Нація - Матіос Марія

Дмитро поправив легке укривало на ній і поцілував у чорну голівку.

Старша — Таня — спала на правому боці із задертою до пупа сорочечкою й прикладеною під щоку долонею.

Дмитро довго дивився на її гострі підліткові коліна, потім на подряпані литки, на вузькі біленькі трусики, вже пробиті першими жорсткими волосками. Його очі спинилися на дрібних дичках ще несформованих Таниних грудей, по центру між якими темніла велика — точнісінько така, як у Оксани — родимка.

Але найдовше дивився Дмитро на доньчине обличчя. Губи в Тані були припухлі й широкі. Дмитрова мама казала, що дитина в них добра, бо має великі губи. Ось коли б знайшлася для неї згодом котрась людська дитина з такими ж губами — у хаті добру не перевестися й сварки не знати.

На що Таня смішно й незлобливо огризалася:

— Буду шукати собі чоловіка абиякого, аби лиш із м'ясистими губами.

Таня мала Оксанині губи й Оксанин меткий язик. Усе решта було Дмитрове. Так казала Дмитрова мама, так казали в селі, так бачив і сам Дмитро — доти, поки Петро Татарин не перестрів їх на передранішній вулиці.

І ось стоїть він на колінах, немов перед іконою, перед своєю дитиною, й вишукує в ній чужинські риси, й кривавить душу страшними чорними здогадками, й лютиться чорною, недоброю люттю на невинне дитятко, що тримає рожеву долоньку під щокою — й найфантастичнішим сном своїм не може приснити, що зробилося в татовій душі…

Але хіба це не його вилиці, що роблять лице строгим, майже трикутним, різко звужуючись перед бородою?

Чи не його вузький і довгий ніс із помітним горбиком та дрібним ластовинням?

Що він хоче, вкляклий, коли й глибокі пасльонові очі — теж його?

І широкі долоні з довгими пальцями, й приплюснуті, наче врослі в голову, акуратненькі вушка…

Це все його, його тата і його діда. І…

"І" було не Дмитровим.

"І" було нічийним.

Ні Оксанина, ні Дмитрова родина не мали світлого волосся.

Усі Проданюки й Продани могли змагатися з циганами за кольором волосся, лише одна Таня носила густу пшеничну косу, правда, з Оксаниним запахом, лише з нічиєю барвою.

Дмитро про те чомусь ніколи не думав і не подумав би, коли б не п'яний Татарин. Але в п'яного на язиці…

Та ні, він таки б не додумався сам до такого, бо дотепер дивився на доньку, як на себе в дзеркало. Дмитро не такий дурний, щоб не знати, що в тих невидимих генах порушуються технології й закони.

Ба, зрештою, хто, коли й за ким ходив, що може сказати достеменно, чи колись котрась його прабабця не обійняла дужче, ніж свого, котрогось чужого — білішого — чоловіка?

Чи колись чужий, біліший за його прадіда, чоловік не згріб Дмитрову прабабку в свої руки десь у солодких малинах чи в оборозі з сіном? У їхньому краї стільки воєн перейшло, стільки люду… життя всяке, а люди — слабкі. Все могло бути.

Але отут, навколішки перед доньчиним диваном, зачув Дмитро вперше, як заворушилася в грудях холодна гадина неприязні до світлого Таниного волосся.

Так-так, не до самої Тані, а лише до її волосся.

І відтоді начебто щось стало з чоловіком…

Дмитро приходив із роботи, сідав на хатні цементовані сходи й дивився, як у дворі граються його діти. Він міг сидіти годинами, не реагуючи на Оксанину безконечну балачку, то в кухні, то в стайні, то біля криниці. Він мовчав. Його начебто занімило.

Він мовчав і тоді, коли Оксана бідкалася, чи не заслаб чоловік, і спроваджувала його до лікаря.

Він мовчав за сніданком, обідом і вечерею.

Одне лиш було незмінним: Дмитро теменно, так, ніби щойно повернувся з фронту, дивився на дочок — і слухав, як холодна гадина знову заповнює всі його груди.

