На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький
Через три дні після того, вже надвечір, Флегонт Петрович з товаришами грав у карти на причілку під старою вербою. Вже сонце обійшло школу сливе навкруги й неначе заглянуло з-за вугла на причілок. Вечірній гарячий промінь сонця впав у густу тінь од школи й перетяв її золотою стрілкою до самого стола. Саме в той час од церкви через вигон якийсь пан катав неначе навзаводи на баских кониках. В фаетоні стримів панок в дорожньому парусиновому білому пальті з відлогою, напнутою на капелюш, як звичайно їздять місцеві дідичі та урядовці по селах.
- Хтось катає добренькими кіньми, неначе аж хапається, так прудко біжать коні. Може, це хтось їде до вас, - сказав Флегонт Петрович.
- Це їде хтось не тутешній, бо погонич не повернув на об'їздку кругом вигону по твердому шляху, а покатав навпростець через вигон по глибокому піску та по будяках, - обізвавсь отець Зіновій, - дивіться, як врізався шинами в глибокий пісок і плуганиться, неначе загальмував фаетона.
Але через хвилину прибігла наймичка Ївга й сказала, що приїхав якийсь пан, либонь з фабрики чи з гамарні з Білої Церкви, бо як говоре, то закидає ніби трохи по-лядському або по-німецькому.
Отець Зіновій пригладив долонею кудлате волосся й похапцем почимчикував до господи. Там на подвір'ї стояв фаетон. Візник розгнуздав коні, щоб вони трохи одсапали та попаслись на зеленому шпориші в дворі, бо коні аж перепались од бігні. Отець Зіновій вступив у світлицю й побачив молодого панича, дуже гарного на вроду, чорнявого, випещеного й убраного в нову гарну й дорогу одежу.
- Добривечір вам! - привітавсь панич до батюшки.
- Доброго здоров'я! Сідайте, будьте ласкаві. Ви, мабуть, з білоцерківської гамарні? От і добре. В мене постиралось аж п'ятеро коліщат в молотилці. Я оце мав на думці заїхать до фабрики, як був у Білій Церкві, та на лихо спохвату забувся вкинуть коліщата в повозку. Може, ви вкинете їх у свій фаетон?
Гість осміхнувсь. Слухаючи балакучого хазяїна, він навіть не встиг порекомендуваться, хто він такий. З-під чорних довгих вусів, з-під червоних губів блиснули два рядки білих, рівних, неначе підрізаних зубів.
Отець Зіновій попросив гостя сісти. Гість сів на стільці, присунувши його до стола.
- Я не з фабрики. Я з Полтавської губернії, студент університету, Наркис Амфилохійович Назарів. Я оце іду з Києва та по дорозі додому завернув в вашу господу.
- По дорозі з Києва в Полтавщину завернули в наше село? - з дивуванням в голосі несамохіть перебив його розмову отець Зіновій. - А мені чомусь здалось, що ви з білоцерківської фабрики абощо. Наша наймичка, мабуть, наздогад сказала мені за це і так направила мої думки та здогади.
Студент зареготавсь на всю світлицю, що його прийняли за якогось гамарника.
- Вибачайте, отець Зіновій, що я сміюся, бо мені стало дуже смішно, - почав говорить студент.
- О! звідкіль же й од кого ви довідались, що я отець Зіновій?
- Та од Флегонта Петровича й Софії Леонівни, - говорив і разом реготавсь студент.
Матушці було цікаво знать, який то гість приїхав, і вона ніби ненароком заглянула через двері в світлицю.
- Ольго Павлівно! - гукнув отець Зіновій. - Це приїхав гість до Флегонта Петровича, студент, добродій Назарів.
«Ой лишенько мені! ще гість, і певно на довгий час», - подумала вона й увійшла в світлицю.
Гість устав, порекомендувався й поздоровкавсь. Студент-красунь кинувсь їй в вічі своєю стрункою постаттю й красою. Рівнийстаном, як тополя, довгобразий, з чорними кучерявими васильками, з чудовими карими чималими очима, молодий гість стояв серед світлиці, мов намальований. Подовжасті повненькі щоки були рум'яні: з-під чорних вусів лисніли повні губи, червоні, як калина. На гостеві було ясне рябеньке новісіньке убрання, а на ногах лисніли лакировані ботинки. Матушка, як селючка, несамохіть задивилась на таку цяцю, якої й не траплялось їй бачить на селі.
- Сідайте, будьте ласкаві! А мені здалось, що хтось приїхав з білоцерківської фабрики, - почала матушка та й спинилась.
«Чого це їм обом спала на ум та білоцерківська гамарня? Невже я скинувсь на ту гамарию або будлі-якого німця гамарника?» - подумав Назарів. - Чим же це я запобіг такої ласки в тієї гамарні? - спитав з сміхом і голосно Назарів.
- Бо ви трошечки скинулись з лиця на німця-механіка або ніби на якогось чужоземця, - обізвавсь отець Зіновій.
- Одже ж ви, отець Зіновій, трошки і вгадали, бо дід мій, полтавський дідич, був армянського роду, якийсь зайда з Тифліса й оженився в Полтавщині. Але я чистий полтавець, щирий приятель Флегонта Петровича. Цeя й прибув на дачу до його на одвідини. Але де ж він, що його не видно в вас? Він казав мені, що побуде якийсь час у вас, а потім згодом перебереться на дачу десь тутечки на селі.
- Флегонт Петрович вже