Тайна вечеря - Самбук Ростислав

Кожному своє: там тебе навчать справжньої роботи — ліс валити, не в газету писати.

— Давай, Онищенко, — мовив, — полюбовно закінчимо цю справу. Тобі ж вигідніше.

"Чи прийняв би Антон мою жертву? — подумав Онищенко. І одразу дав тверду й категоричну відповідь: — Ні й ще раз ні…"

Дивно: він загартованіший за Антона, виріс у нестатках, та й у зрілі роки життя не колисало його, а син начебто не знав злигоднів, а у важку хвилину виявився твердішим і принциповішим.

"Але ж усьому цьому навчив його я і маю пишатися цим. Антон прокляне мене, якщо ціною зради куплю йому прощення".

— Ви — сучий син, Сокирко, — сказав Сидір Гаврилович, — ви покидьок, я знаю, що не маю права казати такі слова слідчому, але ж і утриматися не можу.

Сокирко обійшов навколо столу, зупинився навпроти Онищенка, розставивши ноги. Лють тільки на мить закипіла в ньому, одразу оговтався, і серце, як і раніше, билося спокійно. Погойдався на носках і, зиркнувши на Онищенка, дав йому ляпаса. Міг би вдарити сильно, збити з ніг, але зрозумів, що саме цей не дуже сильний ляпас завдасть Онищенкові більшого болю, ніж найжорстокіші катування.

Сидір Гаврилович заплющив очі.

"Ну, ще раз, — попросив подумки, — тоді й в мене серце закам’яніє, і я витримаю все…"

Подивився на Сокирка враз помертвілими очима. Отак безславно закінчує життя Сидір Гаврилович Онищенко. Хай би краще загинув у тому бою, після якого Будьонний вручив тобі шаблю. Співали б про тебе піонери й на могилу твою клали квіти. І чи не міг ти вчора сам застрелитися? Якось обдурити Жадова, приспати пильність чоловіків у плащах, вихопити з шухляди столу браунінг і пустити кулю в скроню? Як вчинив колись Скрипник… Просто й надійно, без допитів, принижень, знущань…

Боже мій, який я дурень, несусвітний дурень, а ще був заступником наркома. Слід було взагалі не розлучатися зі зброєю: побачивши, що прийшли за тобою, стрілятися одразу, без вагань і роздумів. Однак гадав: минеться…

— Це тільки квіточки, Онищенко, — сказав Сокирко. — Вважатимемо сьогоднішню бесіду розминочною. Зараз тебе відведуть до камери — подумай добре, бо чоловік ти не дурний, чи вигідно тобі відпиратися!.. Все одно, заперечуватимеш факти чи ні, бути тобі ворогом народу — навічно бути, бо сам знаєш: нашій державі стояти завжди!

12

Євген Прокопович одержав листівку: "Шановний товаришу! Не забувайте, що ви винні мені 25 карбованців. Прошу повернути. П.П.П."

Двадцять п’ятого о шостій пополудні Євген Прокопович сидів на знайомій лавиці в Аносівському парку. Пилип Петрович ще не прийшов — минуло десять хвилин, і Євген Прокопович почав хвилюватися. Однак довго хвилюватися не довелося — Пеко з явився на бічній алеї, і Євген Прокопович підвівся йому назустріч.

— Сидіть, — зупинив його Пеко, — і не метушіться. Я вас не знаю, а ви мене. Зійшлися випадково, сидимо на лавочці, гомонимо про погоду. Сонячно сьогодні, тепло…

Він заплющив очі й підставив обличчя сонячним променям, наче прийшов сюди справді тільки для того, щоб позагоряти.

Але Євгенові Прокоповичу не терпілося.

— Я вже на "Арсеналі", — повідомив.

— І добре там?

— Не гірше, ніж на Теличці.

— А я що казав: по-перше, з дому до заводу два кроки, по-друге… У зарплаті програли?

— Навпаки, на десятку більше.

— Кілограм польської ковбаси, — резюмував Пилип Петрович, — на дорозі не валяється… А що для мене?

Євген Прокопович подав густо списаний цифрами клаптик паперу.

