Волинь - Самчук Улас
Навіть і Василь якусь дуже добру, божественну, куплену ще покійним дідом Антоном в Почаєві, книгу пустив з димом.
Забагато цього стало Насті, що сама все мусить дома робити, і поскаржилась вона батькові.
— Дивись, он другий тиждень минає, а його нема і сорочки навіть не зміняв, і хтозна, що він там вичворяє, і чи ходить він до тієї школи...
А Матвій візьми та вибери згодну хвилину, та піди до Дерманя, та приведи того "камлія" додому, а ввечері візьми та відлупи його так, що той потім цілий тиждень не міг на свій задок сісти, що навіть Володька зворушило...
Після того Василь щодня приходив додому і почав з книгою діло мати, бо Матвій зажадав, щоб той приніс від учителя "свідєтельство", як там він учиться. Виявилось, що Василь зовсім науку занедбав і ледве-ледве десь там у хвості за іншими волікся. Матвієві таке зовсім не "по нутру", і він приказав, що як далі Василь буде так учитися — віддасть його до циганів або жидів, на помийника.
Володькові ніяк не зрозуміло, чому Василь не хоче вчитися. Ах, коли б це так він міг ходити до школи... І тому Володько придивляється до Василя. Щось у ньому дивне стирчить, у тому хлопцеві, і Володькові чомусь шкода його. У ньому щось добре із злим чергується, по всьому видно, що виріс він без матірньої опіки, бо його мати померла, коли він всього-навсього вісім неділь мав. І так він виріс самий, і ніхто його не любив, і ніхто не ласкав, бо куди правду діти, Володькова.мама не дуже то "їх", отих своїх пасинків, долюб-лювала і Володькові це аж ніяк не подобалось. Володько все-таки і любить того Василя — стяглий, високий, ясно-русий, обличчя і шия в ластовинні — якраз такий, яким і сам Володько хотів би бути, які йому дуже подобаються, бо нагадує він тих казкових Іванів-Царевичів, про яких не раз чув і читав.
Але не подобалось Володькові, що Василь чогось завжди невдоволений, завжди сердитий. І все, що він робить, здавалось, робить отак, без думки. Що напливе, то й робить. І ще не подобалось, що той ніяк не хоче вчитися. А це Володькові не подобалось найбільше.
ТАМ, ДЕ КАЗКА РОДИТЬСЯ
По святах побіг для Володька час куди швидше. Все-таки — нема-нема, та й десь повіється, не сидів уже завжди в хаті, то на лід, то до млина, а останніми часами почав просто цілими днями зникати і коли його мати спитає "де був?" — завжди та сама відповідь: "У млині". І дійсно тягнув його той млин, як магніт. Холод не холод, мороз не мороз, а він іде і чапить там у хатині, що в одному куті млина примістилася,— закуреній, засміченій, повній лавиць з дощок, пеньків для садження із залізною, круглою, яку звуть "барабанчик", грубкою посередині. У хатині денно і нічно завжди і без перерви, стоя, садя і лижка, повно дядьків-завізників. Диму там від махорки і грубого газетного паперу завжди стільки, що на ньому можна, як кажуть, вішати сокиру. Одне маленьке віконечко, на чотири шиби, відколи появилось на цьому світі, не бачило ще ніякої утірки, а тому воно стало зовсім непрозорим, сірим, подібним на шмат небіленого полотна. Ані повітря, ані світла воно не пропускає і не для того воно було зроблене. Воно зроблене для того, щоб у хатині було тепло... Але і цього свого завдання воно не як слід виконувало, бо й тепла тут не було. Надто великі мало воно шпари, якими чомусь ніхто не цікавився, щоб могло воно втримувати тепло.
У хатині повно дядьків. Завжди горить барабанчик. Гріються завжди сніданки. Курять, спльовують, регочуть. І завжди гуторять, завжди оповідають... І завжди сторчить тут, десь збоку, десь позаду Володько. Мороз не мороз, холод не холод. Дядьки в кожухах, у валянках, Володько у своїх чобітках і старому матірньому жакеті.
