Українська література » Класика » Сад гетсиманський - Багряний Іван

Сад гетсиманський - Багряний Іван

Читаємо онлайн Сад гетсиманський - Багряний Іван

З тією "політикою" вона не дуже давала раду, але зате вміла прекрасно співати... Вони були романтиками й співали романтичної, улюбленої Катриної пісні, тієї пісні, від якої віяло давниною, шелестіла тирса, шуміло військо, кипіла сила бурлацька—їхня таки сила.

"Ой що ж бо то та й за чорний ворон,

Що до полю крякає!?

Ой що ж бо то та й за бурлака,

Що всіх бурлак скликає?!" .

Бурлаки—це вони ж.

І бігли, котилися луни по луках та по дібровах.

Власне, за цю пісню Андрій колись полюбив Катерину, зустрівши її вперше в спортовому клубі, як вона, зібравши навколо себе гурт хлопців і дівчат, співала з ними цієї пісні, відважно диригуючи. "Наскликала бурлак та й гримить зухвало", —тоді ще спало йому на думку.

І от вони співали її тепер. Надходив рожевий вечір, і бігли золоті вужі по воді... Потім вони сиділи десь на піщаному урвищі й всі за чергою стріляли з мисливської рушниці в темряву, що обступила їх кругом. Стріляли в нікуди й тішилися з снопів іскор, що вилітали в чорну ніч, немов з батьківського горна...

І вже ніби не вони стріляють, а батько б’є молотом по розпеченому залізу, поклавши його на мокру латочку на ковадлі, — іскри летять несамовито роєм, а вибух з-під молота глушить вуха...

Над ранок, коли Андрій прокинувся мокрий від поту й учаділий від сопуху, він не дочислився в камері кількох осіб, що їх забрато на допит глубокої ночі, зате прибуло двоє нових, свіжих, з волі. Один з них сидів на вікові параші, ледь доторкаючись до краєчка того віка стегном, а другий стояв, підпираючи одвірок. Обидва вони дивилися на людське сонне звалище з тугою, зі страхом.

Згодом, коли роззнайомилися, виявилося, що один з них — високий, молодий і дуже вродливий — директор Всеукраїнського інституту фізкультури на прізвище Бунчук; другий — керівник обласного відділу мисливства й рибальства при облвиконкомі Харківщини на прізвище Іванов.

Тепер уже Андрій не був крайній біля параші, він мусив посунутися до середини, а його місце зайняв Бунчук, а з протилежного боку — Іванов, посунувши Краснояружського.

Всі, викликані на допит уночі, вранці повернулися. А повернувшись, мовчали, мов у рот води понабирали, лише хмурились та зітхали раз по раз.

"Мабуть, покололися хлопці", — так вирішив Охріменко.

Не вернувся й досі з усіх лише Васильченко.

VII

І на третій день не покликано Андрія на допит. Не покликано й знов... Далі Андрій збився з рахунку, котрий день "п’ятий, а котрий десятий — все змішалося в суцільну кашу, чадний, тяжкий сон, фантастичне марево, в якому не було ані початку, ані кінця, марево, зіткане з "валетів в замок" і "валетів в йолочку", "повєрок", гримання засувів, криків десь і гудіння машин, ходіння голяком "на оправку", пайок хліба, блощиць, снів сидя, снів лежачи, снів на одній нозі, нічних сонних візій реальної дійсності, яка перевершувала найдикіші візії, чиряків, безглуздого сміху, стогону й пригод Трьох мушкетерів, походеньок Тіля Уленшпігеля... Пригод Дон-Кіхота... І чекання, чекання.

День третій ще був відзначений чітко —третього дня вмер Ягельський. Він умер увечері, а вмираючи, спричинився до неприємних комплікацій, чим і відзначив цей вечір особливо.