Дмитро купив три біленькі хустини й змусив усю домашню челядь — навіть свою пестунку Олюню — в найлютішу липневу спеку, й у дощ, і в холод ходити лиш із покритою головою й підібраним під білі краї волоссям, не бажаючи, мовляв, виловлювати по борщах і салатах чорні пасма їхніх кіс.

Він приходив із роботи, сідав на сходи й дивився, як бігають подвір'ям дві його однаковісінькі дівчинки в білих-біленьких хусточках, але він тепер уже знав, що в одної — не його волосся й сама вона, може, й не від нього.

Коли Оксана йшла на нічне чергування, Дмитро ретельно зашторював вікна, сідав перед трильяжем, брав Танині фотографії й дивився то на себе, то на них. Було добре, поки рука не доходила до кольорових, де біло звивалася густа й грубезна Танина коса й ворушила розрослу в грудях гадюку.

Дмитро зачастив до мами. Він подовгу нишпорив на горищі в старих-старезних фотографіях Проданюкової родини, сам не знаючи, навіщо.

Він прикладав до дідового портрета Танину фотографію — й на Дмитра дивилися дві пари однакових очей, однакових носів і вилиць. Та навіть зі старих-старезних, поблідлих і вигорілих карток Дмитра кусали чорні патли його дідів і прадідів і сміялося пшеничним сміхом волосся його старшої дитини.

Тоді Дмитро тихцем і цілком безуспішно перебрав сімейний фотоархів своїх тещі й тестя.

Далі він почав стежити за Оксаною. Вона в район по босоніжки — й він у район, по сірники. Вона в амбулаторію на чергування — й він під амбулаторні стіни.

Дмитро став прикрий, сварливий і дратівливий. Він згадував, що Оксана народила Таню за два чи три тижні наперед до очікуваних пологів, точніше, їй зробили кесаревий розтин, бо казали, що є загроза дитині, та й час уже підійшов.

Чому ж тоді він знав від Оксани, що час мав надійти через два тижні?

І знову гадина ворушила холодною шкірою в гарячій Дмитровій пазусі. Однак тут-таки він опам'ятовувався: Оксана завагітніла після їхнього тритижневого перебування на морі.

Дмитро втратив сон, охоту до роботи. Він усе частіше дурно-пусто покрикував злим голосом на Таню, на що дитина заливалася слізьми, забиваючись у кущі бузку чи винограду.

На Дмитрові горіла шкіра й мозок, йому мутився розум, коли він думав, як усе село обертається й шепчеться вслід, коли він іде на роботу до колгоспної комори. Правда, шепталися, певно, крадьма, бо він так ні разу не почув того, хіба що домислив.

Потому він почав пропадати в пожежному депо, де збиралися сільські чоловіки, забивали "козла" і дудлили самогонку. Дмитро не пив і не грав. Він сидів збоку на залізному ліжкові із засмальцьованим покривалом і мовчки спостерігав за гравцями.

Татарин приходив майже щодня.

І Дмитро не спускав із нього очей.

Татарин мав дрібні риси обличчя, продовгувату, як огірок, голову з великими вухами, горіхові очі й густу пшеничну кучму, що кучерявилася на чубі. Татарин, веселий від природи, весело перекидав доміно з долоні на долоню, жартуючи з товариством. Однак на Дмитра не зважав анітрохи й узагалі поводив себе з ним, як будь-котрий інший односелець. І коли б не пригода на дорозі, Дмитро й не подумав би мати на нього зуб і смертельну ненависть.

Однак споглядання Татаринового обличчя в депо не приносило заспокоєння — й однієї глупої дощової ночі щось темне й нечисте штовхнуло Дмитра до колгоспної дошки пошани й тремтячою, бо чесною, його рукою вкрало Татариновий портрет.

