На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький Іван
А мене в Києві вже й без того обнесли та ославили, що я і лайлива, і непомірлива, і вередлива… як от ви, — казала на ході Софія Леонівна і при тих словах зачинила в кімнаті двері, ще й защіпкою защепнула.
Після картини чорного та мокрого страховита надворі біла, ясна й тпха світлиця була привітна й гарна і світилась, мов перлина.
— Отут ми будемо, неначе в салоні в Ноевому ковчезі в час потопу, — та й нам обом буде приємніше сидіть отутечки в захисті та в спокої, ніж тиняться десь на чужій чужині й поневірятись в якійсь сірій безвісті.
— А хіба ж у Києвімало таких, що побрались, трохи пожили вкупі та й розійшлися. Адже ж і брат в первих отця Зіновія, оперний артист, оженився на артистці, а потім розійшовсь і живе собі окремо з другою, і люде ж не тюкають на його. Чом би пак і вам не розійтись з своїм чоловіком? Там десь на чужині, в далекій далечі ми могли б і повінчаться і жили б щасливо в парі.
— Ви, Наркисе, вигадуєте шось таке, що ні до бога ні до людей, як кажуть на селі. Мені ніяково кидать чоловіка, бо він дуже добрий, мирний і любе мене, як свою душу, хоч і про людський поговір мені байдужісінько, бо я вас щиро покохала, так покохала, як ніколи не кохала Флегонта Петровича. Полюбила вас, і сама незчулась, коли й як.
— Їдьмо в Швейцарію! Я там куплю віллу над озером і запишу на ваше ймення. А потім ми повінчаємось і…
Але він ще не встиг скінчить своєї думки, як десь поблизу вдарив такий страшний грім, що в шибках тахлі задзвеніли й трухляві вікна заторохтіли. Блиснула блискавка, і в світлині стало видно, як удень. З темних образів глянули линя святих. З одного подовжастого образа на три персоні виглянули три мироносиці, неначе вигулькнули з темряви на одну мить і знов сховались. Наркис жахнувсь і кинувся, але небоязка Софія Леонівна стояла непорушно.
— Вдарило десь близько, може, влучило в дім отця Зіновія, — сказала Софія Леонівна.
Знов блиснула блискавка, вже зелена, і світлицю неначе осяяло проміння зеленого сонця. Біла світлиця в одну мить уся позеленіла й освітилась, неначе наскрізь, зеленим вогнем. У вікнах майнула зелена дякова хата й комора, зелена вода на току коло подів. Перед Наркисом стояла Софія Леонівна, уся зелена, тільки й чорніли її очі та брови. Од вражіння після недавньої гулянки на човні між зеленими берегами Наркисові уявилось, що десь він стоїть під зеленими вербами або опинився чудом в якомусь кришталевому русальчиному палаці на дні, що і сама Софія Леонівна стала русалкою і стоїть не на червонястому плахтяному килимі, а десь в печері на дні, застеленому перлами та коралами.
Знов вдарив грім десь далі, за чагарником. Майнула золота смужка, оперезала сливе половину неба й неначе вскочила в усі вікна червоним промінням. Світлиця стала червона, неначе облилась кров'ю. Всі прикраси на стінах одразу стали червоні. На васильках за образами, на вінках з зілля, почеплених по стінах, неначе запеклась кров. Праотець Ноє на здоровій картині почервонів, а біла борода стала рожева. Софія Леонівна стояла червона, неначе зацвіла, як маківка на городі.
— Ну та й ілюмінація на небі! — промовила стиха Софія Леонівна. — Ви, Наркисе, в цьому огняному червоному світі неначе червоний Мефістофель в "Фаусті" на сцені. В вас і вуха стали червоні, — і при тих словах вона оповила його шию гарячими, заголеними до ліктів руками.
Наркис дмухнув і загасив світло. Блискавка блискала щохвилини то білим, то зеленим, то червоним світом. В світлиці мінявся світ, ніби на сцені. В темній світлиці світ та блиск став дуже ярий та різкий. Вони обоє стояли й милувались, ніби фантастичною картиною, фантастичним світом. Наркис неначе очамрів од того дива: він любив усе фантастичне, бо мав велику уяву зроду.
— Нащо ви загасили світло? Хочете грать навпомацки в піжмурки, чи що? — спитала Софія Леонівна.
— Ні; це я граюсь в ілюмінацію та фейерверки. Мені тепереньки все уявляється, що я в якомусь кришталевому храмі або палаці Шехерезади, де сяють чарівні вогні через кришталь, як розказує Шехерезада в казках.
— І прийде ж у голову така шехерезадська нісенітниця! А мені все перед очима манячить світлиця в микитянській чепурно вимазаній школі. Чи зостанетесь же на ніч в цьому палаці Гаруна Аль-Рашида? Не втечете до отця Зіновія в прозаїчні покої? — спитала вона підлесливим солоденьким голосом. — Зоставайтесь в мене, доки схочете, бо я не звична жити в самотині якимсь одлюдком, як чернець у скиті.
— Ні, не втечу. Та як його в таку негідь тьопаться по калюжах, сливе по коліна в воді, — одповів він вже помирливим голосом і сів поруч з нею коло вікна й милувався блиском та світом на воді на вигоні, котрий став схожий на здорове озеро, де по воді, по вербах, по церкві і за вір'ям по леваді миготів то білий, то зелений, то червоний ярий блиск.
Дощ згодом все меншав і опівночі перестав. Надворі стишилось. В покоях було тихо, анічичиркі було ще тихіше й мертвіше після дощового шуму, клекоту та плескоту. Наркис засвітив світло. Вже була пізня доба. Вряди-годи десь далеко-далеко за горами та горбами одгукувавсь неначе здавлений одгомін грому та тучного дощу, неначе од його йшла тиха луна.
