Дім на горі - Шевчук Валерій

Сиділа в лозовому кріслі на веранді й, чекаючи, поки заспокоїться серце, вдивлялася в ту синю дорогу, що простелялася перед нею. Важко дихала, і бракувало їй повітря — не могла признатися Іванові за свою хворобу. Очі її змружилися, власне, приплющилися, тоді й проклалася ота синя дорога, в яку вдивлялася вона пильно. Побачила там високого чоловіка, який гнав перед собою гурт кіз; і він, і кози зголубіли і виблідли, повилися прозорою поволокою; чоловік повернув у її бік обличчя, і їй знову зайшлося серце, знайоме воно було їй і дороге.

"Такий безпомічний він у житті, — думала Марія Яківна, — і хто зна, чи міг би прожити сам?" Жив, як парашутик кульбаби, несений вітром, його тягне, і він несеться; світ для нього — зело, залите сонцем, і він тільки й бачить, що це зело й сонце.

Дивний смуток відчула Марія Яківна, сидячи отак півнепритомно і вдивляючись у свою синю дорогу. Вона не знала, що отам, з того боку річки, поза межами її бачення, Іван раптом відчує її тривогу. Довго дивитиметься в бік своєї домівки, намагаючись збагнути, що там сталося, — був, наче мембрана, чутливий; але додому він зараз не повернеться.

Дочекається вечора, хоч на серці лежатиме і в нього не зовсім збагненний притяжок...

— Що тут у тебе сталося? — спитав він уже ввечері, п'ючи своє молоко.

Вони сиділи за столом у саду, і перед ними, як щодня, цвів захід. Вона скинула трохи злякано очима.

— Звідкіля ти взяв, що в мене щось сталося?

— Та от взяв, — сказав він, і м'яка усмішка лягла йому на вуста.

— Що ж ти знаєш? — злякалася вона.

Він спустив погляд. Дивився під ноги, і його обличчя поволі буряковіло. Марія ще більше зніяковіла і раптом стала безпорадна, як дівчинка.

— Іва-а! — сказала, начебто скаржачись. — У мене щось із серцем, Іва-а!

Великі сльози раптом викотились із її очей і бризнули на щоки.

— Звернися до лікаря, — мовив він трохи розгублено, водночас пильно її роздивляючись.

І справді, побачив її серце, вперше так близько в нього зазирнув. Нерівне билося і наче захлиналося кров'ю, яку мало відганяти од себе, — червоне кружало, що скорочувалося й тремтіло. Смуток увійшов і в нього, а очі його запалали.

— Не хотіла тебе турбувати, — сказала вона майже пошепки.

Не міг їй допомогти, міг тільки бачити й відчувати. Жодної житейської вправності не навчивсь у цьому світі. Простяг руку й ніжно торкнувся сивого волосся на її скроні.

— Ми вже старі. Марійко! — сказав тим-таки теплим і смутним голосом.

— Я так злякалася сьогодні, — швидко заговорила Марія, ковтаючи сльози. — Не за себе я боюся, бо коли піду з цього світу...

Вона не доказала. Раптом спинилася на ньому поглядом: ніколи не бачила вона таких очей: були вони ясно-сині. Зиркнула на захід: он він, той колір, онде вона, та голуба смужка. І чи від того порівняння, чи від світла, що влилось у неї, вона раптом заспокоїлася.

— Така я дурна, — сказала, змахнувши сльозу і ніяково всміхаючись. — Переполохала й тебе, й себе...

Дивився на неї тим-таки поглядом, тільки до ясної синяви додалося трохи й здивування: побачив її такою, якою зустрів уперше. Вона щиро й широко всміхалася, і на щоках у неї цвіли найдобродушніші в світі ямки. Побачив він зимовий день, почув іржання коней і легенький подзвін збруї. Пара здіймалася від кінських морд, тремтіло морозяне й чисте повітря; засипана снігом долина була залита легкою морозною синявою. Марія ховала руки в муфту, переступала черевичками по рипливій стежці, — хотіла так відігнати холод, — і пересміювалася. Щоки її рожевіли, носик був гладкий та рівний, її величезні очі прискали сміхом, і він завмер зачарований. Пара легенько здіймалася з конячих ніздрів і від її рота, а ще вона, щоб його трохи подражнити, показала, ледь-ледь висунувши, язичка. Іван підходив до неї, як молодий лев, — груди були в нього розпрямлені, а в м'язах співала молодецька сила. З уст у нього так само здіймалася пара, а коли підійшов до неї зовсім близько, пара з їхніх уст сполучилася. Відтак повернулося до них широчезне, обрамлене бородою обличчя візника, і вони раптом злякалися того круглого й такого недоречного при цій їхній інтимності лиця...

Дивно стало Іванові, що перед ним сидить така немолода жінка з рисами, що ледь-ледь нагадують оту, яку мимохідь побачив: була вона вже як мати чи бабуся тієї. Він же сам був дідом юнака, котрий так захоплено підходив до повоза, коло якого пританцьовувала на стежині найкраща в світі дівчина: відтак почув Іван посвист батога, що змахнув ним візниця, і повіз рушив у той синюватий серпанок, який плівся над дорогою і повивав світ.

"Сюди ми приїхали, — подумав він. — У вечір цей і у цей сад!"

5

П'ятнадцять років по тому пригадала Марія Яківна той вечір, і їй, як ніколи, стало соромно за свою слабкість, адже турбуватися тоді треба було за нього, а не за неї. Наштовхнув її на ці спогади Галин Хлопець, уже двадцятисемирічний; десять років блукав він по світі і оце сидів перед старою вчителькою, спонукаючи її до розповіді. Була Марія Яківна вже зовсім ветха, західне світло м'яко її осяювало, і Хлопцеві здалося, що ця бабуся легка й повітряна. Мав дивну ілюзію під ту хвилю, що вона поволі розчиниться і зникне а він залишиться сам у цій господі й муситиме давати раду власним думкам.

