Українська література » Класика » Тарасові шляхи - Іваненко Оксана

Тарасові шляхи - Іваненко Оксана

Читаємо онлайн Тарасові шляхи - Іваненко Оксана

— Майже ціле літо я провів з Михайлом Івановичем Глінкою в Качанівці, у пана Тарновського. Ви ж знаєте Михайла Івановича?

— Так, я бачив його вже кілька разів у Карла Павловича, у Кукольників. Карл Павлович його дуже любить і поважає.

— Його не можна не любити! А його музика! Адже він геніальний! Це ж перший російський композитор, який створив таку величну річ.

— Я дуже люблю і цю оперу і всі його музичні речі. Ми з Карлом Павловичем багато разів слухали оперу на театрі.

— А зараз він творить не менш прекрасну і визначну— "Руслана і Людмилу" Пушкіна. Він говорив, що це була ще мрія Олександра Сергійовича зробити лібретто для опери Глінки. Яка шкода, що він сам не встиг! У Качанівці Миколі Маркевичу доводилося дописувати слова лібретто. Скільки прекрасних арій, хорів народилося там на моїх очах. Це було божественно!

— А як опинився на Україні Глінка?

— Він поїхав набирати співаків для придворної капели. О, який там співучий народ! Солов'ї! А скільки справжніх солов'їв я слухав весною в прекрасному качанівському парку. — І раптом Вася зніяковів і замовк. Якась тінь набігла на його ясне обличчя, ніби з качанівськими весняними солов'ями було зв'язане ще щось — і смутне і прекрасне.

Тарас, чуйний і делікатний, помітив це, але Вася струснув волоссям, наче відігнав від себе спомини.

— Михайло Іванович вивіз звідти напрочуд голосистих хлопчаків. Він їх звав "малютками" і возився з ними надзвичайно. Він завжди готовий був розцілувати такого "малютку", коли той виводив "ля" або навіть "сі". Інколи він сідав за рояль і награвав різну нісенітницю, а хлопчаки враз повторювали це своїми чистими дискантами та альтами. Але от з ким ви. повинні обов'язково познайомитися — з Семеном Гулаком-Артемовським! Ну і бас, я вам скажу, ну і голосина! Якої краси! Я переконаний, що весь Санкт-Петербург буде переможений ним. А що за людина! Весела, добродушна, товариська. Він не хотів їхати до Петербурга. Каже: "Я там занудьгую, звик я до привілля!" Товариші з Київського хору, де він співав, усі плакали, як малі діти, коли він із Глінкою від'їздив. Обов'язково, обов'язково підемо послухаємо його. Він уже тут, у Петербурзі. Як він співає народні українські пісні! Вся природа України встає перед тобою, запорозькі козаки оживають. Глінка спеціально для нього написав кілька речей. Між іншим, поклав на музику вірші поета Віктора Забіли "Не щебечи, соловейко", "Гуде вітер вельми в полі" та інші. От ще веселий чоловік цей Віктор Забіла. У нього талант перевтілення. Дивишся на нього, і раптом перед тобою якась скнара-старуха, а за мить —козак напідпитку, а ще за мить — сліпий лірник... Але я вам хотів розповісти про "Руслана і Людмилу". Ми часто за північ засиджувалися в оранжереї, де жив Михайло Іванович. А моя резиденція був "ліхтарик" — от погляньте на малюнок, — Вася дістав з чемодана портфель і швидко знайшов потрібний картон. — Це етюд, а картину я подарував Михайлові Івановичу.

Оце я сиджу за мольбертом, оце Михайло Іванович, а оце Маркевич пише слова до лібретто. Він історик України, Маркевич, етнограф, разом з Глінкою закінчив пансіон. І з ним я вас обов'язково познайомлю.

— Ви там дуже добре провели час, у цій Качанівці, як я бачу, і дуже плідно. Он скільки зробили! — зауважив Тарас.