— От я і вгамувала ваші палкі мрії та ваш неміркований дитячий потяг до легкодумної далекої мандрівки. Я й не виную вас, бо добре знаю, що ви людина вередлива в бажаннях, недосвідна й дуже загониста, хоч і добра й щира в своїх почуваннях і вчинках. Що вам спаде на думку, ви ладні те зараз же й зробить. Коли ми вподобали одне одного, то й будемо тут кохатись, а не десь в Індії чи в Америці, як вам чомусь заманулося.
На другий день надворі ще зрання зовсім випогодилось. Сонце світило ясно. Село пишалось, як рай, неначе й страшного пекла вночі не було. Перед обідом, як вода постікала і стежки протряхли, Наркисові забажалось піти на греблю та подивиться, якого лиха накоїв страшний дощ. Софія Леонівна й собі схотіла йти на прогуляння, а Петруша реп'яхом причепивсь, щоб і його взяли на гулянку.
Грязюка на піскуватому шляху вже зашерхла, затужавіла й стверділа, тільки в бакаях ще стояла вода. На далеких низинах з мочарів та очеретів підіймався на сонці легенький опар, неначе з окропу та літепла. Верби стояли, неначе підлиті молоком. На леваді вода потроху зсякала й уникала в пухку землю та грядки. Капуста виникала головками з води, неначе в каламутній воді плавали рядками здоровецькі жаби, побравшись лапами. Став сповнився водою вщерть до вершечка греблі й розлився по городах та левадах. Злива наробила чимало шкоди: поскочувала з полів по покатах скопи, недокладки та п'ятки в городи й на вигоні. В декотрих городах вода повиносила картоплю. На спусті й досі ревла й стугоніла вода й хвилями лилась в городи через тини. Питель підтопило однизу, нижче од греблі. В городах на низинах скрізь стояли в воді верби, груші й вишні.
З питля вийшов механік, поздоровкався й бідкавсь, що вода нашкодила йому: підтопила питель, колеса й лотоки; залила сливе ввесь низ питля, ще й греблю подекуди розваляла.
Наркис і Софія Леонівна, вертаючись додому, забігли на часок до отця Зіновія, щоб побалакать за вчорашнє страховище. Вони увійшли в покої; в покоях був гармидер та крутанина. Фортеп'ян був застелений рядном, на рядні стояли ночовки та дві яндоли з каламутною рудою водою. Миски стояли в одному кутку, а в кабінеті коло груби так само стояли ночови; серед кабінета стояла балія, неначе помийниця з помиями. Стеля була вкрита мокрими плямами, а подекуди на стелі одвологла глина поодвисала й теліпалась смужками. Очевидячки скрізь по стелі були проточини, а по стінах було знать потьоки. Церковний дім так само був занедбаний, давно вшиваний, як і церковна школа.
— Чи бачите, якого лиха наробила нам злива! От і добре, що Флегонт Петрович зачасу трохи полагодив школу та полатав покрівлю, — сказала Ольга Павлівна, — а от у нас після довгої суші та спеки покрівля розсохлась, як діжка. А тепер нам така морока, що не знаю, коли ми опорядимо та приберемо свої покої.
— А цей фортеп'ян ми купили не за готові гроші, а на виплат в білоцерківського направщика, що направляв у нас старий фортеп'ян. Як не спроможемось виплатить гроші зачасу, то направщик, може, й не візьме назад, так його обпаскудив отой дощ, — говорив отець Зіновій з сутінком бідкання в голосі.
— То візьмете в господа бога засвідчення та й покажете німцеві, що не ви винні, — говорив Наркис всмішки.
— Була б і нам в школі така сама морока, якби Флегонт Петрович не полатав заздалегідь школи. А тепер у нас у школі сухо та гарно, як у віночку: ми мали добрий захист в час страшної зливи, — сказала Софія Леонівна, — а я оце прийшла до вас, Ольго Павлівно, по маленькому ділу: моя Маша ще й передніше жалілась мені, що їй трудно ходить по бутвину на город через скошену леваду, бо колько ходити по стерні: стерня коле її в ноги через панчохи в литки й навіть через черевики. А теперечки їй доведеться брести босоніж через леваду й капусту. В неї чобіт нема, а ходить босоніж вона не звикла. Будьте ласкаві, загадайте Ївзі, щоб вона рвала бутвину на закришку і для вас, і для нас і заносила до мене, доки вода зсякне на леваді.
— Добре. Я скажу наймичкам рвати бутвину і для нас, і для вас, — сказала матушка.
Саме тоді нянька стирала глину на підлозі й чула ту розмову, і потім розказала в пекарні. Ївга підняла Машу на глум.
— Ця Маша удає, що вона спаніла у місті і їй буцімто колько ходить по стерні. Ходити на леваді по стерні то й колько, а як бігать до Суходольського навпростець через вигон по будяках, то й не колько й не мулько. Хіба ми Машині наймички, що повинні носить їй в школу бутвину? Це київське ледащо спаніло й очевидячки одмикує од простої сільської роботи, — глузувала Ївга.
— Прошу вас до себе на чай на причілок. Я вже нудьгую без Флегонта Петровича. Це добре, що цей панич гостює в мене. Принаймні не так страшно домовиків та злодіїв, — жартувала на прощанні Софія Леонівна.
— Весела сьогодні моя ятрівка. Певно, буде весела доти, доки в неї гостюватиме отой вродливий та веселий красунь, — говорила згодом матушка до свого чоловіка.
Надвечір отець Зіновій з сім'єю пішов до Софії Леонівни пити чай на причілку. Софія Леонівна прибралася, причепурилась, неначе думала йти будлі-куди в гості: наділа ясну сукню, начепила золоті сережки й золоту здорову брошку.