Дядьки оповідають — Володько слухає. Дядьки регочуть — Володько посміхається. І які були оповідачі! Одноокий Трохим — син Івана Гуци, старий Іван Середа, що був колись у банді злодіїв відомого Казмірця і, ховаючись від самосуду села, підрізав зі страху собі горло, тому і звався Зарізаним.
Дід Кошіль — лисий, білий, з довгою бородою, подібний до святого Миколая,— побережник Таксарових лісів; Олійник — що бував "по світах", у Києві, в Одесі, десь там на шахтах вугіль копав, а після у Києві у якихсь там панів "за дворника состояв". Ще донедавна бував тут старий велетень Ровіцький Хведь, що "собственою парсоною" на турецькій війні в І877-8 роках побував і бив турків і навіть медаль "за храбрість" мав і носив її у дні святочні на широких своїх грудях. О, цей знав того! Кожне своє повідання починав так: "То ще коли я в І877-8 году на турецькій війні був"... І пішло, і пішло. Доходив не раз до такого, що й сам собі переставав вірити і все питав слухачів:
— А чи вірите мені?
Слухачам вірилось тяжко, але все-таки вірилось, коли він сам-один цілу роту турків в полон брав, або коли "сам імператор Олександер Олександрович" йому "собственоручно вручив оцю медалю за взятіє знамені І25 пішого полка турецького падишаха", яке "я сам вирвав з рук турецького знаменоносця, пробивши штихом собі путь через колону турків з двадцяти п'яти чоловік".
Але Хведь Ровіцький не лише з турками мав діло, не менше справ мав він із "нечистою силою". А треба вам і те знати що "нечиста сила" в якому тільки вигляді, між людом хрещеним, на землі не появляється. От, к'примірові, було це саме перед зимним Миколаєм, саме перші хуртовини закрутили, коли робив я у чеха Шалти на Борщівці. Трачку різали. А людина з Шалти — нічого собі. Любив і випити, і погуторити. Ріжемо, стал-бути, цілий день, а ввечері додому. А мені, звісно, до дому верстов шість через Придатки, — а холод, а метелиця. Шалта це знає, прийде, бувало, і каже: а ходім-но, пане Ровіцький, та погріємося.— Ну, ходім, пане Шалто. І зайдем, стал-бути, на "гулянку" до Веселого, що ото на перехресті доріг стоїть. Ну, одразу по пиві, а пиво там звісно — Гульченського бровару, знаєте?
— Та чому б не знати.
— Ну, і отож. Наперед по пиві, а там і на чарчину перейдемо. Я, стал-бути, оповідаю, а Шалта слуха та підлива, слуха та підлива, і не раз, бувало, вип'ємо собі, що зветься, на здоров'ячко... Бо треба і те знати — пили з розумом, не то, щоб там наджорився та й хвантазії які — борони Боже... Вийдеш од Веселого, як то кажуть, навесело і йдеться тоді, ніби тебе несе крилами, і не зоглядишся, як додому прийдеш, жінку іноді попоб'єш...
І тут Ровіцький на хвилину замовкне, подумає, похитає головою, болючого бо місця торкнувся... Із жінкою молодою не йшло у нього гаразд.
