Тарасик - Хоткевич Гнат

Чув слабість в усьому тілі. Повів очима й побачив, що він на возі, а віз стоїть серед поля.

— А пан?.. А пан де?..

— А будь він трижди проклят!.. Навіщо він тобі здався? Тарасові пригадалося вся страшна сцена знущання. Він ухопився за батька руками й заридав.

— Таточку, таточку — за віщо вони вас так?

— Ну, годі, вже годі... не плач... Що ж — пани. Вони завжди такі пани... Вони все такі — пани...

І в це слово "пани" він вкладав стільки ненависті, що це передалося й Тарасові. Правда, вона вже була в ньому, ця ненависть. З краплею молока матері вона входила в його кров, з піснею жалю, що неслася над вузенькими смугами поля, із сльозою і скаргою селянською несвідомо закладалася, мов зерно в осінню ріллю. І от цей випадок, звичайний випадок буднів кріпацького життя нараз збудив те сонне зерно і розпалив у маленькій душі великий полумінь ненависті до всякого гнобительства.

І стало того вогню потім на ціле Тарасове життя. І не загасили його ні мури Петропавлівської кріпості, ні безлюдні пустині оренбурзькі. І прозвучала та ненависть у великих словах, у великих заповітах усьому людству: коли є що ненавидіти на землі, то це насильство людини над людиною.

XXXV

На Тараса ця подія зробила більше вражіння, ніж можна було сподіватися. Він усе ходив задуманий, усе лащився до батька, мов би хотів отою дитячою своєю ласкою винагородити за велику кривду. Коли батькові було що треба, кидався стрімголов подати або принести — взагалі всім єством показував якусь максимальну прихильність, максимальну увагу. Аж батько це помітив і сказав жінці:

— Чудний наш Тарас якийсь. Інша дитина давно б уже забула, а він...

Мати це приймала по-своєму й навіть пробувала примирити Тарасову думку

з... кріпацтвом.

— Е, сину... Воно що й казать — погано у кріпацтві, але що поробиш? Думаєш на волі краще? Он старий Поставець. І одружитись удруге затявсь, і робив над силу — усе дбав, усе складав, щоб дочку викупить. Ну й викупив — так що ж? І ходить тепер бідна дівчина, як неприкаяна — усі дівчата її цураються. Наче своя — наче й чужа. Підійде до подруг, а вони від неї: "Ми ж тобі нерівня, кажуть. Ти вже відпроторилася від нас, нашої тяготи ділить не захотіла, наших болячок насердних не знаєш, нашої туги не збагнеш". Так і не хотять її приймати. "Не займайте її, кажуть: нехай порадується, через тин дивлячись, як ми хиляємось". Ну як бідній дівчині усе це слухати? А тут іще баби нагодяться та допікають. "А про матір свою забула? Що у приполі тебе з лану на панщині ізнайшовши прителющила. Де скоком, де боком, де підбігцем несла манівцями, то чагарником, то попідтинню, щоб люди не назирали. Побивалася, турбувалася, і душею може від того так скоро наложила, а ти он її труда відцуралася. Була б пропала малою, то хоч би Бог спас, янголом душечка полинула б на небо, а тепер попадешся чортові на волову шкуру". Та так бідну дівчину затуркають, що вона вже в тій волі не рада.

Тараса не заспокоюють материні слова. Образ великої ганьби, великого знущання над батьком застилав усе. Малі кулачата затискалися, а думка ходила коло... гайдамацтва.

Ех, як би тепер появилися гайдамаки! Тарас перший пішов би до їх ватаги й привів до вільшанецького пана: дорогу він тепер знає.

От гайдамаки налітають на панський будинок. Пан перелякався, падає на коліна перед отаманом. Плаче й каже, що він більше не буде. Але отаман невмолимий.

"А за віщо ти Тарасового батька вибив? Хіба ти не знаєш, що Тарас — це наш найкращий гайдамака? Ану, хлопці, беріть цього ката та розтягніть його добре, щоб знав, як над людьми знущатися". Та як розтягнуть! Як дадуть

йому пранки!

