На полі смиренному - Шевчук Валерій

Від того звужувалися й розширювалися очі у вірменина, бо він ніяк не міг забути палахкотливого й нахабного Агапітового погляду...

"Він щось знає!" — гадатиме вірменин, і ця думка їстиме його проздовж усього тижня, який позначений його реченцем.

Отак, згадуючи палкий погляд того малого і сірого на вигляд ченця, відчує, напевне, вірменин, як до нього крізь шиби пролазить дитина дощова — сумнів, і подумає печальну думку про те, що покинув він батьківщину задля того, щоб бути тут першим. Там, на рідній землі, були вправніші за нього й мудріші: про це почав забувати вірменин тільки тут, де не один рік він старшував. Можливо, через те звужувались і розширювалися задумливо лікареві очі; він знав, що через тиждень вирішиться це остаточно: бути йому на цій землі неперевершеним чи ні. Зрештою, завжди того боявся; йому навіть снилося, що вже знайшовся такий, хто його упослідить.

"Той чернець щось знає", — думав він, безнастанно тарабанячи пальцями по підвіконні — без знання не йшов би він на такий рішучий чин.

Можливо, покликав той вірменин слугу свого, того, що залишався при воротях із кіньми і котрий сховався від дощу, балакаючи у келії із ченцем-воротним — служба його така була: з усіма балакати і все знати. Лікаревий слуга був також вірменин, один із збіднілих його родичів, і вони могли розмовляти навіть тоді, коли б і стіни слухали: хто міг зрозуміти їхню мову? Тож, дивлячись на дощ, який стукотів і стукотів у вікно, очевидно, розпитував вірменин, чи довідався щось його слуга про того відчайдушного ченця.

— Він поселивсь у келії князя, — скаже слуга, — пробуває невідступно при ньому. Багато молиться, підіймає хворого і вкладає, переносить, коли треба, на своїх руках, годує, поїть і прибирає після нього.

— Це чудово! — мабуть, скаже йому вірменин-лікар і нервово хрупне кісточками пальців. — А лік він йому якийсь дає?

— Пити він йому дає, — скаже слуга, — а разом із питвом може й лік подати.

— Тоді я спитаю інакше: чи виходить він із монастиря? — різко спитає вірменин-лікар. — Чи ходить у ліс і чи збирає зілля?

— Він не виходить із монастиря, — скаже вірменин-слуга і опустить очі, бо винуватим себе почуватиме, адже не дізнався того, що хотів знати його старший родич і пан.

— Через кілька днів, — скаже тоді вірменин-лікар, а дивитиметься він, напевне, на заляпані шиби і слухатиме хлющу за вікном, — так, через кілька днів сходиш до монастиря і взнаєш, чи не упокоївся князь...

І, можливо, вчуються йому за вікном і в тому дощі тонкі жіночі голоси, що квилять плач посмертний; так плакали жінки, коли помер його батько, також великий лікар, — саме він передав синові свій досвід і таємниці. Тонко-тонко зноситиметься голос, і летітиме все вище й вище, і стане як нитка тонка, золота, що її й оком не узріти, і бринітиме ця струна болем та жалем — завжди щось таке відчував вірменин-лікар, коли печаль його навідувала, завжди чув той голос і плач. Натомість знову поставав перед ним гарячий Агапітовий погляд, і, здається, думав він, що в житті воно завжди так: люди начебто наввипередки один з одним біжать: того, хто перемагає, вітають, а того, хто позаду лишився, зневажають. І уявляться йому ті, що землю нашу посідають: багато народів і безліч людей; народи біжать збірними купами навзаводи один із одним, а в самому народі навзаводи біжать окремі люди. І чутиме, можливо, лікар тупіт безлічі ніг, однотонний, безнастанний, наче земля — степ неозорий, а народи — кінські табуни.