— Одного разу,— продовжує він,— засидівся я з Шалтою отак мало не до перших півнів... Вийшов надвір, а в полі мете! Світу не видно. Іти, думаю, чи не йти? Піду! Було-не-було, при мені сокира, як що до чого, а хіба ж я на Балканах не стояв, Шипки не видав, турка у вічі не бачив? Але, знаєте, як ідеш отак напідпитку трохи, то завжди воно якась нечиста сила до тебе пристане. То відьма якась, то отой западенний упир, що ото гонить попід Хвищиком, то панич... І цього разу, стал-бути, панича зустрів. Як тільки вийшов я у поле, став та й роздумую: і як це його до Ровіцьких хуторів попасти? Отак, думаю, навпрост — Андрущиківські займиська, отак знов уліво — Шинківці, а отак управо — мужицька Борщівка. А коли зверну отак трошки-трошки вліво, так і попаду на Ровіцьке, і вибрьохаюсь на дорогу, і до світа дома. Значить, вирішив і пішов. Іду я, стал-бути, йду, іду я йду — тьху, що за напасть лиха, думаю — все поле і поле і кінця нема, а сніг глибокий долинами, а мете, хоч сядь та й плач, а темнота, хоч в морду дай. Уже і займиська десь мали бути, а тут поле і тільки поле. І що б ви думали? — питає Ровіцький, а дядьки здіймають голови, роблять великі очі: має бути щось страшне...
— ...Дивлюсь, знаєте: черешенька!
— Черешенька! — дивуються дядьки.— Де черешенька, а де Андрущиківські займиська!
— Ото ж бо й є! Черешенька. А то ж, знаєте, найгірше місце цілої нашої околиці. Чи одного там ночами поповодило, а чи не знайшли там нашого Миколу замерзлим, а позаторік не завіяло там Корчака Панаса, зятя церковного старости, що їхав із млина, разом з кіньми, саньми і мукою, а чи не там саме не раз поповодило, доки до банти не довело, Ляша, що ото повісився, коли, бувало, вертався від своєї коханки з Верховеччини...
Ну, думаю, стал-бути, плохо дело. Воно-то в І877-8 роках на турецькій війні не раз і гірше бувало, але тоді я ще — го-го! — молодий був, здоровий, кров ще грала, а тепер пройшов, знаєте, від Веселого до черешеньки і вжедихавиця почала грати, ноги не слухають, кашель душить — коклюш мав такий, що як зайдешся, на ногах не втримаєшся. А тут мені зовсім закрутило голову, і куди його, в який бік — сам дідько лисий хіба знає...
І тільки оглянувся... Господи! Свят-свят! А біля мене... панич! Тьху ти, думаю. І де це ти тут узявся? І він спить, клятий — регоче, одягнений делікатно, у храку, котьолок на голові. Куди ви, дядьку, йдете — питає, стал-бути. Я глянув на нього, подивився. А тобі, кажу, що до того? Ідеш собі, чоловіче, куди, то йди, а інших не займай. І вдаю, знаєте, нібито я не розумію, хто він такий. Та я, каже, також іду — підемо разом. А куди ж ти йдеш? — питаю. Отак, каже, до села — заблукав от. А чому ви оту сокириську дричите, то ж ви і так ледве ноги тягнете. Ааа, думаю! Знаю. Нечиста сила, як відомо, сталі боїться. Ні, кажу, спасибі. Якось уже донесу. І, значить, ідемо. Без дороги, без сліду, отак куди очі бачать, боремось із вітром... Панич мій цигарку закурює і мені дає. Ні, кажу. Дякую. Не вживаю. Курю люльку. Розпитує, стал-бути, де був, що робив, я відповідаю, чому б, думаю, і не поговорити. Але тут я покметив що панич мій увесь час спихає мене з дороги. Усе вправо та вправо, а мені, знаєте, скорше вліво треба. І пройшли ми, значить, отак з годину, зупинився я, щоб відсапнути та оглянутись, коли дивлюся: а ми біля черешеньки...
— Біля черешеньки! — викрикують здивовано дядьки.
— Біля черешеньки! Тьху! Свят-свят-свят! Е, кажу, паничу, не буде між нами ладу, краще воно буде, коли ти підеш своєю дорогою, а я своєю, а то, їй-богу, перехрещу! От не гріх, що забожився. А він, капосний, став і регочеться. Геть, кажу, поки не розізливсь, думаєш, не знаю, хто ти такий? Ну, каже, не сердься, дядьку, я вже більше не займатиму.