— О, так! Глінка казав, що він ніде ще не працював з такою охотою, як на Україні. Він прислухався до пісень дівчат, старих лірників. У пана Тарновського непоганий свій оркестр, і там виконували все, що Глінка вже написав для "Руслана і Людмили". А знаєте, замість дзвіночків, його помічник Палагін бринів кришталевими чарочками — і виходило чудово!

— А хто цей пан Тарновський?

— Як вам сказати? Дуже багатий дідич — 9000 кріпаків, величезний маєток, палац. Я б не сказав, що сам розуміється в мистецтві, але любить "покровительствовать". Йому було приємно, що Глінка гостює у нього, що придворна капела співатиме спочатку в його церкві, в його залі. Та він буває сам часто в Петербурзі, і я вас введу в його дім. Він любить мистецтво.

— Він старий?

— Не дуже, років під п'ятдесят.

— Є діти?

— Ні, нема, але у нього живуть його племінниці... дівчата... — Вася знову раптово засмутився й замовк.

— І племінниці теж бувають у Петербурзі?—наче нічого не помітивши, спитав Тарас.

— Не знаю, чи приїде цієї зими, — сказав Вася. — Він так і сказав "приїде" а "не приїдуть", бо перед очима була лише одна з племінниць...

Вони говорили, говорили без кінця, нарешті на півслові голова Штернберга схилилася на подушку Тарасового ліжка, де він сидів, і юнак заснув міцним сном, з усмішкою на устах.

"Є на світі такі щасливі люди, — думав Тарас, дивлячись на одверте, щире Васине обличчя. — Їм не потрібна ніяка рекомендація. Не встигнеш і отямитись, а стаєш уже з ним рідним, без найменшого зусилля з твого боку. А є й такі найнещасніші люди, з якими з семи пічок хліба з'їси, а все-таки не дізнаєшся, що воно таке — людина чи амфібія? Подалі від таких!" Він одразу відчув, що Вася Штернберг саме належить до першої категорії.

Тарас раптом усміхнувся, схопив олівець і накидав портрет несподіваного друга.

Вони стали жити вкупі. Саме з Штернбергом потоваришував Тарас найдужче може й тому, що зустрівся з ним уже вільним і почував себе з ним рівним.

— А як закінчимо Академію, — захоплено казав Тарас,— поїдемо на Україну.

— А за кордон? — питав Штернберг.

— Ой, за кордон треба, і яка охота! Але спочатку на Україну. Змалюємо все її життя, наші річки, гаї, наших людей, картини з історії. І знаєш, треба поширювати гравюри, тоді ж усі люди, в кожній хаті, зможуть знайомитися з високим мистецтвом живопису.

А поки що вчилися, бігали на лекції, інколи підробляли, малюючи портрети, ілюстрації до журналів, інколи сиділи без грошей, інколи справляли свята з будь-якого випадку, наприклад, купівлі... лампи! Веселе було свято на честь лампи.

Про цю дешеву, звичайнісіньку лампу довго мріяли і Тарас і Штернберг. Нарешті, одержавши гроші за роботу, купили-таки лампу, урочисто принесли додому, і так кортіло їм спробувати її, що запалили її серед білого дня. Сіли поважно і серйозно один проти одного (лампа на столі посередині) і вдавали, що без цього світла читати не можна.

— Чи ви здуріли, хлопці? — засміявся їхній товариш по Академії, Петровський, зайшовши до кімнати.

— Бачиш, лампу купили! — сказав з дитячою погордою Штернберг.

— Ну, то треба покропити, якщо таке свято! — загомонів Петровський.—Хлопці, не відкручуйтеся.

— Воно й правда, треба! —згодився Тарас.

— А гроші ще лишилися?—спитав хазяйновито Штернберг.

І гроші і харчі в них були по-студентському спільні. Тарас вивернув кишені.

— Чорт ма! — зітхнув він. — На самий чай та сухарі вистачить.

— Ну, прощаю на сей раз — питимемо чай з сухарями та з твоїми, Тарасе, піснями.

