Посол Урус-Шайтана - Малик Володимир
Помсти! Ось чого я жадаю. Кривавої помсти!.. І, клянусь аллахом, я зумію помститися, хоч би довелося винищити все населення Аксу!.. Але зараз не про те мова. Мені жаль Ферхада, чоловіка моєї улюбленої Хатче. І хоч я постарів, однак ще зумію утримати шаблю в руці. Якщо твоя ласка і згода, мій дорогий Ісхак-ефенді, я стану на чолі вашого загону замість Ферхада. А Ферхад зостанеться вдома. Причина у нього є — він ще не одужав після нападу гяура.
Ферхад намагався протестувати, але Ісхак-бей розчулено обняв Гаміда і притис до грудей.
— Спасибі, Гамід-ага. Аллах дав тобі добре серце, і він не обмине тебе на дорогах війни своєю милістю. Ти повернешся з походу переобтяжений славою та здобиччю. І знову розцвіте долина
Аксу, знову завирує життя в твоєму маєтку, а нащадки прославлятимуть твої подвиги!
— У всьому воля аллаха! — промовив урочисто Гамід.
Після успішного нападу на замок Аксу повстанський загін Чорнобородого вже третій день відпочивав у малодоступній улоговині на березі гірського озера.
Перед наметами з кошми, бичачих шкур і сукняних ковдр та перед печерами, вимитими дощовими потоками в м'яких вапняках навколишніх скель, палахкотіли вогнища. В казанах на триногах варилася баранина, приправлена лавровим листом і пахучим корінням якогось їстівного зілля.
Хоч іслам забороняв правовірним пити вино, в таборі було багато п'яних. Повстанці пили, горланили пісень і розповідали нескінченні байки про вдатного на вигадки Ходжу Насреддіна.
Це не подобалося Звенигорі. Люди розбещувалися і, замість військового навчання, займалися хто чим хотів.
— Ми погано закінчимо, — ремствував козак, коли Мустафа зібрав усіх ватажків загонів на раду. — Крім ближніх дозорів, ми не маємо іншої охорони, не слідкуємо за дорогами і за ворогом. Та й ближні дозорці п'яні. В таборі крик і співи, немов це не військовий загін, а зборище ошаленілих віслюків! І потім — чого ми сидимо склавши руки? Треба нападати, поки не пізно!
— Ти забагато береш на себе, урусе, — незадоволено промовив Мустафа. — Люди заробили в бою відпочинок і хай використовують його, як їм бажається. А заведемо в загоні муштру, як у яничарів, усі розбіжаться...
— Військова справа — це важка наука, — не здавався Арсен, пригадуючи, як навчали запорожці молодих козаків. — А наші люди не вміють зброї тримати в руках... Порядку немає.
— Замовкни, урусе! — гаркнув Чорнобородий. — Не твоє діло! Дякуй аллахові, що лишився живий!..
Це була неприхована погроза, і Арсен замовк. Сидів насупившись, склавши під собою по-турецькому ноги, і неуважно слухав повільну мову турків.
Радилися про підготовку нового нападу на маєток якогось спагії, сперечались, де можна більше поживитися. Арсенові здалося, що коли б не загроза голоду, ніхто б із них не подумав про новий збройний похід. Це настроювало козака на невеселий лад.
Нараду перервав шум і галас, що рантом зчинився по той бік намету.
— Що там? — роздратовано спитав Мустафа вартового.
— Дозорці захопили якогось гяура. Він такий побитий, що ледве тримається на ногах.
— Давай його сюди, — наказав Мустафа. — Коли це спагія, що видає себе за безсловесного гяура, ми швидко розв'яжемо йому язика, клянусь аллахом!
Два спітнілі дозорці ввели до намету обірваного, закривавленого чоловіка, що майже повис у них на руках.
— Ой боже, що вони зі мною зробили! Ой горенько моє нерозважнеє! — приказував чоловік, розмазуючи шкарубкою долонею кров на обличчі. — Не жилець я на білому світі!.. Ой помалу, хай вам чорт! Не тягніть так, іродові душі!