Можливо, заплющиться він там, перед вікном, той вірменин-лікар, а що вірменин-слуга на той час вийде з його покою, застогне рипуче і захитає головою, кусаючи губи і скрегочучи зубами.

5

Через тиждень, саме підвечір, почали сходитися до Святошиної келії ченці. Ішли один за одним: перший ігумен, за ним Полікарп та інша братія — ступали повільно, бо разом із дрібним дощем віяв різкий, поривчастий вітер. Ченці схиляли обличчя, і їхні мокрі вуста спрагло шепотіли молитву: просили всі, здається, доброї погоди.

На порозі Святошиної келії стояв Агапіт, і ченці раптом спинилися, зорячи на дивно змінене обличчя свого брата по обителі. Він був і справді непоказний, але стояв на ґанкові, міцно розставивши ноги, — велика сила відчувалась і в поставі його, і в піднесеному обличчі. Хоч було навколо сутінно й порожньо, хоч усе сірою барвою покривалося, обличчя Агапітове стало наче сонце осяяне. Це вразило непомірно братію, і всі несвідомо схилилися перед тим його сонячним обличчям та силою, що.промінилася від усієї його, кожен сказав би зараз, міцної постаті.

— Як там наш брат Микола? — для годиться спитав ігумен, бо відповідь усі вже й без того знали.

— Братові Миколі покращало, і він сьогодні заговорив, а оце з’араз уперше за довгий час став на молитву.

Він не говорив, а співав ці слова, аж незручно мені стало дивитися на його торжество, яке не думав він ховати. Я відвернувся і там, віддалік, в затінку дуба, побачив вірменина-слугу, що аж шию витяг, так пильно наслухав.

— Чи не перешкодимо ми молитися братові Миколі? — спитав ігумен.

— Ні, — відказав Агапіт. — Ще нетривала його молитва.

Він повернувся і зайшов до келії, а за ним почало переступати поріг і чернецтво.

Святоша й справді клякнув і старанно бив поклони. Братія стала вздовж стін і терпляче чекала.

Зрештою Святоша спробував звестися, до нього кинулися підсобити Агапіт і я.

— Чи добре тобі ведеться, брате Миколо? — спитав ігумен.

— Коли богу молитися можу, то.й добре! Я відчуваю, що повертається до мене сила, — відказав Святоша.

Він ще й справді був кволий, бо аж звисав на наших руках, наче лантух.

— Велике дійство вчинено у нашому монастирі, братіє, — проголосив ігумен, а Полікарп схвально почав прикивувати. — Наш брат Агапіт чудо сотворив, і це навіки йому запишеться.

Схвильовано загомоніла й зашелестіла вогкою одежею братія. Агапіт стояв, скромно спустивши очі.

— Не моя сила тут удіяла, а божа, — сказав розважно. — Коли б не сподобив мене бог, був би вже наш улюблений брат мертвий. Силою молитви я підняв його на ноги, братіє!

— Покличте слугу вірменового, — наказав ігумен, і я, як наймолодший, кинувся виконувати наказ. Надворі вже дощило по-справжньому, і я побачив вірменина-слугу, начебто в далекому тумані. Непевно похитувалася напіврозмита його постать. Я рішуче пішов до неї, приймаючи на голову, обличчя й плечі вихори дрібних крапель.

Вірменин— слуга був майже мокрий. Чорна його одежа лисніла у скупому світлі дня, а обличчя було тривожне.

— Князь помер? — спитав він самими вустами.

— На щастя, ні, — відказав я майже весело, бо, незважаючи на дощ, щирою радістю був тоді переповнений. — Ходи, тебе ігумен кличе."

Він наче вагався — йти йому чи ні, навіщось зирнув позад себе, де лежала непрозора, сіра й каламутна стіна, і раптом швидко рушив по мокрій траві, аж ледве я за ним встигав.

Святошу вже вклали в ліжко, але він не лежав на ньому, а сидів.

— Чи ти слуга вірменина-лікаря? — спитав урочисто ігумен.