Усі знали, що Тарас любить музику, співи.

Так весело відсвяткували придбання лампи.

На жарт, на різні витівки хлопці були мастаками. Петровський, який жив у дворі Академії, саме працював над картиною "Агар в пустині". Він умовив позувати йому тихеньку скромну дівчинку — дочку сторожа, але потрібні були крила, крила для янгола, який з'являється до Агар.

— Треба купити гусака, — вирішив він. — Гусяче крило буде за модель.

Тому що грошей не було, Петровський одяг шинель і поплентався в другий кінець міста до матері по карбованець.

Але ж друзі — в тому числі Тарас — вирішили, що це буде несправедливо: купувати гусака, коли всі сидять без копійки. Карбованець був негайно конфіскований, і на столі з'явилася вечеря.

— Розбійники! — патетично підіймав угору руки Петровський. — Де я тепер візьму янгольські крила? Я своєчасно не здам програму.

— Почекай, — раптом збагнув Тарас. — Зараз будуть тобі янгольські крила.

За кілька хвилин він з'явився, ховаючи під полою плаща здоровенного гусака. Гусак бився величезними крилами і витягав шию. Та шию бідолашному негайно скрутили і білі крила відрізали.

— Чим тобі не янгол! — сміявся Тарас, начепивши собі крила на плечі.

— Та де ти його взяв? — допитувалися хлопці. — А там, за садком Академії, пасуться багато. — Та то ж комендантові!

— Ну, бог з ним, поквитаємося.

Другого дня, одержавши гроші в журналі за ілюстрації, Тарас урочисто поніс карбованця за гусака комендантові і віддав з таким чемним поклоном, що той не встиг і розсердитися. Та й чого було сердитися, коли карбованець — цілком добра ціна — був у нього в руці.

Академія, лекції, робота, товариські вечірки, зустрічі з старшими друзями — Брюлловим, Жуковським, Вієльгорським, Григоровичем, Гребінкою, нові знайомі — це були щасливі, світлі роки життя Тараса.

Тепер він сам був на Олімпі, поряд з ними, своїми друзями. Та ні! Для нього це не був Олімп. На цю гору він піднявся з самого низу, шлях був важкий, невторований, і зійшовши на гору, він не забув його. Навпаки, з гори він побачив далеко більше, ніж усі його друзі, його вчителі, бо крім того чистого знання науки, мистецтва, літератури, що мали вони і передавали йому,— озброєний цим, він ще дужче зрозумів, ще яскравіше бачив страшні контрасти життя і не міг байдуже ставитися до цього, йому мало було відтворювати це в лініях і фарбах. Його енергія, сила протесту жадала іншого виходу. І не в живопису, а в творчому слові він відчув найбільшу свою міць.

КОБЗАР

Десь там на Україні його рідні брати й сестри... Як давно він їх не бачив!..

"Микито, рідний брате!" пише ввечері, залишившись на самоті, Тарас листа в далеку Кирилівку. Як живуть вони —питає, просить писати.

"... А тепер про себе скажу от що: слава богу милосердному, живий, здоровий, учуся малювати. Коли трапиться — заробляю гроші. Оце на тім тижні заробив трохи, то й тобі посилаю 25 карбованців. А коли буде більше, то й ще пришлю. Так от, бач, живу, учуся, нікому не кланяюся...

Велике щастя бути вільним чоловіком. Робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить. Поклонись усім родичам від мене, а надто дідові, коли ще живий, здоровий. Скажи, нехай не вмирає, швидко побачимося. Поцілуй брата Йосипа, як би я його поцілував, і сестер Катерину, Ярину і Марусю, та скажи, будь ласка, як і де вона живе, чи одягнена, чи обута. Купи їй що-небудь к святкам з оцих грошей, що я тобі посилаю — поки що, а то я буду присилати їй окремо, коли трапляться у мене гроші".

...

Відгуки про книгу Тарасові шляхи - Іваненко Оксана (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: