Золотий Ра - Білик Іван

Твій нерозважливий нащадок теж не прагнув у Вавілон, тож мені не важко було вмовити його спинитись неподалік Араксу. Мене ще ніколи не зраджували передчуття. Може, вони і є голосом небожителів, які так ото керують людськими вчинками й людським життям? Хто ж його відає...

Ти вирішив боротися з масагетами на їхній землі. Ахурамазда напутив тебе на це вустами магів. Ти не хотів толочити ниви своїх селян та рабів, але ти забув про заздрість небожителів. Якщо вони відкинуться від тебе,то за кожним кущем ворожої землі на тебе чатуватиме небезпека: ось про що ти забув.

Ти все життя воював розумом, а не тільки сулицею та мечем, нову пастку вигадав і для масагетів. Ти ніколи не повторювався й цим самим вибивав супротивника з сідла.

Цариця Томіріс не прийняла боротьби й відступила на три дні дороги в глиб своєї країни. А ти гнався за масагетами два дні, потім кинув там найгіршу третину своєї раті, хворих та калік, а сам з рештою війська повернувся ближче до Араксу. Залишивши тут п'ять тисяч смажених на рожні баранів та тисячу барил вина, а також усілякої іншої царської страви, що тобі її дають даниною Лідія й Вавілон, ти сховав свою рать у найближчих ярах та балках.

Я вже потім почув, що чимала рать масагетів дуже швидко помітила покинутих тобою недужих та калік, перебила їх до ноги й рушила далі до річки Араксу, натрапила на отой підлаштований тобою царський бенкет, тобто клюнула на твою принаду. Почувши про це, я відразу згадав слова свого скарбничого Санданіса. Цей розумний євнух казав, що коли незнайомий з розкошами народ візьме наді мною гору, то його вже ніякими силами не проженеш із цієї землі, багатої всілякими розкошами. Не послухав я його тоді, а вустами Санданіса промовляли небожителі. Досі він уже помер...

Я тобі колись побіжно переповідав слова мого доброго євнуха, а ти це затямив і тепер сам втілив у життя. Найдужче за все розбещують людину розкоші, вони роблять її ненажерливою й замулюють у ній здоровий глузд. Отак було й з масагетським юним царевичем, який після легкої перемоги над твоїми каліками натрапив на підлаштований тобою бенкет. Я можу собі уявити, з якою жадобою накинулись масагетські вої на "послані богами" страви та дороге вино, про котре вони досі тільки чули. Але мені важко уявити тебе. Лише зеленого безвусого юнака здатне сп'янити таке безкарне побоїще, а тобі ж уже минало сорок дев'ятий рік...

Ти й твої доблесні вої шастали між порожніми барилами вина й різали п'яних та безпорадних, до того ж ти добре знав, що десь у цьому хмільному стані має бути синок масагетської цариці, тож наказав розшукати його й будь-що привести живим. І його знайшли й привели до тебе. Казав Набу-на'їд, що царевича притягли непритомного, коли ж він трошки провітрився й уздрів тебе, то почав побожно кланятися тобі до землі й називати "богом Сонця". В оману його завели твоя царська митра й тканий золотом вавілонський плащ. А ти збридився й наказав закувати царевича в кайдани... О, навіщо ти це зробив! Нащо спокушав мстивих небожителів, яких над усе дратує гордота людська? Й ніхто не зважився спинити твою божественну царську руку...

Казав Набу-на'їд, масагетський юнак раптом витверезів і похнюпив голову. В його колишньому стані діялося жахливе. Ти звелів своїм тисячникам заковувати ланцюгами тільки молодих, щоб потім продати їх у рабство, а старших і всіх поранених пускати під ніж. Я спитав у Набу-на'їда, для чого ти зробив саме так, хоча міг би й не розпитувати: я знав тебе краще, ніж колишній вавілонський цар. Ти завжди твердив, що руки твоїх воїв мусять бути по лікті занурені в кров, таких воїв не доводиться потім у січі підганяти батогами, як це заведено й зараз у твоїх полках. І при тому ти зроду не був лихою людиною...

Так минула ніч, а коли зійшло сонце, масагетський царевич попросив зняти кайдани в нього з ніг і рук. Він поклявся не втекти й не зробити нікому нічого лихого. Ти нібито довго не дозволяв, але зрештою дозволив розкувати царевича. Він вихопив меч із твоїх піхов і впав на нього грудьми.

А тепер наставав час для твого гіркого похмілля.

Тобі щастило дуже багато разів уряд, боги ніколи такого не зносять, людина рано чи пізно мусить платити за власні й успадковані гріхи...

Чутка про загибель сина та синового полку швидко докотилася до масагетської цариці, проти тебе збурилися всі підвладні їй племена. Томіріс повела своє військо тобі в тил і перегородила шлях до відступу, навіть зруйнувала й спалила зведений тобою міст через Аракс. А ти, кажуть, ще й утішався...

Цариця прислала гінця сказати тобі, що ти не в чесному бою переміг її юного сина, а недостойним для мужа чином підпоївши його вином. "Ти винний і в його смерті, і в звірячому винищенні стількох захоплених у полон. Учора ще я б тобі сказала: забирайся звідси геть, поки я не напоїла тебе кров'ю, хоч би який спраглий ти був. Але сьогодні я вже не можу тобі цього дозволити, межи нами тепер мій мертвий син!"

Тебе й це не збентежило. Ти був пещеником богів, досі не зазнав гіркоти жодної поразки, тебе не лякав навіть отой спалений масагетами міст; у відповідь цариці Томіріс ти весело засміявся, — мовляв, перекажіть отій жоні, що я після раті візьму її собі в наложниці, та й то лише за такі її сміливі слова!

