Вир - Тютюнник Григорій

Золото поділили, а краденої сивої шапки не могли, стали за неї битися і провалилися у той вир. І ото зимою, якраз на водохреща, коли лунко, як постріли, тріщить від морозу лід, старі люди кажуть, що то розбійники ділять шапку і стугонять головами об кригу, через те вона і тріщить.

Багато страшних легенд складено про той вир, і Тимко хоч і не вірив у них, проте кожного разу, коли плив Ташанню, обминав страшне місце. Але зараз якось зовсім забув про нього і опам'ятався лише тоді, коли човен рвонуло вбік, він перевернувся і холодна вода стьобонула Тимка по самі ніздрі, закрутила його, всмоктуючи в чорну глибину, що в'юнилася під ногами густими русалчиними косами. Тимко шалено загрібся руками й ногами, але одежа на ньому намокла і в'язала кожен рух, човен віднесло течією, так що Тимко вже'не мав ніякої надії врятуватися на ньому і, напружуючи всі свої сили, з жахом відчуваючи, як вони тануть з кожним рухом, пробивався вплав до берега. Подолати швидку течію влітку голому чоловікові й то тяжко, взимку ж неможливо. Тимка стало тягнути вниз, і хто його знає, чим би все закінчилось, та нагодився на ту хвилю Джмелик на човні, що для забави ганяв остами щук на мілководді. Він і врятував Тимка, забравши на своє суденце. Коли Тимко, мокрий, посинілий, ляскаючи зубами, виліз на берег, Джмелик повеселів очима:

— А ти, видать, хлопець кріпкий. Смерт,ь мовчки приймав. Другий би на твоєму місці горланив так, що й по хуторах чути було б.

Тимко мовчки зняв із себе сорочку, викрутив її і, вже не надягаючи на себе, хльопаючи холошами, побіг задвір'ями додому. Мати, побачивши сина, переполошилася, затопила піч. Тимко переодягся в сухе, випив настояну на перцеві пляшку самогону і дві доби відлежувався на печі. Після цього ще кілька днів не виходив на роботу в артіль, а бродив по двору з обмотаною рушником шиєю, виконував нехитру домашню працю: рубав дрова, вичищав з-під корови, хотів ще й льох поправити, та мати не дала, — коли б не простудився. Всі Тимкові товариші були на роботі, так що до нього ніхто не приходив. Один Павло являвся кожного вечора, сідав на лаві біля дверей і так димів цигаркою, що не видно було ні вікон, ні дверей. На третій день своїх відвідин, коли Тимкові зовсім покращало, Павло порадив, як лічитися від простуди.

— Пареними кінськими кізяками обкладайся. У нас у Заброді всі так лічилися.

На п'ятий день заявився Марко. Прибіг, як завжди, веселий і рудий. Тимко якраз готував корові мішанку. В хліві пахло житньою соломою, кізячками і коров'ячою шерстю.

— Щастить тобі, як утопленику, — засміявся він. — Орися кличе.

Тимко перестав ворушити вилами.

— Де вона?

Але Марко, замість того щоб відповісти, став детально розповідати, як все це сталося:

— Прибігає, значить, до мене Ганнуся і каже: "Біжи до Тимка і скажи: Орися його хоче бачити". Ну, я картуз на голову...

— Де вона? — уже крикнув Тимко.

— В шелюгах.

— Наклади за мене корові і будь тут, доки я повернуся.

Накинувши на плечі кожушок, Тимко прослизнув через хворостяні ворітця, що вели до яру. Крутою стежкою поміж могутніх осокорів, що виблискували вгорі ніжним листом, спустився до потоку, крадькома пішов низиною яру. Тут було тихо й безлюдно. Тільки вдалині, на гирлищі, де вичовганий сонцем до сяйва потік, рябіючи брижами, з розгону вливався в Ташань, метка дітвора злодійкувато тягла з пристані Бовдюгового човна, щоб помандрувати в сагу за шпичаками. На лівому боці яруги, на відлозі, — сліпучо-біла товчениця пісків, зелений полиск густого шелюжиння. Тимко хмурить брови, промацує очима шелюги.

