Етюд у багряних тонах - Артур Конан Дойль

3. Джон Фер’є розмовляє з Пророком

Три тижні минуло відтоді, як Джеферсон Гоуп та його товариші покинули Солт-Лейк-Сіті. Серце Джона Фер’є щеміло від суму, коли він думав про повернення молодика та неминучу розлуку з названою дочкою. Проте щасливе, світле її личко діяло на нього сильніше, ніж будь-які благання, і він майже змирився з неминучістю. У глибині своєї мужньої душі він давно вже вирішив, що ніяка сила не змусить його видати доньку за мормона. Він узагалі вважав такий шлюб не за шлюб, а за справжнісіньку ганьбу. Хай би що він думав про засади мормонської віри, в цьому рішенні він був непохитний. Звичайно ж, йому доводилося мовчати, бо в Країні Святих тоді було небезпечно виголошувати єретичні думки.

Так, небезпечно - настільки небезпечно, що навіть найблагочестивіші не наважувались розмовляти про віру інакше, ніж пошепки, побоюючись, що їхні слова будуть хибно витлумачені й накличуть на них негайну кару. Жертви переслідування самі зробилися переслідувачами і відзначалися в тому нечуваною жорстокістю. Ані севільська інквізиція, ані німецький фемґерихт, ані таємні товариства Італії не могли створити страхітливішої машини своїх дій, ніж та, що чорною хмарою покрила штат Юта.

Невідомість і таємничість, що огортали її, робили цю машину вдвічі жахливішою. Вона була всюдисуща і всемогутня, проте діяла незримо й нечутно. Чоловік, що дозволяв собі сказати хоч слово супроти мормонської церкви, раптово зникав, і ніхто не відав, де він і що з ним скоїлося. Хоч скільки чекали на нього жінка й діти, їм не судилося більше побачити чоловіка й батька і дізнатися, чого він зазнав у руках таємних суддів. Необачне слово чи необережний вчинок неминуче вели до знищення винного, але ніхто не знав, що за жахлива сила пригнічує їх. Тож немає нічого дивного, що люди жили там у вічному страху і навіть серед пустелі не насмілювались пошепки ділитися своїми тяжкими сумнівами.

Спершу ця темна, моторошна сила карала лише непокірних - тих, хто, прийнявши мормонську віру, одступавсь од неї чи порушував її приписи. Невдовзі, однак, її стали відчувати на собі все більше й більше людей. Мормонам не вистачало дорослих жінок, а без жіночого племені вчення про багатоженство втрачало сенс. Почали ширитися химерні чутки - чутки про вбивство переселенців, про пограбування їхніх таборів у тих краях, куди індіанці навіть не заглядали. А в гаремах старійшин з’являлись нові жінки - сумні, заплакані, зі слідами жаху, що закарбувалися на їхніх обличчях. Пізні подорожні в горах розповідали про банди озброєних людей у масках, що тихо підкрадалися до них у темряві. Ці чутки та байки обростали правдивими вістями, підтверджувались і знов підтверджувались, і нарешті ця темна сила набула точної назви. І досі ще на далеких західних ранчо слова «спілка данітів» чи «ангели помсти» навіюють забобонний страх.

Але навіть дізнавшись, що то за спілка, люди стали боятись її не менше, а більше. Ніхто не знав, з кого складалося це безжалісне товариство. Імена учасників кривавих злочинів, скоєних начебто в ім’я віри, зберігалися в найсуворішій таємниці. Друг, з яким ви ділилися своїми сумнівами щодо Пророка та його мети, міг виявитися одним з тих, котрі, жадаючи помсти, вдеруться до вас уночі з вогнем та мечем. Через те кожен боявся свого сусіда і ніхто не висловлював своїх найпотаємніших думок.

Одного чудового ранку Джон Фер’є зібрався вже їхати в поле, коли раптом почув стук защіпки; визирнувши з вікна, він побачив огрядного рудуватого чоловіка середнього віку, що йшов стежкою до будинку. Йому закололо в серці; то був не хто інший, як сам великий Брігем Янґ. Фер’є, тремтячи,- він знав, що ці відвідини не принесуть ніякого добра,- кинувся до дверей зустрічати проводиря мормонів. Янґ сухо привітавсь і з насупленим обличчям пішов за ним до вітальні.

- Брате Фер’є,- мовив він, сідаючи й пильно зирячи на фермера з-під своїх світлих вій,- ми, носії правдивої віри, були тобі добрими друзями. Ми підібрали тебе, коли ти помирав у пустелі; ми розділили з тобою їжу, ми привезли тебе до обітованої землі, дали тобі родючі ґрунти і змогу забагатіти під нашим захистом. Чи не так?

- Так,- відповів Джон Фер’є.

- Натомість ми просили тільки одного: щоб ти прилучився до правдивої віри й виконував усі її приписи. Ти обіцяв, але коли те, що говорять про тебе,- правда, ти порушуєш обіцянку.

- Як я її порушую? - заперечливо підняв руки Фер’є.- Хіба я не віддаю свою частку до загальної скарбниці? Хіба я не ходжу до храму? Хіба я не...

- Де твої жінки? - перервав Янґ, озираючись довкола.- Нехай прийдуть, я хочу їх привітати.

- То правда, я неодружений,- відповів Фер’є.- Але жінок мало, і багато хто серед нас потребує їх більше, ніж я. Я не самотній, мною опікується донька.

- Про доньку я й хотів поговорити з тобою,- сказав проводир мормонів.- Вона вже доросла й має славу квітки Юти; вона припала до серця кільком найповажнішим людям.

Джон Фер’є насторожився.

- Про неї ходять чутки, яким я не хочу вірити,- чутки, ніби вона заручена з якимось поганином. Це, звичайно, порожні плітки. Що говорить тринадцята заповідь святого Джозефа Сміта? «Кожна дівчина правдивої віри має бути жінкою одного з обранців; коли ж вона одружиться з поганином, то скоїть тяжкий гріх». Я не можу повірити, що ти, прийнявши святу віру, дозволив доньці зневажити її.

Джон Фер’є не відповідав; він нервово м’яв свій нагай.

- Оце й буде випробуванням твоєї віри - так вирішила Свята Рада Чотирьох. Дівчина вона молода, тож ми не хочемо одружувати її з сивим дідом і позбавляти права вибору. Ми, старійшини, маємо досить своїх телиць, але мусимо потурбуватися про наших дітей. У Стенджерсона є син, у Дребера - теж, і кожен з них радо прийме твою дочку до свого дому. Нехай вона вибере одного з них. Обидва молоді, багаті й сповідують правдиву віру. Що ти про це скажеш?

Фер’є, насупивши брови, мовчав.

- Дайте нам час подумати,- сказав він нарешті.- Моя донька надто молода - їй ще рано виходити заміж.

- Вона повинна зробити вибір за місяць,- відповів Янґ, підводячись.- Рівно через місяць вона мусить відповісти.