— Те, що зміг…

Пеко кинув на нього оком, наче сфотографував.

— Не густо.

— Звичайно. Дані за останній місяць.

— Нас цікавитиме все: кількість продукції, номенклатура, плани перебудови заводу, можливість збільшення виробництва в екстремальних умовах.

— Чи не забагато хочете? Я простий службовець у відділі постачання.

— Це дає вам можливість цікавитися проблемами всіх цехів. Встановіть контакти з плановим відділом.

— Гадаю, надто бурхлива діяльність клерка, який щойно прийшов на роботу, може привернути увагу…

— Енкаведистів?

— Кого-кого, а їхнього брата на "Арсеналі", мабуть, не так уже й мало. І краще спочатку посидіти тихо.

— Вважаєте, що за кожним новачком стежать?

— Вони ж не дурні…

— Не дурні, — погодився Пилип Петрович.

— Курочка по зернятку…

— Нема в нас часу орієнтуватися на курей. Мене також на горло беруть. Є відомості, що Червону Армію планують переозброїти новими протитанковими гарматами, й пробні зразки виготовляють саме на "Арсеналі".

— Креслень та іншої секретної документації дістати не зможу.

— Від вас і не вимагають. Довідайтесь хоча б, у якій стадії нині роботи.

— Спробую.

— Оце вже діло! — пожвавішав Пеко. — Ну, а як ваша дочка? Розвідала про енкаведиста?

— Інформація вельми цікава.

— Слухаю вас уважно.

— Спочатку хотів би знати, — обережно почав Євген Прокопович, — як оцінюється моя інформація…

— Не крутіть хвостом, — скривився Пилип Петрович, — і кажіть прямо…

— Прямо то й прямо: маю фінансові труднощі.

— Знаєте, що фінансова прірва найглибша в світі: в неї можна падати все життя.

— Старий анекдот.

— А погодьтеся — точний.

— Ви уникаєте прямої відповіді.

— Уникаю. Бо ваші апетити!..

— Дуже скромні. Поки. Але попереджую, апетит приходить під час їди, сподіваюсь, ви знаєте цей вислів?

— Чув. — Пеко дістав загорнутий в газету пакунок, роззирнувся і, не помітивши поблизу нікого, подав.

— Скільки? — запитав Євген Прокопович.

— Дві.

— Годиться… — Євген Прокопович поклав пачку в кишеню штанів.

— Аванс, — попередив Пеко. — Треба відробити.

— Не скнарте: для рейху це крапля в морі.

— То що з енкаведистом?

— Його звуть Сокирко. Капітан держбезпеки Іван Макарович Сокирко.

— Ви казали: старший лейтенант.

— А у вас пам’ять!

— Чисто професійна.

— Уже капітан держбезпеки. На тому тижні з’явився з чотирма шпалами.

— Зростають кадри, — всміхнувся Пилип Петрович, — у Німеччині військовому, особливо з абверу, щоб одержати в мирний час наступне звання, треба біс його зна скільки лямку тягнути, а тут у тридцять років мало не полковник! Що ж, не дивно, як це в більшовиків кажуть: плинність кадрів… Одних до стінки, іншим чини… То що з цим Сокирком?

— Крім того, що одержав наступне звання, про нього з’явилася стаття в газеті. З портретом. Називається: "Молодий чекіст". І вихваляють нашого Сокирка в ній на всі лади.

— Що ж дивного: червоним мильні бульки подобаються. Про стахановців скільки смороду!

— Проте є пікантна деталь. Ту статтю написав син заступника наркома внутрішніх справ Антон Онищенко.

— У чому ж пікантність?

— Той Антон Онищенко працює в газеті, це моя Галина рознюхала. Сокирко із своєю євреєчкою та Антон Онищенко в ресторані вечеряли. Там про статтю й домовилися.

— Ну й що?

— Газети слід читати, шановний…

— Ну, на цьому я зуби проїв.

— Вчорашні газети повідомили, що заступника наркома внутрішніх справ Онищенка заарештовано.

— Чекайте, я пам’ятаю це повідомлення, тільки от прізвище вивітрилося.

