Рідні діти - Іваненко Оксана
Ніякі директиви, ніякі лекції не могли б так змінити весь тон будинку, як жива Надійка. Вона найменше про це думала, але для неї було як повітря, про яке не думаєш щохвилини і без якого не можеш жити, — з усім запалом готуватися до Жовтневих свят, у кімнатах старшої групи повісити і любовно прикрасити портрети вождів.
На Жовтневі свята вона приготувала Саші сюрприз. Старші діти, які вже ходили і починали розмовляти, в костюмах зайчиків вийшли під музику з зірочками і прапорцями в руках і пройшлися двічі по кімнаті, розмахуючи цими прапорцями. Це була вся їхня програма, до якої старанно готувалися всі в будинку. "Що можна ще вимагати від цих запікунів. Вони чудово пройшли!" — прошепотіла схвильована Надійка.
Саша сказала кілька теплих слів привітання персоналу. Вона ніколи не була красномовною. Лекції і виступи її завжди були цікаві, конкретні, без зайвих слів. На великих зборах вона виступати не любила. Але зараз — це ж було в своїй сім'ї — слова її мусили дійти до серця кожного — Меласі Яремівни, сестри Софії і всіх нянь і сестер.
— Наше найбільше багатство, наша найбільша радість — це наші діти, — казала Саша. — Батьки їхні загинули в боротьбі з фашистами за нас, за наше щасливе життя. Але вони не залишили їх сиротами в нас. У Радянському Союзі і не може бути сиріт. Це наші рідні діти, і за кожного з них ми відповідаємо перед усім радянським народом, перед рідною Комуністичною партією.
Що було з дітьми "Дитинки Єзус", ви знаєте. їх здавали в притулок, і край. Притулок випускав безслівних, покірних наймичок і покоївок. Притульські діти — це була особлива каста, нижча раса. Для пана Хопперта це не були люди. Краще не згадувати те, що ви самі добре запам'ятали на все життя. Але й забувати цього не можна, бо пани хопперти ще живі, вони насаджують свої расистські теорії і роблять своє темно діло, готуючи винищення народів.
А для нас це, — Саша показала на малят, які сиділи на килимі з іграшками, і довгі білі заячі вуха на їхніх шапочках кумедно ворушилися, — для нас це найдорогоцінніший фонд нашої Батьківщини. Ми їх вирвали з пазурів хоппертів, щоб росли наші діти весело і радісно, щоб любов і ласка оточували їх, наших майбутніх інженерів, льотчиків, художників, артистів.
У ту ж мить один з майбутніх льотчиків потягнув у другого гумового ведмедя, і обидва залилися плачем. Надія підскочила до них.
Промова лишилась незакінченою, але ж головне було сказано...
Та Саша не забувала. Надійку треба було завжди тримати в руках і не попускати віжки. От, наприклад, історії хвороб. Як вона їх не любила писати! Завжди намагалася відкрутитися від цього і звести все до жартів.
Дома у Саші вона казала:
— Сашок, ти ж знаєш, я навіть на листи ніколи не відповідаю. Я органічно не виношу ні мемуарного, ні епістолярного мистецтва!
Але Саша супила брови і вичитувала їй.
— Я не буду тобі доводити про потребу цього. Для кожного лікаря це азбучна істина, і просто не варто витрачати час, щоб говорити про це. Пам'ятаєш слова Горького: "Любити дітей — це й курка вміє". Треба, щоб любов твоя була розумна. Як ти не можеш зрозуміти, що ти не маєш права, розумієш, не маєш права працювати гірше за Меласю Яремівну, Софію. Ти ж мусиш подавати приклад. Врешті, ти підводиш мене.
Надійка робила очі ще круглішими і щиро казала:
— Даю слово, Сашо, даю слово. Ти мені ще хоч трошечки віриш? Коли ти прийдеш наступного разу, усе буде в порядку.
Але як була б здивована Саша та й усі, хто знав Надійну, коли б дізналися, що вона вела... щоденник! Власне, це був щоденник не Надійки. Це був щоденник... дітей!..
Так, щоденник тих малят, що лежали в ліжечках і повзали по манежиках будинку № 1.
Правда, щоденником його теж не можна було назвати. Вона писала його в найсхвильованіші свої дні, а найсхвильованішими її днями були ті, коли когось із дітей забирали на всиновлення. Як багато забирали їх тепер, після війни!
— У "Дитинці Єзус" ніколи, ніколи такого не бувало, — казала сестра Софія.
Сестри дивувалися. Люди ще не влаштувалися, не одійшли від війни, а вже їх вабить взяти дитинку.
Але Мелася Яремівна розуміла і казала сумно і задумливо:
— Що за дім без дитини? Ніякого затишку. От візьме маля і навіть у чужих стінах одразу почує себе вдома. Клопоту навалиться, що ніколи й сумувати за всім тим, що загинуло.
А Надійка просто не хотіла віддавати дітей. Це були її діти, вона певна була, що в будинку їх найкраще виховують.
Але Мелася Яремівна розуміла її почуття і не ображалася. Потім раптом до Надійки "дійшло", яке це має значення, яке це чудесне, благородне явище в нашому житті.
Проте вона поставила "умову", яка розсмішила Меласю Яремівну. Умова була така, що Надійка сама мусить знайомити з дітьми майбутніх батьків, допомагати вибирати, і що це буде лише в дні її чергування, коли вона обов'язково мусить бути в будинку. Коли Надійка ставила цей "ультиматум", у неї при цьому смикалися по-дитячому губи, вона говорила дурниці, але Мелася Яремівна розуміла добре свого ревнивого колегу. Вона розсміялася і погодилася.
Власне, Надійка могла лише допомогти в цій відповідальній справі. Що ж, хай це буде в дні її чергування!
З ЩОДЕННИКА НАДІЇ
Грицик
Кожен хоче здоровеньку дитину і щоб на нього була схожа, а я от одна з дев'ятьох вродилася руда, не схожа ні на батька, ні на матір, і нічого ж. Мама мене найдужче любила.
Хіба вже так обов'язково бути схожою, і хіба рідні діти не хворіють ніколи? Я тому й сердилася довго, коли дітей віддавали.
А от сьогодні така дивна пригода. Дзвонить мені з Облздороввідділу Саша, щоб я зайшла до неї і принесла всі історії дітей групи переростків-дошкільнят. Я вирішила, що вона хоче мене перевірити. Адже ж група дошкільнят не моя, там я тільки як лікар чергую. Може, я діагноз неправильний поставила? Я, звичайно, трохи злякалася. Саша може бути дуже сердитою, ніколи не звертає уваги на самолюбство, і ніяких пом'якшуючих обставин для друзів у неї не існує. Навпаки, те, що іншому простить, — у мене ніколи не пропустить. Я взяла папку і швидко побігла.
Дивлюся — у неї сидить якась жінка, пристойно вдягнена, не молода, але й не стара, погляд такий серйозний, уважний.
— Це лікар нашого дитячого комбінату, — каже Саша, показуючи очима на мене і знайомлячи нас. — Громадянка хоче всиновити дитинку років трьох-чотирьох з групи переростків. Посвідки і дозвіл у неї є.
— Ви хочете піти зі мною вибрати? — спитала я. І дивно мені, що вона вже таку велику хоче. У нас завжди менших беруть, повзунків — аби з груднячків вийшла.
— Ні, — похитала головою жінка і посміхнулася. — Я не хочу наперед вибирати. Хіба мати вибирає собі дитину перед народженням? Яка родиться, така й є, таку й любить. Я не хочу заздалегідь дивитися. Я попрошу лише познайомити мене з їхніми історіями, щоб вибрати таку, у якої вже напевне нікого ні з батьків, ні з родичів нема, і щоб за віком мені підходила.
Дивно мені це було — і подобалося одразу. Я показала їй всі історії, і вона уважно їх переглянула.
— Це дуже хороший хлопчик, — почала я їй казати, коли вона взяла першу анкету.
— Ні, не кажіть мені нічого, крім того, хто у нього є і скільки йому приблизно років. Я не хочу порівнювати, вибирати. Хай це буде справжня моя і його доля.
Отак ми відібрали кілька анкет дітей, у яких нікого не було.
— Оце Грицик, — сказала я про першого. — Йому чотири роки. І батька, і матір фашисти розстріляли і село спалили. Нікого у нього нема, його бійці підібрали.
— Ну, от я його й візьму. Я прийду за ним сьогодні. Тільки, знаєте, я не хочу, щоб нас знайомили. Яка це мати, що не пізнає свого сина?
— Вам показати фото? — спитала я.
— Ні, — похитала вона головою. — Я вже це все обміркувала. Його звуть Грицик, ви кажете? От і добре.
— Ви можете змінити ім'я, коли хочете, — перебила я її. — Ми дамо посвідку, і загс напише метрику вже з вашим прізвищем і з ім'ям, яке ви виберете.
— Ні, — усміхнулась вона, — навіщо? Ім'я хороше, і хлопчик уже звик до нього, йому вже чотири роки. То коли б немовля! Так от, коли я прийду, ви вийдете з дітьми і на голову мого сина покладіть руку. Я знатиму, що це мій син, а йому ви заздалегідь скажете, що мати приїхала.
Мене дуже зворушила і захопила ця жінка. Ні, справді, яке благородство! Хіба мати вибирає собі дитину перед народженням? Хіба вона не права?
Саша теж була зворушена, я це бачила, вона так м'яко розмовляла з цією жінкою, розпитувала її.
Я все зробила, як вона хотіла. Після пообіденного сну я сказала Грицикові:
— До тебе твоя мама прийде сьогодні.
Коли і як це слово стає найріднішим для дитини? Починає белькотати — і вже лепече і лікаркам, і няням: "Мамо! Мамо!"
— Моя мама? — спитав Грицик і поглянув весело своїми блакитними очицями.
Він, звичайно, не пам'ятає своєї матері. Його рік тому принесли в будинок, а до того він ще тинявся по якихось чужих людях, власне, його тиняли.
Ми вийшли з дітьми в залу, стояли там коло акваріума. Грицик весь час коло мене. Коли двері відчинилися і увійшла та жінка, я погладила Грицика по голові.
— Грицику! Синочку мій! — закричала жінка і кинулася до нього. і Грицик закричав:
— Мамо! Мама моя приїхала!
Жінка цілувала Грицика, як власну, знайдену нарешті дитину, і я певна, вона навіть не розглянула спочатку, які у Грицика блакитні очі, які рівненькі зубки і світле кучеряве волоссячко.
Вона його на руках понесла до кабінету, і там ми все оформили.
Грицик усіх повідомляв:
— Це моя мама знайшлась.
Вона зі мною і з усіма виховательками так зворушливо прощалася і так дякувала, що доглянули її (!) Грицика!
У мене язик не повертався спитати, чому вона вже такого великого бере.
Потім мені вже Саша сказала — Саші завжди все розповідають. Під час бомбардування у неї загинула дитинка, зараз їй було б стільки, скільки Грицику.
Чоловік її теж загинув на фронті. Вона одним одна. Працює тепер вчителькою.
Ну, за Грицика я цілком спокійна.
Валюшка
Сьогодні я знову ночувала в "Дитинці". Раніше всі говорили "Дитинка Єзус", ну, а я "Єзус" відкидаю, і тепер усі кажуть: "Ходімо до "Дитинки", "Чергую у "Дитинці".
Погода була жахлива. Сніг. Вітер.
Мелася Яремівна, я і Саша сидимо вранці в кабінеті і перевіряємо історії хвороби. Саша зранку до нас приїхала по наші матеріали, вона готує доповідь на конференцію.