— Орисю!..

Тиша. Зелене хитиво шелюгів, вибілений сонцем пісок, на ньому свіжі сліди дівочих каблучків, запетльовані, неспокійні, як у нюшкуючої лисички. Тимко рушає по тому сліду і бачить: сидить задумана, обіпнута чорною шаллю, лице бліде. На шелест його кроків рвучко обертає голову, очі сухі, пекучі.

—— Ти давно тут? — питає Тимко, сідаючи поруч.

— Заждалась уже...

Від шалі на бліде лице лягає чорна тінь, губи кривляться в скорботі, довгими пальцями неспокійно перебирає китички на платкові.

— Чого кликала?

Орися гнівними рухами оголює ногу вище коліна: по білому тілу від стегна до литки стікають сині п'явки батожиних ударів.

— Тимоньку, милий, що мені робити? У вир кинусь! Жмакає в руці кінчик шалі і раптом, закрившись нею по самі очі, тремтить плечима, жалісно зігнувшись, опустивши на груди косату голову.

Тимко тяжко ворушить чорними бровами, скрушно зітхає:

— Потерпи трішки...

Орися схоплюється, як чайка від пострілу, страшна блідість криє обличчя.

— Я не милостині просити прийшла. Я душу для тебе вийняла, а ти... Чом тебе у тому вирі не закрутило навіки, будь ти проклятий!

Голос її дивно заглух, і вона, зірвавши з голови шаль, швидко пішла в шелюги. Висохлий на сонці пісок зараз же засував її сліди.

Тимко не побіг за нею. Він сидів на піску, широко розставивши ноги і впершись долонями в коліна і, збоку глядячи, можна було б подумати, що це сидить бравий парубок, якого ще не ранило дівоче серце, не звели з розуму дівочі коси. Тільки чому ж так покарьожились його плечі, чого вони так враз по-старечому погорба-тішали, чого так зів'яли його сильні руки і в такій гіркій задумі поникла його голова? Довго сидів він нерухомо серед піщаної пустелі, під синім небом, на теплій від сонця землі, на якій, одначе, не так-от легко жити людині. "Що ж, — думав він, дивлячись на розметані вітром білі хмари на обрії, — був би у мене рідний батько, може, і благословив би нашу з тобою любов, Орисю, притулок нам дав. А то байстрюк я. Куди підемо з тобою, коли в нас ні двору, ні тину? От і виходить: підождать треба трішки. Зіпнусь я на ноги, зароблю хоч на чужий куточок, тоді й балачка друга буде. Нічого, потерпи, але за твої синяки віділлється комусь солоненькими сльозами".

Вже аж підвечір, коли яруга крилася сутінками, покинув Тимко шелюги.

ХІІІ

За зиму прання поназбиралося чимало, і Орися з матір'ю золили його в жлукті цілий ранок. Погода стояла тепла і сонячна, так що шибки на вікнах аж миготіли, горобці кублилися в стрісі і так цвірінчали, що аж виляски ходили по двору. Орися розпашіла від роботи, в щоки пломінь б'є, локони білого волосся поприлипали до висків. Мати носить воду, а Орися віджимає, коралове намисто з побрязкуванням плигає на грудях.

— Кінчай, дочко, віджимати та йди полоскати на вир. Погода сьогодні сонячна, з вітерцем, до вечора й висохне.