Небожителі заздрі до смертних. Якби ж ти перед цим хоч раз побачив цю богорівну жону...

Масагети — другі після скіфів лучники в світі, вони стріляють з коліна й сідла, і стріли в них оперені трьома пір'їнами. До того ж дуже короткі й тонкі... Коли ще боги терпіли мене в Сардах, я хотів був послати молодих лучників на виучку до масагетського царя, — тепер уже небіжчика, — мужа нинішньої цариці, але ти не дав мені зробити цього...

Коли масагетська кіннота завихрилась перед твоїми воями, сонце в небі погасло від стріл. Ти завжди неполюбляв своїх лучників — і недаремно. До обіду масагетські стріли вивели з ладу кожного третього твого коня. То було для тебе несподіванкою. Ось коли знадобився б тобі той міст, однак цариця його зруйнувала. Ти гасав ратним полем у царській колісниці й наганяв жаху на всіх, аж поки обидві раті змішались і зчепилися горло за горло. Ти по обіді ще частіше згадував утрачений міст, але разом з тим тобі було дуже дивно, чому так мляво рубається твоя рать, чому в лавах то там, то там з'являються пробоїни. Ти посилав сотню за сотнею латати ті дірки, але вони від того мовби більшали. Я знав кожен погляд твоїх очей — у ті хвилини вони стріляли чорними стрілами, та це не додавало сили твоїм богатирям; тоді ти врізався колісницею між воїв своєї першої лави, не звертаючи уваги на те, що вставлені в колеса твоєї колісниці ножі косять своїх же витязів. Хто в запалі дивиться на таке!..

Іншим разом це неодмінно допомагало, але цього разу не допомогло. Ти був просто здивований. Набу-на'їд казав, що всіх твоїх коней разом із колісничим порубали, тоді ти метнув сулицю й вихопив з піхов меча. Це нарешті змусило твоїх вимучених воїв згуртуватись, вони з новими силами відштовхнули масагетів і погнали їх до круч, але там їх перестріли масагетські пращники. Твої перси сунули назад, а то була остання тисяча з полку "безсмертних". Я знав кожен погляд твоїх очей, але останнього погляду не можу навіть уявити...

Твій син Камбіс і я дивилися з того берега й потерпали чи не більше за вас. Ми також були здивовані й не могли нічого второпати, бо такого з персами досі не було. Потім через річку почали плавом утікати твої вої, масагети наздоганяли й добивали їх у воді, аж нарешті смеркло... За ніч до нашого берега прибилося тисяч п'ять. Ми шукали тебе й розпитували поранених, але тебе серед урятованих богами не було. Ми цілий день стояли й боялись одійти від берега, бо масагети могли переправитися через річку й добити нас усіх, проте вони стояли на тому березі й тільки погрозливо вимахували мечами та сулицями, а їхні стріли не долітали через Аракс. Ми вночі думали відійти якнайдалі від цієї смертельно небезпечної річки, а ввечері цариця прислала гінців із човном. Гонець переказав слова цариці Томіріс твоєму синові: "Вранці віддам вам вашого царя!"

Уцілілі воєводи порадилися й побоялись пускати твого сина Камбіса: бува, розлючена смертю власного сина цариця закує Камбіса в кайдани або і вб'є? Вирішили послати мене та вавілонського царя Набу-на'їда, а Набу-на'їд кудись пропав. Певно, злякався з'являтись цариці Томіріс на очі вдруге.

Куди я мав дітися — мусив іти сам. Дали мені п'ятьох воїв почту й посадовили в човен. Уже заходила ніч, коли ми причалили на тому березі, й нас не підпустили до царициного шатра. Довелося чекати ранку.

Неважко собі уявити ніч серед тисяч ворожих багать, але чого я мав боятися, як сам був перським рабом, хоч і носив червоний хітон та червоні сандалії? Коли я ввійшов до царського шатра, Томіріс мене запитала:

— Ти його воєвода чи кревний свояк?

Я відповів просто:

— Раб.

Томіріс довго не відгукувалася з напівтемряви, і я вже майже достеменно знав, чого мені слід чекати.

— Тоді, — каже, — йди забирай його.

Мене повели до порослого верболозом виярка; сонце стояло низько й ще не дійшло туди, через те я не зразу тебе розгледів, хоч довкруж тебе сиділо два десятки масагетських пішаків. Ці молоді витязі побачили моїх супровідників-персів і похапалися за зброю, але їхній воєвода прикрикнув на них і відігнав геть. Аж тоді я тебе вгледів. Ти лежав під рокитою з міхом на голові, — я впізнав тебе з позолоченого обладунку, пробитого під лівим плечем. Я стояв і не зважувався підійти ближче, лише неголосно благав тебе: "Обізвися до мене або хоч вилай, бо я теж перед тобою завинив, мав би тоді перебороти цей твій нерозумний задум". Та ти навіть головою не повів. І поки я ото так розмовляв з тобою, ззаду підійшла масагетська цариця й спинилась віддалік, а тоді відпустила свій почет і каже до мене:

— Ти не помилився, це він. Куруш за життя ніяк не міг досхочу напитися людської крові, то я звеліла занурити йому голову в міх, там повно перської крові! — В голосі Томіріс вчувалася непогамована лють, але на останньому слові цариця наче зів'яла й хрипко домовила: — Тільки мого сина цим уже не повернеш до життя. Він справді власною рукою вкоротив собі віку чи то перси набрехали мені?

Я сказав:

— Перси ніколи не брешуть.

А вона знову розлютіла й назвала мене шолудивим перським псом.