— Заходила твоя мама, — мовила Марія Яківна. — Така вона рада, що ти повернувся. Вже більше не ваблять тебе мандри?

— Вже не ваблять, — сказав Хлопець і усміхнувся. Вона дивилася на нього: широкоплечого й трохи заповного, з енергійним обличчям, схожого і водночас не схожого на її Івана з часів молодості: той був високий та худий, цей середнього зросту і повний. І все-таки було щось разюче спільне між них, і вона з того дивувалася. Мимовільно переносилась у той далекий 1911 рік, коли все оте в Івана почалося…

Випивав склянку молока, заїдав скибкою чорного хліба, цілував її в лоба, як батько дочку, і йшов з дому. Приходив надвечір і з'їдав тарілку борщу. Вночі був по-особливому ніжний із нею, і в Марії так і язик не повертався спитати, що з ним діється й куди щодня ходить. Була тоді ще надто юна і не вміла чекати. В голові їй почали плестися всілякі химери, і навіть зараз, коли вона така стара і ветха, їй соромно за них...

Думала про це, коли Хлопець уже пішов: є речі, що їх не можна розказувати. Так настирливо розпитував її про старого, що в неї все мимоволі сколихнулося. Лежала сама в порожньому домі, місяць зазирав у горішню шибку, обливаючи холодним світлом півстіни, і оті півстіни раптом прочинилися перед її зором, розхилилася неозора далина, і Марія знову опинилася на синій дорозі. Іван ішов по ній сам, без кіз, високий та рівний, озирнувся на неї й начебто попросив чогось очима.

— Вибач мені, — зашепотіла біла-біла від старості й місячного світла жінка. — За оту підозру вибач, недоречну й дурну, а ще більше за те недоречне стеження...

У ту ніч не спав і Хлопець. Він лежав на канапі в дідовій бібліотеці, крізь вікно вливалося місячне світло, а йому здалося, що хтось невидимий підійшов до нього, розчинив, як вічко у скриньці, йому груди і поклав туди сокровенний згорток із сокровенними письменами.

6

Іван ішов рівною ходою, не пришвидшуючи й не притишуючи кроку. Подався під Просиновську гору, за ним, наче тінь, трохи злякана й засоромлена, подалася й Марія. Поспішала під гору, бо він сховався за закрутом і міг би легко отак зникнути з очей. Але він не зник, ішов розмірене і наче світу не бачив. Трохи понурився і, хоч проходили вряди-годи повз нього люди чи проїжджав звощик, ні разу не звів голови. Біля театру й водонапірної башти зустрівся йому знайомий. Гукнув до Івана, і той наче з іншого світу зійшов. Стрепенувся і змушений був віддати знайомому коротку розмову. Марія тоді звернула в бічну вуличку, щоб і собі не здибатись із знайомим, а коли знову вийшла Іванові в спину, той так само рівно й неквапно йшов. Звернув на Молочанівську, і гадки не маючи, чи стежить за ним хто; коли переходив вулицю, на нього голосно загорлав звощик, і він покірно перечекав. У звощику сиділа молода жінка, Марії здалося, що вона позирнула на Івана з інтересом. Той же не помітив жінки, хоч була вона по-справжньому гарна, а завернув до Михайлівської. Тут юрмилося чимало людей, і він ішов серед натовпу, дивно виділяючись. Позаду пленталася Марія, їй аж очі втомилися стежити за ним, тим більше що вже почала заспокоюватися — підозра й ураза розчинялись у ній, натомість з'являвся сором.

На Київській Іван завернув ліворуч, як це робила вечорами, гуляючи тут, молодь, і подався до Кафедрального майдану. Тут його знову перепинив знайомий, але Іван відбувся тільки вітанням. Подався вздовж базару, минаючи рибні ряди, — до нього погукували вряди-годи продавці, але він на них не зважав. Біля магістрату спинився й уважно роззирнув будинок. Тоді рушив на Замкову й пішов по синьо-лискучому від сонця брукові. До нього вискочив із гавкотом чорний і кудлатий песик. Іван схилився й погладив його по голові. Песик радісно заскімлив і почав лащитися до Івана. В Марії знову збудилася підозра, і вона спинилася на вступі до вулиці. Але Іван не звернув до двору, з якого вискочив песик, а подався стежкою, що зводила із Замкового крутосхилу. Той самий песик загавкав тепер і на Марію, але коли вона лагідно промовила до нього, не заскавучав лагідно і не замахав хвостом, а залящав уже несамовито. Вона сердито цитькнула на нього, притупнувши ногою, і песика мов водою змило — вже аж у подвір'ї залився він ображеним і вискотливим тявкотом.

Іван був уже внизу. Тихо дзюркотіла між камінням Кам'янка; він сів біля води, задумливо дивлячись на воду. Марія мусила стояти в заростях кущів і спекла кілька разів раків, бо повз неї проходили люди і здивовано на неї озиралися — місце було не з тих, щоб годилося стояти тут без діла.

Але Іван сів, очевидно, на тому камені надовго, тож вона знову піднялась угору і пішла понад Замковим урвищем. Униз вона спустилася вже за горою — Іван ішов берегом річки, так само задуманий і так само відсторонений. Рухався, однак, трохи швидше, голову тримав просто, і вона мимохіть замилувалася з його постави і гарної, стрімкої ходи. Це помітила й та сама дама з повоза, що зустрілася їм на Молочанівській. Вона саме висідала із звощика і теж задивилася на ту стрімку й високу постать.