Орися склала білизну на возика і рушила до Таша-ні. "О господи, господи, — зітхнула мати, дивлячись їй услід. — Зовсім змарніла дівчина за тим гайдамакою. Одна тінь залишилася. Е, пішли тепер діти, та тільки не такі, як раніше, що батька та матір слухали, а інші, розумні та дрюковані, що рідних і вухом не ведуть, бокаса від них ходять. Раніше, бувало, назнає парубок дівчину, то зараз же й скаже батькові та матері, а ті підуть на розглядини, роздивляться, що воно за людина, чи до пари, чи роботяща, чи на здоров'я гожа, а тепер? Приведе до двору за руку, опустить очі та: "Оце мамо, мій чоловік". Хоч плач, хоч скач. Усе тобі весілля. Усі й розглядини. А хто він? Що він? Якого батька син? Який по роботі? Який з нього господар? Що воно для життя за чоловік буде? Того не питай. Ох-хо-хо! Ні, таки другий тепер вік, та й годі. Ми по одних стежках ходили, а діти наші ходять по інших. Так воно, мабуть, долею призначено. Тільки хто ж для своєї дитини лиха бажає? Хочеться, щоб вона була щаслива, щоб і чоловік у неї був при здоров'ї і щоб не п'яниця, щоб дочку любив, умів хліб заробляти та, чого вже там критися, щоб і нас, старих, не зобижав на старість".

Так роздумувала Одарка, сидячи на ослінчику біля хати, а Орися між тим пхала поперед себе візочок до берегів Ташані. Стежка вела горбом, пісками, а Орисю тягло до яру, і вона повернула туди тільки того, щоб проїхати мимо садиби Вихорів. З горба їй видно все подвір'я, як на долоні: хату, хлів, пасіку, та Орисі того не потрібно, вона вперто шастає очима по всіх закутках, але того, кого воліють її очі, кого бажає розтривожене серце, немає — один Йонька сидить навколішки перед дривітнею в облізлій шапці та латаному піджаку, січе хмиз сокирою. Враз серце Орисі зайшлося тупим, ниючим болем: вона бачить розіп'яту на тину для сушки Тимкову сорочку, вишиту хрестиком, і пригадує, що то вона ту сорочку вишивала крадькома від матері, від подруг, від усіх людей на світі, вишивала найкращою заполоччю, купленою аж у самих Ромнах, і як вона, вишиваючи, милувалася узором, колола до крові пучки, та не чула болю. "Ет, що тепер згадувати. Торішнього снігу не вернеш". І вона навмисне усміхнулася, щоб відігнати сумні думки, але усмішка вийшла змученою, жалюгідною, і щось стисло їй горло, заслало очі, і вона вже не бачила, куди штовхала возика. Чарівний світ з голубим небом весни і неосяжністю далеких просторів, серед яких волею молодості Орися повинна була летіти, як голубка до сонця, втратив для неї звабу і був звичайним, непомітним, буденним, чорним і осоружним Для неї. В тихій замрії, убита своїм горем, приїхала до річки. В Ташані вода як синькою розведена, і сині хмари киплять у ній, миються гнівною хвилею, яку безупинно гонить свіжий вітер-весняк. Хвиля хитає комиші, вішає на кореневища верболозів лиштви білої піни. За Ташанню діброви стоять у весняних розливах, а від чорного дуб'я і тінь у воді чорна, і сама вода чорна, і брижі там ходять від вітру дрібненькі, але вороні, роздратовані, в несупокої.

Від дубової кладки, схованої поміж густими вербами, пружинами розпускаються водяні кола. "Хтось пере. От розговорюся, і зараз же стане легше", — думає Орися і ставить візочок біля верболозового куща. Вона вже відкриває вуста, щоб сказати "здрастуйте", і враз бачить на кладці Лукерку: спідниця підгергана, хустка з'їхала на потилицю, очі здивовані, але спокійні, широко відкриті, в руках шматурина зависла, стікає із неї прозора вода на товсті, литкасті, червоні від води, босі ноги.

— Ну, як воно переться? — питає Орися і становиться й собі на другий кінець кладки.

— Так собі. Вода тільки холодна. Перуть мовчки. Хвиля піниться біля ніг, злизує з кладки сіру каламуть. Нарешті Орися не витримує:

— Ну як? Ходить до тебе Тимко чи вже покинув? '— А в тебе за ним сохне серце?

— За таким шаливіром? Ха-ха! У мене тепер Сергій.