Слуга мовчки хитнув.

— Ходи до свого господаря і передай йому, що може він вертатись у рідну землю. Ми вже маємо цілителя вправнішого і мудрішого за нього.

Агапіт звів очі, вони сяяли, а вуста блискотіли всмішкою:

— І скажи йому, що не передрікати потрібно, а лікувати, — голосно сказав він.

6

— Дивна сила у нашому зіллі, тату, — задумливо сказав Агапіт, сидячи побіч батька на ґаночку. — Скількох людей я вже ним урятував. Приносили до мене вже й тисяцького, вірменин йому вісім днів життя одлічив. Дав я йому вашого зілля, і він здоровий став.

— До мене вже не приходять сильні світу цього, — сказав задумливо батько. — До мене тільки найубогіші тепер ідуть. Зрештою з ними мені сподобніше.

Пройшов нещодавно дощ, і місяць світив яскраво. Вогко вилискували навкруги мокра земля й листя.

— Колись ви мене пробували навчати цієї науки. Не міг я її осягти...

— Бо не мав доброго серця, відслоненого перед світом, — сказав старий. — Зілля ж, як і людина, росте на добро і на зло. Окрім того, зілля, як і людина, любить сполучатися з пригідним і відштовхуватися від ворожого. Одне зілля, як я вже казав тобі, труїть, а інше ту труту вбиває, одне дає життя, а інше його відбирає. Наука — не знати зілля, а вміти його сполучити.

— Надто довго треба здобувати цю науку, — так само задумливо тягнув Агапіт. — А якнайскоріше — скільки, тату?

— Ціле життя, сину.

— Тоді я не встигну, — засміявся Агапіт. — А що, і справді є таке зілля, що може зруйнувати труту?

— Не саме зілля, а сполука, — сказав батько. — Добре звучить пісня, коли її веде один чоловік, а ще краще, коли співає гурт.

Двір під місячним сяйвом лискотів. Галявину обступали зусібіч дерева, зараз вони завмерли сивими кучугурами, а густа роса в траві ледь поблискувала іскрами.

— Ніколи не приходиш до мене вдень, — сказав батько. — Так, начебто з тими сірими стінами світла почав боятися...

— Боюся, щоб хтось не вислідив мене, — просто сказав Агапіт. — Про людське око я не покидаю монастиря...

— Облудою живеш?

— Самі знаєте, облуда теж двосічна буває, як і зілля ваше. Одна для лихого діла, а друга для доброго. Я ж лиха нікому не приношу, а тільки хочу, щоб за моє добро винагорода мені була.

— Втіха для серця чи не винагорода?

— Слава людська — винагорода. Ця слава, правда, вам належить, не мені. Може, прийняли б ви її, тату? Визнали б нового бога і жили б разом зі мною в монастирі. Виходили б звідти коли завгодно і збирали своє зілля, чинив же так Прохор-лободник.

Батько сидів непорушно. Місячне світло обливало його біле бородате обличчя, на ньому в очах спокійно поблискували глибокі темні іскри.

— Моя віра волю дає, синку, — м’яко прорік він, — а твоя її забира. Крім того...

Він примовк, начебто не зважувався щось сказати.

— Що, окрім того? — швидко перепитав Агапіт.

— Та ні, нічого... Я хотів сказати, що втіхи для серця мені досить.

— Це теж облуда, тату.

— Але знову-таки не лиха, — всміхнувся батько. — Єдине, чого по-справжньому бракувало мені раніше, це щоб ти біля мене був. Тепер приходиш, і не хочу я більшого...

— Бо тепер мені не обійтися без вас, — сумно засміявся Агапіт. — Мене всі цілителем назвали...

Проздовж цієї розмови голос його був повільний та сумовитий, а може, місяць оцей серед неба чи й дощ, який недавно пройшов, перетворили його знову у того хлопчака, котрий ріс біля цього самотнього, надто мудрого.