З погляду вічності - Загребельний Павло
Аж два члени урядової комісії водночас схилилися з двох боків до Олександра Миколайовича, мабуть, радячи йому, як виправляти той небажаний перекіс, але голова комісії був надто досвідченим чоловіком, щоб піддаватися прямолінійним почуттям, він уже бачив, як складне все в нас не тільки, може, в цеху, а й на заводі, і ось тут йому належало показати себе. І він показав, і з того дня вже я не в усьому згоджуюся з думками мого батька щодо Олександра Миколайовича, бо вловив я щось у тому чоловікові злагоджуюче і об'єднуюче, а полягало воно в тому, що він, при всій його суворості і, може, іноді жорстокій вимогливості, був схильний до того, щоб кожен лишався сам собою, щоб вільно висловлював своє, щоб виказував свою душу, бо тільки з такими людьми можна жити і щось робити, не остерігаючись зрадливості, боягузтва, нерішучості.
Щоправда, була якась неприємна зневажливість у тому розсіданні його за столом, небажання підвестися бодай раз, поглянути на всіх, хто стояв десь позаду, показати й себе, він сидів упродовж усіх зборів, вівся вільно й незалежно, трохи зверхньо по відношенню до всіх, але зате розум його працював напружено й чітко, не було в ньому сліпої впертості, не було жирної сонливості, він відмічав найменшу зміну настрою в слухачів, точно вимірював, куди переважають терези симпатій чи антипатій, прийшовши на збори з прихильним ставленням до Токового і, мабуть, сподіваючись, що тільки такі люди можуть дати державний план, він чутливо вловив кілька разів повторене прізвище Шляхтича, насторожився спершу, але після виступу Чемериса вже настроївся зовсім інакше, якось мовби збадьорився, вогонь загорівся в його темних великих очах під кущуватими, густими бровами, він ворухнув важкими плечима раз і вдруге, стримав директора, щоб той не викликав наступного промовця (якого, до речі, й не було, здається), спитав усіх нас:
— Шляхтич, який це Шляхтич? Чи не той, що Герой?
— Несправжній,— підказав хтось із численних заступників, але підказав так невдало, що мікрофон ухопив те слово й кинув його по всьому цеху.
— Чому несправжній? — не згодився Олександр Миколайович.— Герой — це герой, держава удостоїла, значить, заслужив. А Шляхтича Василя я знав добре.
— Це його син,— сказав Василенко,— гарний інженер.
— А де він? — голова звертався до всіх і водночас до директора й Василенка.— Інженер Шляхтич тут?
— Та он він стоїть,— Василенко давно вже помітив Шляхтича, бо й спробуй його не помітити поміж такими двома геодезичними знаками, складеними з маслаччя.
— Що ви скажете, товаришу Шляхтич? — спитав голова комісії.
— Нічого,— відповів Льоня, не рушаючи з місця.
— Та ви на трибуну вийдіть і до зборів,— запропонував голова.
— Лаятися з Токовим з трибуни не хочеться.
— Коли треба, то й полайтеся.
Ми підштовхували Льоню: "Іди, дай йому!" Він стояв напружений, зблідлий, ганяв жовнами.
— Просимо вас, Шляхтич,— сказав Василенко, і оте "просимо" зробило своє, Льоня майже стрибнув до трибуни, як перед тим Гриша Фрусін, але на трибуну не заліз, став збоку, невисокий, худорлявий, знервований, взявся рукою за край трибуни, повернувся до Токового, спитав того так, неначе вони тут були самі, а не слухала їх тисяча людей:
— Даруй мені, Токовий, за цю розмову... Не я починав її, але раз так вийшло... Скажи мені одне... От скажи: чи було в тебе коли-небудь бажання зробити щось не для себе особисто, а просто для користі справи, тобто зрештою для народу?
Токовий схопився, весь подався наперед, гукнув обурено:
— А що? Хіба я?
— Зачекай, будь ласка, я ще хочу тебе спитати, чи було в тебе відчуття, що хай навіть розірветься серце в грудях, аби тільки зробити?
Збори слухали цих двох, слухала президія, навіть голова комісії наставив долоню до вуха, перетворився на звичайного слухача, цікавого й безпосереднього. Токовий ще не збагнув, куди воно все хилиться, він не розумів, що це, може, головна розмова його життя, розмова-сповідь перед безліччю людей, перед мікрофоном,— рідко й випадає кому таке.
— Не розумію, до чого це...
— Можемо говорити відверто... Ти не належиш до моїх друзів і однодумців...
— А в тебе вони є?
— Їх мало, так... Бо ти ж розганяєш моїх друзів і однодумців. Ти б хотів створити навколо мене порожнечу... Для задоволення якогось свого почуття. От я й хотів би довідатися. Ти тут прославляв здібності середніх, посередніх інженерів, посередність, кажучи просто.
— Не посередніх інженерів, а середніх інженерів, які роблять те, що повинні робити, без викрутасів і модерних штучок.
— Середні — це й є посередні. Ніхто від цього не застрахований, але не кожен із цим мириться, якщо він справжня людина. Здіймають же галас про узаконеність і навіть — о диво! — користь посередності лиш ті, хто відірвався від народу, забув про народ. Бо в народі завжди існуватиме прагнення до високої досконалості. З посередніми здібностями не зліпиш навіть горшка, гвіздка в підошву не заб'єш — це знає кожен майстер. Як же можна сьогодні вихваляти те, чого люди соромилися у всі часи? Я вважаю, що той, хто вихваляє посередність, має на увазі передовсім власний спокій. Жити, як живеться, але урвати від життя якомога ласіший шмат. За середні здібності виторгувати найвищу ціну. Ти цього хочеш?