Найперша комплікація була та, що, вмираючи, він потребував випростатися, а не було як— бо вмирав він після команди "спать!", коли всі вляглися, зайнявши геть всю підлогу до останнього сантиметра. Насупроти Ягельського лежали Узуньян і Азік — між цими двома приходилися ноги Ягельського, що корчилися передсмертним корчем і намагалися все якнайдалі випростатися. Ця комплікація потягла цілу низку інших. Узуньян і Азік. страшенно бридилися. Особливо довготелесий Узуньян. Агонізуючи, Ягельський простягав ноги, а Узуньян відпихав їх назад, підгинаючи їх своїми довжелезними клешнями. Знову випростувався Ягельський і знову підгинав його Узуньян. Іноді допомагав йому Азік. А вся камера спостерігала це й чомусь зовсім не реагувала — ніби було всім байдуже.

Андрій що лежав поруч з Ягельським (бо Охріменко перейшов на місце Свистуна), був тим страшенно вражений, нічого подібного йому ще не доводилось бачити, хоч бачив він багато різного, дивовижного. Він дивився, як Узуньян і Азік пхали ногами умираючого товариша нещастя (а решта були до того зовсім байдужі), і в середині йому підіймалася буря. Може, тому, що він недавно з "волі" й ще не встиг огрубіти й зхаміти в виключно жорстоких умовах — в таких умовах бо всі істоти загризають самі себе. Буря в ньому наростала, але він стримував її й звернувся до Узуньяна й Азіка якнайспокійніше:

— Гало, дорогі сусіди! Дайте чоловікові вмерти спокійно, не руште його ніг.

Але то не допомогло. Узуньян пхав холодні ноги нещасного все енергійніше, ще й шепочучи прокляття та висловлюючи мімікою свою безмежну огиду, бо ж той, що вмирав, не був вірменин! А Ягельський все уперто випростувався. Андрій підніс голос вище й запропонував обом сісти й почекати трохи, поки Ягельський вмре, бо лишилося вже небагато, хоч він так уперто й чіпляється за життя й не хоче вмирати. У відповідь Узуньян зашипів і вибухнув паскудною лайкою, як то вміють лаятись вуркагани й вірмени. Андрієві кров бурхнула до обличчя, він сів ураз і гримнув на повен голос осатаніло:

— Встать!! Сволота!

Узуньян і Азік схопилися, мов підкинені пружиною, з наміром кинутися на Андрія, забризкали слиною:

— Ах ти ж петлюрівська наволоч!

--— Антисемітська та шкуро!!! Контрреволюційна мордо!

Тоді Андрій звівся на ноги, наблизився до них щільно і хотів одтиснути їх своїми грудищами до стіни й примусити стояти тихо, але тут Азік замірився вдарити, а Узуньян плюнути в обличчя, тоді Андрій схопив їх обох за карки й з усієї сили стукнув обличчями одне об одне й попер обох до дверей. Він осатанів, наїжачився, мов дикий вепр, запалахкотів:

— Я вас зараз навчу товариської етики, хами!.. Га!.. — підійшов, згріб обох знову за карки й посадив на парашу.

— Так сидіти! і не пікати... — Постояв якусь мить, опанував себе й повернувся на своє місце.

І дивно, два таких завзятих і хоробрих вояки проти напівмертвого Ягельського раптом принишкли, мов шкідливі коти, і лише шмаркали розквашеними носами, сиділи тихо на параші.

Та тут відчинилася кормушка й просунулася голова наглядача:

— Що за шабаш жидівський!?

Узуньян і Азік схопилися й залементували навперебій:

— Гражданін отдєльонний!.. Терор!.. Петлюрівець... Антисеміт... Ми є чесні... Нас б’ють!!

— Ша-а! — сказав наглядач в розтяжку: — Як твоя фамілія?

— Узуньян.

— А твоя?

— Азік Розін.

— Умгу.

Наглядач закрив кормушку, а тоді відчинив двері:

— Ану, Узуньян та Разік, давай виходь! — і забрав їх обох з камери. По якомусь часі відчинилася кормушка й та сама голова подивилась пильно по камері, знайшла оком Андрія й підкликала до себе, взявши на допомогу палець, і запитала:

— Як фамілія?

Андрій сказав.

— Спортсмен? — запитала голова, оглядаючи атлетичну, мускулясту фігуру з ніг до голови з явним пієтетом.

— Ні.

— Лягай спати!— закінчила голова понуро й закрила ляду.

Ягельський тим часом вже спокійно вмер і лежав тепер нерухомий, мертво-сірий, витягнений на весь зріст, до всього байдужий остаточно. Лежав і помалу дубів. Андрій сів біля нього, закрив йому очі, а тоді закурив і так сидів, курив схвильовано. Згодом до нього підповз Карапетьян, тримаючи люльку — чорта Мефістофеля — перед собою, й попросив прикурити.

Прикурив. Подивився в лице Ягельському, потім в очі Андрієві пильно, а тоді, ніби знічев’я, кивнувши на двері:

— Карашо!.. Ото він і є отой піп, що завербував бідного Аслана.

І заглушив ці слова димом та й вернувся на своє місце. А Андрій докурив, зітхнув глибоко й ліг поруч з Ягельським, намагався заснути. Ліве стегно його торкалося до стегна небіжчика, а праве да живого Бунчука, і так вони лежали всі в одній шерезі...

Скоро повернулись Узуньян і Азїк-"Разік"

Мертвий Ягельський, здавалося, зумисне витягнув якнайдальше свої ноги, ще й розчепірив пальці з викликом — "Нате штурхайте!" Але ніхто вже його не штурхав і не пхав. Більше того — Узуньян і Азік, що так недавно зневажали живого, тепер принишкли й дибилися на мерця з неприхованим острахом. Відомо, що людям, та й взагалі всім істотам, властивий містичний жах перед мертвими з числа собі подібних. Цей жах був написаний особливо чітко на обличчі Узуньяновому, що ще більше витягнулося й зблідло, очі дивилися злякано на пальці ніг Ягельського, а весь тулуб тиснувся до стіни, щоб якось до тих пальців не доторкнутися. Азік бравував назовні презирливою посмішкою, але вона йому не вдавалася, він зиркнув швидко по камері й раптом почервонів, як рак, — на нього всі дивляться, а перед ним лежить мертвяк, з яким треба разом спати! Щоб одвести увагу (чужу від себе, а свою від Ягельського), Азік потер карк, глипнув на Андрія й промовив голосно:

— Сильний, чортяка!...

А далі не витримав, схопився, підійшов до дверей, деручись через лежачих, і постукав.

— Ну?—спитав наглядач злобно.

— Заберіть мертвяка... — залепетав Азік нервово, розгублено. — Мертвяк в камері!.. Заберіть...

Наглядач подивився пильно на Ягельського, порухав мовчки щелепою, а тоді блимнув на Азіка й аж вліз у кормушку головою до Азікового обличчя:

— Лягай спати з мертвяком, гад!! — зашипів він люто, почекав, поки Азік покірно ліг, а вже потім тихенько закрив ляду. Коли ляда закрилася, Азік відсунувся подалі від мерця і влип в стіну.

Так був відзначений третій день.

Мертвий Ягельський лежав серед живих цілу ніч, спав з ними: разом (лише не спали Узуньян і Азік, мовби сиділи над душкою!) Вранці Ягеліуського теж не прибрано, — черговий корпусу, той, що обходив і вчора з перевіркою, порахував усіх і Ягельського і записав його в журнал, як живого, разом з усіма, на заяву ж, що Ягельський помер і що його треба прибрати, не звернув жодної уваги. Відбувши "повєрку", Ягельський лежав ще цілий день — "снідав, обідав і вечеряв" разом з товаришами, на нього видавано хліб, цукор і "борщ"… З того тішилися доцент сільгоспнаук Краснояружський і Охріменко, з’їдаючи пайку хліба, 10 грамів цукру, "борщ" і ложку каші за "царство небесне померлого". Причому Охріменко робив це відзначення щиро, зітхаючи глибоко й слізно, а Краснояружський маскував у легку іронію, бо ж він доцент сільгоспнаук, а значить, атеїст.

Відгуки про книгу Сад гетсиманський - Багряний Іван (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: