Біла тінь - Мушкетик Юрій

Але вже було у синові щось, як він думав, не його, щось незрозуміле й чуже. От, скажімо, вони увечері дивилися телевізор. Герої нинішніх фільмів цілуються через кожні три-чотири кадри, з'ясовують свої стосунки в постелях, він, батько, не міг на це дивитися поруч сина (через це взагалі майже перестав дивитися телевізор), а Андрій і вухом не вів. Ще й хихотів, ще й прицмокував язиком. Ні, Андрій був не те щоб надто цинічний чи хоча б грубий. Навпаки, він ріс занадто діткливим на слово, нервовим, навіть трохи істеричним. І це якось дивно вживалося в ньому з холодністю, байдужістю до всього; ніякими зусиллями він не міг розпалити в ньому вогню поезії, жаги пошуку, захоплення чимось. Бодай шахами чи філателією. Андрій починав багато й так само легко все полишав.

Найгірше ж, що Дмитро Іванович не мав на все те жодного пояснення й не міг відшукати причин. Ну, справді, син, як і всі інші діти сьогодні, не знав ні голоду, ні холоду, не мав твердих обов'язків, ніколи не був перевантажений роботою. Проте Дмитро Іванович не вельми йому й потурав: не давав зайвих грошей, примушував — уперто, часто безуспішно — допомагати по господарству, трохи стежив за тим, що син читає. Так би мовити— повсюдний середній рівень. Але на тому ж середньому рівні в декого росли виховані, розумні, цілеспрямовані діти. За яких не треба боятися, що вчинять якусь дурницю, які мають мету і йдуть до неї. Хоча б син того ж Корецького. Надзвичайно здібний кібернетик, кандидат — упевнений, спокійний, розважливий. А може, Павло Андрійович, котрий у глибині душі все-таки вважає, що його життя вдалося не до кінця, вклав себе в синове виховання значно більшою мірою, ніж він?

І тут супроти цієї стає інша думка: а в усіх тих, що заклопотані од ранку до вечора, котрі ледве чи й знають, як вчаться їхні діти? Скільки серед них розумних, спрямованих на ціль? Хіба вони стараються тільки через те, що мають не стільки, як, скажімо, Андрій, і хочуть його мати? Хіба це не усвідомлене прагнення?

Останнім часом Дмитро Іванович не раз намагався серйозно поговорити з Андрієм. Але з того нічого не виходило. Щодалі син чужів більше й відходив од нього. А був же він надзвичайно схожий на батька. Разюче схожий. Та ж статура, та ж велика голова, ті ж карі очі, рудуваті брови, навіть чуб ледь-ледь кучерявився, точнісінько, як у нього. Якщо Андрій кудись приходив, де знали Дмитра Івановича, там одразу казали, чий це син. Так, саме цією схожістю Андрій щемно й хвилююче діткався його серця. На жаль, тільки цим. Діткався на хвилю, а відчуження жило весь час, мало того— воно міцніло. Він боровся за сина щосили і бачив, що досягає мало. Останнім часом він навіть остерігався говорити з Андрієм грізно й по-батьківському суворо, домагатися свого. Боявся, що в ту мить візьме й розіб'ється останнє, що намагається уберегти. От продовжить боротьбу з Андрієвими космами... І той втече з дому. Або станеться ще щось подібне. Може, нехай іде, як іде? Ну, чого доскочиш, підкоротивши патли? І не в них головне. Тоді в чому? Адже він ніколи не зможе жити, щоб отак-о: він сам по собі, син сам по собі.

Він пригадував, що в їхній сім'ї, сім'ї його батьків, усе було значно простіше. Все трималося на страхові й авторитеті батька, на повазі до старших, до роботи, до того, чим жили сусіди, село. Мабуть, якомусь молодикові сьогодні це буде смішно, та коли йшли дощі і в колгоспі не могли вчасно посіяти хліб, коли рано падали на землю приморозки, серед них, хлопців, згасали веселощі й поселялася велика тривога. Все це він свідомо й несвідомо намагався культивувати у своїй сім'ї. Чому ж тоді синові так мало прищепилося з того? Все життя він говорив синові про обов'язок, совість, честь — зрозуміло, не в такій прямолінійній формі. Зараз, спом'янувши це, він з тривогою вдумався в своє минуле — чи був для сина втіленням цих чеснот? Так, Андрій ніколи не бачив його п'яним, не впіймав на брехні...

Але ж цього мало. А які ще чесноти повинен був виявляти перед сином?

У цю мить Дмитро Іванович побачив три постаті, котрі піднімалися од вулиці Горького вгору. Вони йшли в затінку тополь, він не бачив облич, але постаті були хлопчачі, тонкі, хоч і розхитувалися з боку на бік. Він майже інстинктивно рвонувся їм назустріч, і двоє, що йшли з боків, ураз відскочили й повернули назад. У світлі єдиного ліхтаря мигнули їхні обличчя, Дмитро Іванович тільки й встиг зауважити, що ні в школі, ні в інституті разом з Андрієм жоден з цих хлопців не вчився.

Третій був Андрій. Він ішов назустріч батькові й посміхався безглуздою посмішкою. Дмитро Іванович ухопив його під руку і, ледве стримуючись, щоб не шарпонути, не трусонути, потягнув у під'їзд. В ньому клекотіла злість, обурення, їх подвоїло чи й потроїло почуття радості, що син живий і вернувся, йому несвідомо хотілося доплатити за свій страх і розпач. Ледве зачинивши за собою двері квартири, він розмахнувся і вдарив його по обличчю. Він бив лівою й правою, а в Андрія тіпалася то в той, то в той бік голова, було видно, що він майже не відчуває болю і ледве чи й сприймає батькові удари.