Дозорці поставили незнайомця перед ватажком загону і відійшли вбік.
Арсен стримав себе, щоб не скрикнути від несподіванки: перед ним стояв Многогрішний. Крізь драні лахи просвічувалося спо-лосоване батогами тіло. Під лівим оком красувався великий припухлий синець. З розбитої губи стікала на бороду густа, аж чорна кров.
— Хто ти? — спитав його Мустафа.
— Я раб спагії Енвера Ісхак-бея, хай буде прокляте його ім'я і ім'я його сина Ферхада! — вигукнув Многогрішний каліченою турецькою мовою. — Це він із сином, якого я на свою погибель вихаючив од смерті, мало не вбив мене в долині Трьох баранів...
— Чому в долині Трьох баранів! І звідки ти знаєш цю долину, гяуре?
— Як? Хіба ваша милість не знає, що там стоїть військо Гамід-бея і Ферхад-бея? — вигукнув вражений Многогрішний.
— Гамід живий! Пощастило втекти собаці! — заговорили навколо.
Арсен схопився на ноги і став перед Многогрішним, той враз упізнав запорожця, і його очі блиснули злобою.
— А, це ти, шибенику! — закричав він. — Бодай я з тобою не зустрічався!.. Бачиш до чого привела ота зустріч? На мені живого місця немає...
— Не про це зараз мова, — перебив його запорожець. — Скільки у Гаміда й Ферхада війська, і з кого воно складається?
— Ферхад має тридцять воїнів, своїх слуг... Та ще Гамід привів півсотні чи, може, трохи більше... У нього теж наволоч різна. Звенигора переклав Мустафі відповідь і знову спитав:
— Чому вони стоять у долині Трьох баранів?
— Вони чекають підкріплення від санджак-бея, який обіцяв через кілька днів підійти з великим загоном яничарів...
— Які їхні наміри?
— А хто зна!.. Та, мабуть, не для розваги смажаться на сонці в цих богом проклятих міжгір'ях! Особливо лютий Гамід.. Такий лютий, що ладен без допомоги санджак-бея напасти на вас,..
— А як же ти, дядьку Свириде, опинився серед них?
— Після того як я одволав Ферхада, він проникся до мене повагою і зробив своїм слугою. Тягав мене всюди за собою. Годував як на убій. Одягнув, узув, дав коня. Здавалося, кращої долі для невільника і бажати не треба...
— Чому ж ти втік від нього?
Многогрішний плямкнув розбитою губою, спохмурнів, маленькі жовтаві очиці люто заблищали.
— Посилав мене вивідачем до вас. А я відмовився. За це Ферхад зацідив мені в зуби, а Гамід звелів приготувати з мене шашлик... Мало й справді не зробили, шайтанові діти, та я вночі втік. Ледве живого підібрали мене ваші люди.
Арсен переказав розмову з Многогрішним Мустафі.
— Він приніс важливі вісті, якщо все це правда, — роздумливо обізвався Чорнобородий. — Безперечно, Гамід зробить усе, щоб розгромити нас. Але ми будемо хитріші. Треба ще сьогодні напасти на Ферхада і Гаміда, поки до них не підійшов санджак-бей. До долини Трьох баранів — два фарсахи. Якщо ми виступимо через годину, то надвечір будемо там і схопимо обох ворогів разом з їхніми людьми.
— А якщо Гамід заманює нас у пастку?
— Ти підозріваєш цю людину у зраді? — швидко спитав Мустафа. — Він твій земляк. Тобі видніше.
— Я не підозріваю, я просто не відкидаю й такої можливості.
— Пошлемо попереду розвідників. Якщо вони виявлять більші сили, ніж сказав цей старий, ми заметемо сліди. Піднімайте людей! Через півгодини виступаємо... А цього перекинчика візьмемо з собою. Якщо обдурив — гнів аллаха на його голову! До загонів, друзі! Поспішайте! На цей раз Гамід не вислизне з моїх рук!
