Мотря - Лепкий Богдан

Пригадав собі, з яким завзяттям кидався він тоді в бій, забуваючи про небезпеку, котра грозила йому і його людям не тільки в самім бою, але й опісля, і яка їм ще й дотепер грозить. Питав себе, що його спонукувало тоді до цеї завзятої боротьби, чи почуття справедливості, потреба оборони своїх перед чужинцями, чи прямо вроджена хіть битися та проливати кров, котру звичайно називаємо хоробрим лицарським завзяттям. Не вмів відповісти на це питання, але чув, що воно йому немиле, що десь там, на споді його душі, осталося щось гіркого, як на дні чарки осад по кріпкім вині.

Може, між тими забитими були сини-одинаки своїх матерей-вдовиць, що даром будуть дожидати їх повороту й не дождуться. Може, котрий лишив дівчину, яка його щиро й вірно любила. Вона вік тужитиме за ним, проклинаючи той меч і тую руку, що змарнувала її щастя. Сумно. Ще й як, — та нічого не порадиш, бо такі часи. Годі ж бути нам стадом лагідних овечок, котрих вовки безкарно роздирають.

На вовка треба вовком ставати, обороняючи рідного стада. Щоб лиш оборонити, бо, як ось на генеральному судді видно, не всі до оборони скорі й готові. Спаніли і збабили. Привикли до маєтків і до вигід, до доброї їжі і до кріпкого питва. Проїдять вони і проп'ють Україну. Коли ж ти діло робитимеш, як за обідом дві-три години сидиш. Як не походи, то бенкети, а діло коли? Вони гадають жертвою загалу купити собі спокій і добро. Та який це спокій і яке добро, куплене кривдою? Чуйкевич ні одного, ні другого не хоче. Як треба буде, то він і життя своє віддасть, обороняючи рідної країни. Бо пощо йому життя? Щасливим не буде, бо невже ж може він уявити собі щастя без Мотрі? А з нею?..

Діброва, ніби розуміючи його гадки, стала голосніше шуміти, хитаючи зеленим віттям над його зажуреною головою, ніби казала: "Не ти перший, —не ти й останній; як довго пам'ятаю цю землю, все вона покривджена. І коли тая кривда скінчиться, Бог святий знає!"

Чуйкевич пустив коня, простягнувся на мураву й очами й думками потонув у спокійнім небі. Разом з білою хмаркою летів усе вище й вище, разом з птахою під облаками буяв.

Нараз його кінь насторошив уха, повернувся вліво, витягнув гнучку лебедину шию й заіржав. Чуйкевич, з привички, зірвався і вхопив коня за поводи, щоб не сполошився й не І полетів. Приложив руку до чола, ніби дашок над очима І зробив, і дивився. Недовго.

— Діана! — крикнув і скочив на коня. — Діана!

Долиною, як вітер, летів чорний розгуканий кінь і на хребті ніс — Мотрю. Вітер розвіяв її волосся, широкі рукави лопотіли, як крила, очі, як дві зорі, горіли.

Летіла на свою загибель. Перед нею річка, ліворуч озеро, а праворуч ліс. Розгуканий кінь не заверне в бігу, його не спинить берег, стрибне і поломить.

Не надумуючись довго, Чуйкевич потис острогами свого і пустився Мотрі назустріч.

Ніби дві хмари летіли на себе, біла й чорна. З кожною хвилиною віддаль між ними маліла, ще мент — і зударяться з собою.

Та якраз в цей мент Чуйкевич лівою рукою кріпко стягнув поводи, а правою так вправно вхопив Мотриного коня за сталеве вудило, що він аж присів на задніх ногах, а передніми повис у воздухах. Прібував вирватися з кріпких рук козака. Але Чуйкевич шарпнув вудилом раз, другий, третій, і кінь став як укопаний. Тупцював тільки на місці та викидав з писка цілі клуби білої піни.

— Пусти! — крикнула нараз Мотря, а в очах її появився такий безтямний вираз, якого в них Чуйкевич ще ніколи не бачив. — Пусти, кажу тобі, а то... — і підняла руку.

