого з того, у що ти вжився (дрова, рідні, біографія тутешня, час наприкінці XX ст.