Або ще не так. Отаман кидає зв’язаного пана впоперек сідла й вивозить у якісь безвісті. Тоді пана нема і, само собою, панщини нема. Люди не ходять орати на панське, а тільки на своє. Немає прикажчиків із гарапниками, немає ланових... Ех, якби гайдамаки появилися!

Раз навіть насмілився й запитав батька.

— Тату! А чому тепер гайдамаків нема?

Батько глянув на сина. Зрозумів хід його думок.

— А хто тобі казав про гайдамаків?

-Хлопці казали...

— Хлопці... От, як Бог дасть, діждемо Покрова та підемо до діда в гості —так от де наслухаєшся і про гайдамаків, і про запорожців, і про все.

— Так ходімте у неділю.

— У неділю... Я ж тобі кажу, що на Покрову: дід, по старому звичаю, Покрову шанує. Значить, під ту лінію як і запорожці, бо то запорожська церква була Покрови.

— А хіба у запорожців була церква?__

— Ого! Ще яка!.. У них, брат, така була церква, що такої і в Петенбурзі не знайдеш! От де богачество, кажуть, було! Самих вангелій, сріблом та золотом битих, було тридцять штук! Були такі вангелія, що їх ледве чотири чоловіки на хресний ход несли’.. А йконостас!.. А паникадил скільки!..

-1 ви то все бачили, тату?

— Ні. Я родився, коли вже Січу було зруйновано. А тато бачили. От ти їх розпитай.

Тепер уже Тарас з особливою нетерпеливістю чекав Покрови. Все питав матері — скільки то день зосталося до Покрови.

Коли нарешті прийшов той день, із самого ранку Тарас коло батька — щоб не прогавити. Батько до церкви — й Тарас до церкви. А звідти прямо до діда.

В господі у діда — по особливому. Чисто, поприбирано, рушниками та квітками поприкрашувано. Вже й гостей чималенько — усе старі діди. Як яких то Тарас уперше й бачить. Мабуть, хуторами далекими десь сидять, що й до села рідко навідуються.

Дід веселий, радий. Де з якими дідами аж цілується. Та й гості несумні. Те й діло гуркіт реготу вдариться об усі чотири стіни хати. Бо нарід зібрався усе кріпкий, бувалий. Журилися в свій час, а тепер закінчили й переконалися, що все на світі однаково варте й однаково не варте уваги, а найкраще всього на світі — це добрий гумор. Ніякими сльозами ніякій справі не поможеш, а собі тільки здоров’я попсуєш. Отже, треба всі явища життя брати з жартливого боку. Тому, як зіходилися докупи, то, здавалося, тільки й роботи, що висміювали одне одного і все на світі.

— Ей, Євмене! Чому не куриш?

— Не займай його — він у празникових штанях.

— Та й я у празникових, та хіба що?

— Е, у нього не такі, як у тебе. Він як до церкви йде, так надіва нові, неокурені димом штани. Щоб Бога, ка’, не прогнівити.

— Бач, бісів Євмен! Це він хоче на обидва боки! Щоб і Бога не прогнівити й з чортом у злагоді жить.

— Це ж, коли так, то у нього нових штанів до біса.

— Та багатенько. А як не трапиться нових, так він і в старих іде. Тільки начисто з кишень тютюн витрушує. Прямо язиком вилизує!

— Смійтеся, смійтеся. А що воно чортове зілля, так це іменню правильно.

— Чого ж воно чортове? Із землі рядом з васильками росте.

А от я вам зараз розкажу. Один пустельник спасався у пущах запорожських. Спасається та й спасається. Ну стало йому, сказать, скушно. Заскучав, що все сам. А лукавий підстеріг і думає: ану, дай я його на цьому скусю. Перекинувся чоловіком, приходить.

— Здрастуй!

— Здрастуй і ти.

— Що ти, ка’е, журишся?

— Та скушно, брат — усе сам та сам...

— Ага... Ну, на ж тобі оцей каламарчик із порошком...