Євген Прокопович хотів зауважити, що розвідники чи резиденти повинні мати бездоганну пам’ять на прізвища, та промовчав. Зрештою, це його не стосується, важливо, щоб добре платили, а судячи з всього, Пилип Петрович у коштах не обмежений.

— Син ворога народу прославив у пресі нашого доблесного чекіста, — сказав. — Підтекст уловлюєте?

— А він як, цей Сокирко? — запитав Пеко. — Живий-здоровий?

— Сьогодні за ним "емка" приїжджала.

— Цікаво… Навіть дуже цікаво.

— Ви обіцяли винагородити труди моєї Галини.

— Дайте їй три сотні… — Пеко поплескав по кишені, куди Євген Петрович засунув пачку з грішми. — За мій рахунок.

— Добре, — одразу погодився Євген Прокопович, — Галина буде щаслива.

— Ви казали: Сокирко мешкає навпроти вашого будинку…

— Третя квартира.

— Якщо побачите мене у дворі, не звертайте уваги.

— Зрозумів.

— Не забувайте: основне наше завдання — вибивати їхні кадри.

— Щодо цього є деякі плани.

— Ну?

"Не нукай, — подумки розсердився Євген Прокопович, — я тобі не лакей". Однак погасив роздратування і пояснив:

— Галюшик училася в одній школі з сином начальника училища зв’язку. Якийсь Орлов, по-нинішньому полковник. Є чутка — з білих офіцерів. Гостинний і компанійський. Можу повідомити шановних чекістів, що на квартирі полковника Орлова збираються підозрілі типи, колишні білогвардійці, обговорюють плани збройного повстання та повалення радянського уряду. І взагалі, Орлов давно завербований румунською розвідкою.

— Чому румунською?

— Для урізноманітнення. Не можна ж весь час одне: німецькою чи польською…

— Годиться.

— Якщо клюнуть, вважайте, через тиждень полковника Орлова не буде. А він один з найкращих спеців училища.

— Звідки знаєте?

— Інформація Галини.

— Ваша дочка, здається, обізнаніша за вас.

— Хіба це погано?

— Будь-яка інформація в нашій справі може згодитися.

— Маєте рацію. Завтра я по заводу пошвендяю. Треба знайомства заводити, та й взагалі, може, око за щось зачепиться.

— Радий… Радий, що ви так сумлінно ставитеся до своїх нових обов’язків, — сказав Пеко. — А тепер, вибачте, поспішаю. Зустрінемося наприкінці того тижня. Усе, як обумовлене: листівка і дата в ній…

— Моє шанування… — спробував підвестися Євген Прокопович, та Пеко навіть не глянув на нього: збіг стежиною на шосе, що вело до Аскольдової могили, і зник поміж деревами.

13

Сокирко сидів біля відчиненого вікна, спершись ліктями на підвіконня і охопивши долонями підборіддя. Перед ним лежав підручник з права: насувалася сесія, і Іван іноді гортав сторінки, намагаючись запам’ятати хоч ази.

Підручник навівав сон, Іван позіхав, і, відганяючи дрімливість, смикав себе за мочку вуха, й тер чоло, та право не лізло в голову — суха, нудна й, зрештою, нікому не потрібна наука.

Сокирко подумав: точно, нікому не потрібна. Автор торочить про якісь правила, нормативні акти, формальності, процедури. А чи потрібно все це зараз? Плювати він хотів на процедури й правила! Важливо примусити того ж Онищенка визнати вину, поставити підпис на папері, і нікого не цікавитиме, як і чому зізнався він. Трибунал розглядатиме Онищенкову справу хвилин десять — п’ятнадцять, не більше, їм начхати на право так само, як і йому… Хіба хоч у когось може виникнути сумнів щодо вироку?

Розстріл!

Так, кожному своє, і коли заарештовують наркома чи його заступника, й дурникові зрозуміло, що на них чекає.

А тут якийсь розумник-професор товче про закони, права людини.

Ще раз плювати…

Нещодавно прийнято Конституцію СРСР, у ній записано, що кожен має право на свободу слова, зібрань, демонстрацій.