— Ну, чого ти... Ну, чого...— белькотів тупо. Ірина Михайлівна несміливо схопила чоловіка за плечі, він прийняв її руки, повернувся й важко пішов до свого кабінету. У дверях зупинився, ще раз подивився на Андрія, що стояв, прихилившись до стіни, й дурнувато і трохи озвірено глипав на нього з-під рудуватих вій. І враз Дмитру Івановичу пригадався учорашній вечір. Щасливий вечір, такий щасливий, що він ледь чи й пам'ятав ще такий. Вони грали з Андрієм і Маринкою в доміно. Дмитро Іванович шахраював, шахраював так, щоб те бачили Маринка й Андрій, вони ловили його на тому і, хоч розуміли, що він це робить навмисне, вдавали, буцім обурюються й сердяться всерйоз, Маринка таки й сердилася насправжки, а він заперечував, удавано обурювався й собі, Маринка галасувала ще дужче, Андрій був мовби арбітром поміж них, їм усім було дуже весело й гарно. Він пам'ятав усміх, з яким вчора ввечері дивився на нього Андрій. То був усміх дитячий і дорослий водночас, добрий усміх сина до тата.

Дмитрові Івановичу од того спомину запекло в горлі, він відчув, як у нього в грудях щось схлипнуло, заболіло, й він похапцем зачинив за собою двері кабінету, важко опустився на зелений, засланий дешевим килимком диван.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Прийшовши другого дня на роботу, Дмитро Іванович вирішив поводитися так, буцім нічого не сталося. Бо й справді: що залишалося робити? Скликати збори? І що він на них скаже? Хапати по черзі за ґудзики всіх і починати переконувати? У чому? У тому, що вони таки впіймають свого журавля? Ті не впіймали, а вони впіймають?..

З статтею він ознайомився. Закликав Боброва, й той переклав її. Стаття була написана важко, не все йому вдалося зрозуміти, та й перекладав Бобров трохи незграбно, але суть, неприємну й жорстоку для себе, ухопив: учені з Марселя пройшли тією ж дорогою, що й вони, і були змушені визнати, що на цій путі їх спіткала невдача. Бобров, молодий, рано облисілий кандидат, також обережно подав думки, до яких прийшов Борозна. Вони змусили його викласти їх учора по дорозі додому, просто притиснули до стіни. Борозна все те сказав, захищаючись. Дмитро Іванович не міг не зауважити, що ті думки мають під собою грунт, позиції (це "позиції" вихопилось мимовільно, несподівано, і він його одразу стер), чи то пак, сумніви Борозни не позбавлені логічної переконливості. Взагалі сумніватися й заперечувати завжди легше... Проте... Але того, що мало стати насупроти, просто не було. Була ідея, був здогад, тисячі днів спостережень, було інтуїтивне почуття відкриття, була робота, яка в окремих деталях стверджувала ідею, але ще не було остаточного результату. Його мала дати перевірка мітчиками. Яка там, у далекому Марселі, привела людей до розчарування.

Дмитро Іванович відчував, як йому мовби все отерпло всередині. Він почував страх, його пойняло неясне бажання кудись сховатися. А натомість ходив по кімнатах, розмовляв, перевіряв. Таки вдавав, що нічого не сталося. Хоч бачив, розумів — сталося. І розумів — це бачать усі. Для цього не треба електронного мікроскопа. Та й його не побачиш ні в який найпотужніший мікроскоп. А проте воно ось тут, у ньому, в інших — у цих кімнатах. У надміру заклопотаних обличчях старших і молодших наукових співробітників, підкреслено доброзичливих посмішках, сполоханих птицях у очах і в якомусь млявому, попри заклопотаність, ритмі роботи, яка розсипається, як розсипається іграшковий, склеєний поганим клеєм віз. Він навмисне довше, ніж в інші дні, затримався у лабораторії, був уважніший, доскіпливіший, хоч і помічав, що ніхто не сприймає того всерйоз. Вони всі мовби грали в якусь гру. Складалося враження, що хтось десь щось заховав, і кожному наріз-но сказав про схованку, і кожен бачив, як він казав про те іншому, але всі вдають, буцім нічого не знають. Дмитро Іванович дотягнув до обіду. Опівдні до нього в кабінет зайшла Хорол.

З того дня, як вони їздили в ліс, минуло два тижні. Вони жодного разу не згадали про поїздку, навіть очима не виказали, що пам'ятають про неї, проте в їхніх стосунках багато чого змінилося. Спочатку Дмитро Іванович і уявити не міг, як вони зустрінуться на роботі. Йому здавалося, що Світлана знітиться, збентежиться, він навіть боявся, аби цього не сталося на людях. Сталося ж зовсім навпаки. Світлана мовби вивільнилася од чогось, мовби знайшла інше, справжнє опертя. Вона трималася значно незалежніше, ніж раніше, вільніше висловлювала свої думки, впевненіше поводилася, як його заступник. Може, все це було глибоко награне, а може, вона й справді вирішила ігнорувати шефові переживання, та й його самого, знаючи, що лихого він їй не зробить.

Вона щільно причинила за собою двері, подивилася на нього суворо, як людина, яка одважилася на найрішучіші дії, сказала без будь-якого вступу:

— Треба боротися.

— Треба,— сказав він, бо думав про інше. І враз похопився, підвів голову: — За що?

— Зрозуміло, за що. Треба написати.

Дмитру Івановичу враз стало так важко, неначе по душі проїхав дорожній коток. Важко, ще й тому, що Світлана Кузьмівна сприйняла тільки зовнішній бік справи, її не засмутила, не завдала прикрощів невдача в самій суті шукання, розв'язанні проблеми.

— Куди написати? — запитав він.

— Директору.