Чуйкевич повернув своїм конем так, що стояли око в око. Хвилину дивилися на себе, як вороги на полі бою, а тоді він вхопив її руку в свою кріпку, як з заліза, долоню і м'ягким голосом промовив:

— Мотре! Отямся... Що тобі, Мотре?..

— Коли б я мала зброю...

Скорим рухом витягнув шаблю з піхви і подав їй:

— Будь ласка! — сказав і чекав, що вона зробить. Хвилину дивилася ще на нього, а тоді спустила очі додолу:

— Ти хочеш мене побідити і розоружити...

— Хто тобі це сказав, Мотре? Мені й не снилося, клянуся тобі своїм і твоїм щастям.

— Не вірю!

— Вір або не вір, але я говорю правду.

— Ха-ха-ха!

— Що тобі, Мотре? Схаменися. Як можна сідати на такого коня? Що скажуть батько й мати?

— Що схочуть.

— Це ж смерть!

— Я її не боюся...

— Це ж божевілля...

— Ти не знав? — я божевільна...

— Ні, ти лиш своєвільна, Мотре, своєвільна.

— Я навіжена. Тікай від мене, бо горе тобі й мені. Чуєш?

— Ні!

— Пусти коня, пусти-бо!

— Раз сказав, що не пущу, так і не пущу! За кого ти мене маєш, Мотре, за свого чуру? Невже ж я не знаю, що роблю? Вернеш зі мною, самої тебе не пущу, хоч убий мене. Шабля гостра, будь ласка.

Не відповіла нічого, лиш закусила уста, а по грудях, що хвилювали скоро й високо, знати було, як у її душі кипіло.

— Бачиш, Мотре, ти правди не чуєш за собою. Бо коли б чула, не відкидала б шаблі, вона ж гостра, як бритва, а я безборонний.

— В тім-то й біда, що ти безборонний, другої шаблі не маєш.

— Двобій? Ні, Мотре, ще такого в нас не бувало, щоби козак з дівчиною рубався. Інших ворогів наші шаблі чекають.

— Ти мій найгірший ворог.

— Я?

— Ти, ти, ти! Чого ти снуєшся за мною, як тінь? Чому не даєш мені спокою?

— Несправедлива ти, Мотре, супроти мене!

— Я зла...

— Ні, не зла, ти себе не знаєш, а супроти мене ти тому несправедлива, бо я не з доброї волі до Ковалівки приїхав, а гетьман мене післав. Ти це знаєш, в твойому дворі я не бентежив тебе, не шукав зустрічі з тобою, хоч і як рад був стрінуться. Це ти, Мотре, турбуючися моєю раною, подала мені надію, що я не байдужний тобі. А твоя турбота про мене й про моїх людей тоді, як царські люди налетіли на ваш двір?

— Це була моя повинність, і більше ніщо.

— Хай буде, що ніщо, але я чоловік, а людська річ, потопаючи, хапатися хоч би й бритви.

— Добре кажеш, я бритва, я гостра бритва, — лиши мене!

— Не моя річ лишити або покинути.

— Кажу тобі!

— Мало приказу твого. Тут рішає судьба. Суджене не розгуджене, а судженої мені навіть таким конем, як отсей твій, не об'їхати.

— А я таки об'їду.

— Кого?

— Судженого...

— Можливо. Поки що твій кінь у моїх руках, і глянь, який він спокійний, ніби свого пана почув.

— Ненавиджу тебе.

— Неправда. Це ти лиш так говориш.

— Знаю.

— Коли знаєш — так ненавидь. Від ненависті до любові недалеко. Я тільки байдужності боюся, бо вона — як пустиня.

— Як пустиня, кажеш? — повторила Мотря. — Так тоді знай, що ти байдужний для мене, — поміж нами пустиня.

— Ти сама в це не віриш, Мотре... ("Не переч мені, дай хай скажу, що мені на гадку прийшло"). Ти тому така лиха на мене, бо боїшся, щоб не полюбила мене, ось що!

Мотря розсміялася своїм нерозгаданим сміхом.

— Висмійся, Мотре, висмійся, може, легше на серці стане. Мене ти тим сміхом не відстрашиш, і не відстрашиш нічим. Судженого і конем не об'їдеш, ще раз кажу тобі.

В лісі наново стали лунати стріли. Видно, генеральний суддя угостив своїх стрільців, і лови відбувалися дальше, тільки, може, ще з більшим, ніж дотепер, завзяттям.

— Мотре, — почав по хвилині Чуйкевич. — Нам тут годі довше стояти, бо куля розуму не має, а стрільці, випивши не одну зайву чарку, можуть легко, замість у звірину, попасти в нас.

— Хай попадуть!

— Спасибі тобі за таку ласку. Не хочу я гинути за якогось нам зайця або цапа, — сказав, усміхаючися, Чуйкевич.

Його спокійний голос і його добра, усмішка вплинули-таки на Мотрю. Вона успокоїлася трохи.

— Куди ж ти гадаєш їхати?

— Сам нікуди, тільки разом з тобою. Я тут тебе на тому нев'їждженому коні не лишу.

— Чура?

— Гадаєш обидою позбутися.мене. Знаю цей підступ. Ти його, певно, жалуєш в душі. Який я чура? Хіба так виглядає чура, Мотре?

— Як не чура, так післанець гетьманський.

— Це для мене честь, а не обида. Гетьманові служу, иародові службу чиню. А народ — то ми.

— Чого ти хочеш?

— Хочу, щоб ми раз рушили з цього проклятого місця, — сказав Чуйкевич і повернув кіньми.

Мотря не противилася, видно, що козацька рішучість обезоружувала її. Їхала, поплескуючи свого коня.

— Так гарно було, — говорила ніби до себе й до свого полохливого коня. — Дерева мигтять поперед очі скоро, земля втікає з-перед ніг, ніби у воздухах повисаєш, ніби на крилах летиш, забуваєш про все, не бачиш, що там перед тобою, — кров мозок заливає, губиться тямка, ось-ось і усьому кінець.

— Як Мазепа на нев'їждженому коні, — правда, Мотре? Тобі хотілося дізнати його переживань.

— Не знаю, але — нараз чорт ворога наслав, і знову те, що вчора й позавчора було, — ах!

— Дай Боже, щоби цей чорт перемінився у твого ангела-хранителя, Мотре, — відповів Чуйкевич. — І переміниться, побачиш.

— Не хочу.

— Мало чого не хоче чоловік, а воно станеться, бо так Бог хоче.

— Хто тобі це сказав?

— Серце...

— Серце, цвіти, пташки — співай тую пісоньку, співай, коли вона ще не наскучила тобі! Але я, знаєш, маю її от-так, — тут повела рукою верх голови. — По уха маю я її і вище!

— Я не трубадур, Мотре, любовних пісень не стану тобі співати, я зі шаблею козак, але по щирості кажу тобі те, що й перше казав, серце віщує мені, що ти таки будеш моєю. Спитаймо ворожби.

— Себто як?

— А хоч би так, що як перша звірина перебіжить по твоїм боці, то по-твойому буде, а як по моїм, то буде так, як я говорю.

— Добре.

Нагнали коней. Чуйкевичеві серце забилося живіше в груди. Що він зробив? Це ж не гідне козака, а до того і небезпечне. Як який зайчик стрибне тепер по Мотринім боці, то вона впевниться, що і правда на її боці, та навіть неї гляне на нього, на канцеляриста Івана Чуйкевича.

Але, на його щастя, майже в цю саму хвилину у віддалі кількох кроків попри його коня шульнув перестрашений сернюк. Випередив їх, перебіг дорогу і блискавкою зник між деревами в лісі.

— Бачила, Мотре? — спитав Чуйкевич.

Не відповіла нічого.

— Бачила?

— Так... Але він перебіг нам дорогу.

— Це вже інше діло. Про це ми не питали долі.

— Не вірю ворожбам. Що спільного між нашою долею, а між отсим сернюком, котрого за хвилину, може, й уб'ють, а за кілька днів і подадуть на стіл, щоб угостити ясновельможного...

Тепер Чуйкевич мовчав, думаючи над тим, що дійсно ніякої злуки між сернюком і ними бути не може. Це смішно. Але все-таки рад був, що на його стало.

Нараз Мотря спинила коня і повернулася до нього:

— Знаєш, що?

— Що?

— Коли ти такий певний, то лиши мене в спокою і здайся на волю судьби.