Новели - Черемшина Марко

- Та й накажи її, аби не дивиласи панові в очі, бо заздрит більмо,- дораджував знадвору Тимофій.

Анничка лагодилася сама, а Тимофіїха зайшла з чоловіком у хату і нараджувалася над токмою з паном. Менші сестрички і братчик Семенко зміркували, що їх найстарша сестра приготовляється йти кудись; повилазили на під і стали цікаво допитуватися, куди вона збирається.

- До пана йду на цимбрилю, то будете мати шо їсти! - говорила вона, радіючи.

- До пана, до пана, до того, шо ліс має, та й єгоди, та й афини, та й дрова? - перекрикується дітвора.

- Цитьте, не верещіт, бо його шо лиш не видко. Семенку, а чуй, дитина рує, іди возми на руки.

Діти підскакували з радості...

- То, проше пана, цего газди тота дівчина,- інформував Танасій лісничого, що трошка заточувався в один, то в другий бік.

- Так муф, цо хцеш за єден рік! - звернувся лісничий до Тимофія.

- Ци ж я в тім розумію, проше пана фештиря та й злісного? Я дітий ше не давав на цимбрилю.

- Ну, бо німам часу, кажи так альбо так.

- Та шо божа ласка та й панцка, то най тото буде. Я знаю, шо, аді, пишний та годний панчік не зробит нам кривди, хто би си радува чужому мозілеві.

- Но, то дам єй футраш і убранє.

- Аби біг дав панові здоровлєчко.

- А умі цо коло кухні?

- Шо скажете, всєчіно зварит, вона у мене вже газдиня,- прихвалювала Тимофіїха, що впоїла очі в пана і начеб рахувала кожде його слово.

- Гет всєчіну вміє,- потверджував Тимофій,- ци кулешу зварити, ци борщ барабуліний, ци рибу, ци малай спечи, шо душа захоче!

Лісничий усміхнувся, глипнув на дівчину і ще раз усміхнувся. Анничка загнюпила голову вдолину і зачервонілася. Вона і соромилася і раділа.

То дьидьо перший раз в життю хвалить її.

- Тож нєх зараз ідзє зе мнов!

- Ну, то шо ж, єк траба, то траба, то, аді, йди, Анничко, з паном.

- То моя фіна, проше пана фештиря, то вгідна дівка,- представляв панові Танасій, прощаючися міною з кумом.

- Но, ходи, дівчє, ходи,- кивнув пальцем лісничий.

- Іди, не бійси, Анничко, іди з паном,- заохочували доньку дьидьо й неня.

- То таки, проше пана, рахуєси служба від завтра ци пан схочут аж від другої неділі? - питав ще несміло Тимофій.

- Службу лічу ід піршего.

- Аєк, аєк, панчіку файний, від першого дня; сегодні маємо неділю, а від цеї середи через тиждень маємо богородички малої.

Вийшли на дорогу. Лісничий іде передом, за ним його побережник Танасій, а позаду Анничка з похиленою головою. Вона соромиться. Боками попри дорогу біжать її дві менші сестрички і братчик, що не втерпіли і крадьки втекли з хати сестру виряджати. Братчик Семенко несе на руках найменшу сестру Гафійку, що ще не виросла так, аби її неня постарала сорочину. Він не може підбігати і при кождому перелазі кричить на сестрички, щоб підождали його.

- То наша Анничка пішла з паном,- хваляться малі сестрички бадікам, що лежачи святкують на царинках неділю. Бадіки всміхаються, а вони біжать гейби навздогін за сестрою.

- Вже веде свіжу,- замічає один бадьо, коли лісничий далеченько відійшов наперед.

- Аєк, веде сліпцунку,- потакує другий.

- Шо-сми мав казати: туда йде вона впорожні, а відти вернеси вповні,- глузує третій.

- Буде добра на перехід,- насміхається ще інший.

- Чілідина з волєм пуста на перехід,- глумиться гурт.

- А то, мой, жінко, я гадав, шо то лиш мужик дурний, а то трафлєютси й межи панами дурні!

- Ану, заткайси! Єкби-с порєдний був дєдя, то би твої діти не ходили на цимбрилю.

- Говори з тобов, коли ти сво́ї! Таже вона там у гараздах буде, та й ше одежину даст; коби лишень не заздрів більма, бо відрідит - та й пропало.

- Акурат мені це в голові! Ра́з токма була та й уже; хоть най собі тепер голову ломит. Я ше каюси, шо не стокмиласи, аби дав за цес рік три леви, аді, нема відки Манашковому лифу заплатити. То таки єк хотіти говорити, а за своєв дитинов жєль, ци каліка, ци дужя. А втім, біг світий знає, ци то справедливе більмо? Мні видитси, шо то її лише луна на очі.

- Ей, єка ж бо ти, жінко, дивна! Раз сеї, а раз тої; то не миливси єкийс, шо каже: «З бабов ні в брід, ні в воду». Таже ти чула, шо кум Танасій казав! Ше й єке більмо! Погане більмо!..

Тимофій переклав руки навхрест та й обернувся до дривітні, усміхаючись:

- Тепер не будеш, небого, киндіти, надсадишси під ломаджєм, хіба би-с мні на тот світ вирідила!

Але Параска мовчала. Сперлася на острову, на котрій сушились два глиняні варіннчики, і банувала за донькою. Ніби так, гейби банувала, ніби так, як би сердилась на чоловіка, що він ані кришки не банує, ніби й добріла на нього,- а направду радувалася несподіваному щастю…

Кілько вас тут є іршєних, то аби-сте були свідомі: через оцей варінник я на старця зійшов. Як моя умирала, то я не помнівси, то забув-сми, як забрав. А Самарка каже мені вчєра, шо то все горнец. «І жінку затратив-єс і сам пропав-єс,- каже.- Аби не горнец, то ти до сегодні газда». А я на їду не вистравний, храмів не роблю, людей не скликаю, бо не бірую, усі знают. Єк за покійничьки поклалоси на полицу, то чєпів до сьогоднішного дня.

- Ти, бадіку, не псуй собі працу, але дивиси за другов жінков. Тобі траба такої газдині, аби тобі на голові горшки била. За кожний раз, єк прийдеш з коршми, то один горнец. Або ти на чілідину, або чілідина на тебе верже.