Може, ліпше був би не крав ту фотографію, бо вже йому здалося, та де здалося — він бачив не осліплими очима все більшу й більшу схожість між обличчям своєї дитини й Петра Татарина. О, так. Вони такі схожі — й дугами широких брів, й оцим правим оком, що в Татарина, й у Тані було ледь-ледь вужчим від лівого. Байка, що в Тані пасльонові, а в Татарина — горіхові очі. Зате в Дмитра очі симетричні. А в Тані — ні. І оці видовжені кутики губів. Чому він дотепер думав, що вони Оксанині? Вони лише широкі й повні, як у Оксани. А ось кутики… То Татаринові. Дмитро вже не мав жодного сумніву. Навіть проділ у Тані ближче до правої скроні, як у нього.

І він згадував, що ніколи вже після першої дитини не любувала його Оксана так тихо й лагідно, ніби ставала свічкою, що тане й скапує воском… і не блищали її очі так таємно й незбагненно солодко, як до перших пологів. Оксана й Олюню по-людськи не народила, бо також робили "кесаря", а потому перев'язали їй труби. Але то не через те не дуже вона квапиться вночі до Дмитра. Не через те… Він уже розуміє…

Надивившись на вкрадений портрет і доньчину фотографію до очамріння в очах, Дмитро пошматував їх на дрібні-дрібнюсінькі кавалки — й спалив у печі з купою їхніх з Оксаною фотографій.

— Ти, певно, дурієш на голову… — ні з того ні з сього сказала йому сумно Оксана на городі, копаючи буряки.

Дмитро дивно й довго дивився на жінку.

— Дивися — не дивися… Я не знаю, що з тобою діється, але, по-моєму, ти або заслаб, або знайшов собі гудз на голову, або знову до когось ревнувати надумав… Бідна моя гудзице — давно не було…

І знову Дмитро подивився дивно, але вже гейби крізь жінку.

Так тривало до зими. Точніше, до Андрея, поки Дмитро не забачив, як біжить Таня від досвіткової криниці з набраною в рот водою, красива, висока, з розчервонілим лицем і з вибитим з-під в'язаної шапочки волоссям. Таня хотіла ворожити на непочатій криничній воді — й забігла, озираючись, у стару кухоньку на подвір'ї. Вона вже замішувала паляничку з води, муки й солі, коли Дмитро люто й боляче вхопив її за руку:

— Курва мама твоя була, й ти вже хочеш?! — і вперше вдарив дитину по обличчю.

Закам'яніла Таня дивилася чорним пасльоном так ненависно й смертельно, що Дмитро вдарив її вдруге й вийшов із кухні, тріснувши дверима.

…Увечері він не прийшов ночувати. Всю ніч розлючена, заплакана й стривожена Оксана висиділа в темному вікні.

Вранці вона побігла до свекрухи.

Колись добра, її свекруха тепер говорила з Оксаною крізь зуби, не дивлячись в очі.

Дмитро говорити не думав, навіть і не вийшов до неї.

— Мамо-мамо… — плакала Оксана перед свекрушиною стодолою —… Спам'ятайте його… З ним щось зробилося… йому щось пороблено… Або якась лярва вчепилася й не дає нам життя… Боже, що то можуть курви, Боже…

Але ж не може ревність заступити весь розум чоловікові, мамо! Коли щось йому не рихт, то най прив'язує мене до себе й носить у пазусі, але щоб отако пити кров запусто… А ні, то хай забирається, до тої, що хоче… І так спати не спить зі мною з осені. Я дітей вигодувати вигодую й без його помочі, але отако теменно мовчати й поволі сходити з розуму, доїдаючи нас у хаті?! То хто може таке витримати?

Аби бодай не зігнила, аби гробом кидало тій, що таке мені поробила, аби пси кістки їй не визбирали, аби спокійнилася тоді, коли піду їй прощу казати… — голосила Оксана перед пониклою свекрухою посеред двору.

…Дмитро дивився крізь мамині фіранки на Оксану й хотів був би вийти до неї й заперечити — що чужої він ще не нюхав, що то через Татарина таке заколотилося в хаті, а більше ні через кого.

Однак Оксана голосила писклявим — Таниним — голосом і трясла чорною циганською чілкою над білим своїм — сметанним — лицем і над його чорним, незрозумілим горем.

Дмитро неохоче підвів очі до дзеркальця на стіні.