— Це як у діда Йвана?

— Во-во! "На тобі, каже, оцей каламарчик — понюхаєш, то й буде вас як двоє".

Пустельник понюхав раз-другий, пчихнув — і стало йому вроді веселіше. Наче, як двоє!..

— Ну що ж... Пройшло там іще скільки уремени — знов засумував пустельник. Нема йому кумпанії. А нечистий уп’ять підкаснувсь.

— На ж тобі, каже, каламарчик, із зіллячком і люлечку. Покуриш — і будете ви,'як утрьох...

— Закурив той пустельник — повеселішав трохи. З того часу як тільки стане йому скушно, закурив — і нічого. Попервах. Ну, а потім перестав і тютюн помагать. А нечистий уже тут.

— Скучаєш?

— Скучаю.

— Ну, на ж тобі оцей каламарчик із краплями: як вип’єш, так буде вас, наче десятеро.

— Що ж би ти думав! Як смикнув наш пустельник навхильки — як заспіва! Як загра! А потім підняв поли та як вріже гопака!..

Регочуться діди, але Тарасові це нецікаво. Йому про гайдамаків би, про запорожців.

Підсідає до другої купки — там цікавіше. Розказують про привілля запорожських степів, як то там усього було багато.

— Трава, як ліс, було стоїть. Пирії, тирса, бурунчук, орошок, ковила — та яких хочеш!.. Як дерева стоять!.. Із чоловіка заввишки. Як підеш у степ ранком, так краще зразу ж скидай штани, а то як хлющі будуть, що й не дотягнеш!

— Тої зими, — обзивається дід Палюх. Це був старий, найстарший із присутніх запорожець. — Тої зими, як Січу малося руйнувати, великими табунами підходили сайгаки до зимовників і дивно кричали. Мовби плакали. А як запорожці пішли геть — щезли й сайгаки. Тепер їх уже зовсім, нема.

— Багато чого перевелося. Я лосів бачив, а тепер, мабуть, і не вздриш. Може, в Бородянських лісах збереглися ще де... Бобри колись же в наших річках водилися — тепер нема.

— Нема, нема... попереводилося все... Птиці ж було тії скільки! Стрепетів сильцями ловили, а качок так волоком, мов рибу. Лебеді, було, як заведуться битись та як піднімуть крик, так батько, було, вискочать із землянки, та давай

стріляти з пістоля, щоб хоч порозганять.

— А риби! По озерах так аж задихається, сердешна. Раків штанами я сам ловив, їй-бо не брешу!

— Да-а... на все було привілля. І врожаї на все були. Сіяли трохи, а родило багато. Заволоче прямо та й сіє. А як уродить, так і стебла того не видно —наче один колос. Та товстий такий, як веретено.

— То ж то ви на таких привіллях бувши, й вилежувалися там у себе на Запоріжжі та горілочку попивали? А Залізнякові доброї помочі не дали? І пропала гайдамацька справа, — не втерплює хтось із гайдамаків.

— Так їй на роду було написано...

— Якби ви не вилежувалися, так і не було б на роду написано. А то хто пішов? Ми, гречкосії, хлібороби. Ми, що й зброї у нас не було. З кійками йшли!.. А ви, збройні, кінні, оружні, гарматні — де ви були? Суди над гайдамаками чинили? Допроси здіймали?

Це був вічний пункт суперечок між недобитками гайдамацькими і останніми запорожцями, вічна болячка, яку завжди легко було вразити з обох боків. Гайдамаччина претендувала на всенародність, на повторення Хмельниччини, а військо славне запорізьке, єдина збройна народня сила, єдина скарбниця, куди нарід посилав найсвободолюбніших своїх синів — це військо зосталося осторонь. Гайдамакам рубали голови у Кодні, здирали шкуру й солили сіллю, але даремне звертали гайдамаки ті обдерті голови в бік Низу, даремне помертвілими очима виглядали, чи не виткнулося військо червоних жупанів із-за гори, чи не гримнула січова гармата.

Але й військо не йшло й гармата мовчала.