Сонце швидко спускалося за далекі узгір'я. В долинах згущалися прохолодні сутінки і наливали силою притомлені ходьбою тіла ковстанціь.
Дозорці донесли, що в долині Трьох баранів, названій так, напевно, тому, ідо Ті обрамляли скелі, чимось схожі на диких жителів цих пустельних місць — баранів, стояв невеликий загін ворога. Мустафа Чорнобородий наказав з ходу напасти на нього і винищити всіх до ноги. Лише Гаміда хотів піймати живцем.
— Слухай, урусе, — звернувся він до Звенигори, коли вони зупинилися на перевалі, з якого відкрився краєвид на глибоку долину, порослу рідким чагарником. — Ти бачиш ущелину, що праворуч прилягає до долини Трьох баранів? Вона веде до Кизил-Ірмаку. Візьми свій загін урусів і частину людей Бекіра, обійди в тил Гамідові тією ущелиною і перетни йому шлях відступу, щоб жоден собака не втік. Іди, і хай береже тебе аллах!
Бекір дав Арсенові частину своїх воїнів на чолі з Ісметом. Серед них був і меддах Якуб. Меддах за ці дні відпочив і хоча роки, проведені в підземеллі, наклали на його обличчя важкий відбиток, жваво ходив по землі. Голуба чалма красиво гармонувала з білим, аж срібним волоссям, а крива, інкрустована перламутром шабля надавала йому войовничого вигляду.
Підходячи до Арсенового загону, Мустафа Чорнобородий усміхнувся:
— Собака Гамід і не підозріває, що за чверть фарсаха стоять люди, які бажають йому найлютішої смерті. Але, друзі, в ім'я пророка, якщо він потрапить вам до рук, збережіть його живимі Я хочу побачити його очі, коли мої пальці ввіп'ються в товсту шию, хочу почути його белькотання, передсмертний хрипі Збережіть його живим !
— Гаразд, отамане, — відповів Арсен і звелів рушати.
Загони пішли кожен своєю дорогою. З пагорба було довго видно згорблену постать дядька Свирида, якого невідлучно чатував Ахмед Змія. Мустафа Чорнобородий наказав ковалеві пильнувати гяура і при спробі втекти — перерізати ятаганом горло.
Серед чагарників загін Чорнобородого наткнувся на ворожу засаду. Пролунав тривожний крик. І хоч обидва дозорці впали під шаблями, долина враз сповнилася брязкотом зброї, тупотом, криками.
Мустафа Чорнобородий перший ринувся вперед. За ним пішов у наступ увесь загін. Назустріч повстанцям з-за скель ударив залп із самопалів і пістолів. Просвистіли в повітрі співучі стріли. Хтось зашпортнувся, хтось скрикнув від болю.
Многогрішний біг разом з усіма. Від нього не відставав Ахмед Змія. Побачивши, що перед ними впав пронизаний стрілою повстанець, Многогрішний нагнувся і вихопив з холодіючих рук убитого ятаган.
— Не смій брати, гяуре! — гукнув коваль.
Та Многогрішний або не почув, або ж не звернув уваги на ті слова і прудко помчав уперед. Ахмед Змія кинувся за ним.
Попереду вже зав'язався рукопашний бій.
Сп'янілий від думки, що на цей раз Гамід не вислизне з рук, Мустафа Чорнобородий вискочив на великий валун й окинув швидким поглядом весь ворожий загін. Гаміда ніде не помітив. А ворожі воїни були схожі не на слуг спагії, а скоріше скидалися на добре вишколених яничарів. Вони закривалися міцними щитами з дерева та буйволячих шкур і поволі відступали на середину долини під натиском повстанців.
"Де ж Гамід? Невже це інший загін? Невже той старий гяур обдурив нас? — думав ватажок загону. — Прокляття на його голову! Треба допитати негайно!"
Він побачив Ахмеда Змію, що на цілу голову височів над повстанцями, а поряд з ним гяура.