Токовий нарешті збагнув усю небезпечність цієї, здавалося б, невинної словесної перепалки. Він вмить змінив тактику, скинув із себе розгубленість і недбалість. Не гарячкував. Не підводився з стільця з наміром знову всістися. Підійшов до Шляхтича, став майже впритул. Вищий на голову, в бездоганному костюмі, сповнений гідності й громадянського обурення. Сказав чітко, виділяючи кожен звук:
— Я впевнений лише в загрозі й небезпеці.
— Від кого ж?
— Хоча б від таких, як ти, якщо ти вже хочеш відвертості. Чому? Поясню. У вас — весь час вищі цілі. Того, що робиться, недостатньо. Ви невдоволені зробленим. Весь час протиставляєте себе колективові, більшості. Це підозріло. Цього не можна дозволити. Весь час вищі цілі. Це нас просто ображає. І ми не допустимо. Такі, як ти,— завжди підозрілі. Вискочні. Вискочити вище за всіх, спираючись на всіх нас, використовуючи колектив.
— А може, працюючи разом із колективом?
— Не прикриєшся. Згуртованості нашої не дамо розбити. Ліпше розбити чиюсь амбіцію і прагнення до слави. Хто йде проти маси, той її ворог. Тобі потрібна слава.
— Мені? Слава?
— А що ж? Заради чого стримиш ти в цеху по дванадцять годин, покинув скаліченого батька без догляду, козиряєш зайнятістю, не можеш створити сім'ї, щоб для ветерана війни, для Героя...
— Не чіпай мого батька!
— Часи подвижництва минули. Відійшла епоха воєнного комунізму. Наше суспільство...
— Ти вимовляєш "наше суспільство" так, ніби воно тільки твоє. Звідки це право власності? Чим ти його заробив?
— Я чесно працюю...
— Додай ще: і не хапаю зірок із неба... Не кожен може хапати, але ж навіщо заважати іншим, тим, хто хоче, прагне до цього? Ми так багато говоримо про труд, що розучилися вже, здається, працювати як слід. І нас дратує, якщо хтось по-справжньому береться за діло. Нероби бояться такого чоловіка, ненавидять його. Для них він справді підозрілий.
— Ми чесно даємо метал для Батьківщини. Знаєш, що сказав Ленін: метал — основа цивілізації.
— Любите цитувати Леніна. Щоразу, при кожній нагоді. А чи думаєте про більше? Про ленінський приклад. Чи є у вас відчуття, що Ленін — з вами або ж його немає коло вас — і тоді вам повинно ставати страшно. А треба б як учасникам тої арктичної експедиції, яким серед безмовних просторів Півночі весь час вважався ще один член товариства. Мовби йшов до них на поміч. Отак би й нам. Щоб завжди серед нас — одним більше. І той один — Ленін. І щоб завжди підставляв він плече, як підставляв колись під кінець колоди на першому комуністичному суботнику. І якщо не повториться його геній, то прагнути бодай до його працьовитості. Чи можемо забути про його приклад? Ось про що я думаю, Токовий. І про це думають ті, хто мені помагає. І ми доб'ємося свого. Ти згадував мого батька. Так от: я навчився у нього твердості.
Вони розійшлися по своїх місцях, і аж тепер голова комісії нарешті важко підвівся зі свого місця, трохи постояв мовчки, мовби давав змогу помилуватися на себе, потім посміхнувся новою для себе усмішкою:
— Моральний бік справи ясний. В технічному розберемося. Висновків комісія робити не буде. Доповідатимемо урядові. А тут — на відповідальність дирекції. Дивіться. Якщо у вас такі інженери, то... Як думаєш, директоре?
— Державний підхід,— пробурмотів директор.
— Державний... Тісно в одному цеху таким двом інженерам, як Токовий і Шляхтич. Тісно, а доведеться й далі співіснувати. Кожен іде своєю дорогою. Хто перший прийде, відзначимо. Хто відстане, поб'ємо. А поки що — треба разом, паралельно. Куди ж вас дівати? Що ж, вас до в'язниці саджати, в різні камери, чи що? Треба жити разом. До кінця. Життя довге. Боротися? Правильно. Треба боротися. Але й жити...
Мабуть, я помилився. Майстер Матвій Череда, напевне, таки знайшов десь у готелі свого давнього друга молодості, і вони говорили. Про що? Хіба я знаю. Може, з погляду вічності. І, може, й не самі були, а сидів з ними і Василь Шляхтич? Не відразу й не до кінця збагнеш людину, проведеш різку межу між її справжністю й несправжністю, надто ж якщо розділяють вас роки й покоління. Втішатися можна хіба що тим, що колись і ми станемо старшим поколінням і так само назбираємо за життя мудрої загадковості, щоб було над чим поламати голову новому поколінню, бо інакше воно зледащіє і розбеститься.
Важко мені втриматися від спокуси розповісти при нагоді одну нашу історію, бо — виразно це відчуваю — поки що я викладаю події, які відбулися, власне, тільки в нашому цеху, а події завжди охоплюють надто вузьке коло людей, події — це ще не історія, тут ще до часу приховано всі причини й зв'язки, тут ніхто не знає тої міри, за якою лежить цікавість,— мені ж не хотілося бути схожим на доцента Крижня з його занудливими лекціями, спрямованими лише на доцентське вихваляння перед Алею, яка зрештою теж не слухала тих розпатякувань і сміялася Крижню просто в ніс.
Навіщо розповідати цю історію? Адже її всі знають. Вона існує для всіх так само, як наш завод, як "Діловий клуб", як клумба коло пошти, як Глиняна гірка посеред міста.
